Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 40

• Предыдущая
• 40/109
• Следующая

І що з того, що ви закінчили нижчу гімназію, де проходили латинь, граматику, алгебру та інші дисципліни, коли скандал — це ваша стихія? Як харкнути на долівку, так само мусите ви вжити грубого слова, бо це у вас така сама органічна потреба, як для мене почитати книжку чи послухати музику.

— Моя Мариню, навіщо так багато розводитись про ту цілу брудну історію? Між іншим, я чула не від кого-небудь, а від самої пані деканової, що після всього там таки відбулося весілля, хоч і без шлюбу. Щось подібне…

— А хіба я не кажу, що їмосць чули дзвін, а не знають, де він? Тої самої… відбулося весілля! Треба знати молодого Завадку! То таке вперте та заядле, що я не знаю… Якраз він по тім всім пішов би жити з нею… Але весілля таки було…

— Мариня думає, що говорить? Як може бути весілля без жениха чи там нареченого?

— А бачать їмосць, що було! А що мала стара Кукурбиха робити з стравами і печивом? Може, роздати жебракам, бо свині не було… на весілля закололи… Старі спросили гостей і забавилися, аж любо було… хоч та музика… а й могло її не бути…

— То й музика там була?

— Та то, прошу їмосці, Карольчині дівки Сташці бубон вибивали… щось там мусили мати з нею на пеньку…

Неля обурена:

— Це ж варварство! Татко розповідав, що колись в давнину був цей дикий звичай… Я думала, що з ним уже покінчено…

— Не Варвара, а Карольчині дівки, але паннунця їх не знають… викапані циганки… А я все своєї дурної… якби тому гунцвотові не запахла інша спідничка, то він Сташки не лишив би. Скільки часу ходив до неї… жили вже явно-славно, як чоловік з жінкою… сама мені стара розповідала… А тут… маєш, Гандзю, книш, раптом відхотілося йому дівки… Не інакше, я кажу їмосці, як батяр іншою закрутив собі фляки в голові…

— Що то Мариня верзе? — хоче Ольга схопити зміст Марининого базікання. — Завадка закрутив собі голову іншою?

Пробі! Та це ж вона, Ольга, є тією іншою, через яку Бронко відмовився від тамтої вагітної!

Оля знову схильна повірити, що його поведінка на концерті Мединського — то не хуліганська вихватка, а продиктований нестримним почуттям відчай!

Господи, її, малу господиньку, таку потульну, таку тиху, люблять до безпам'яті, до одчайдушності!

Окрилена свідомістю свого безумного впливу на мужчину, Ольга тріумфуючим поглядом поводить по всіх присутніх: ніхто, ніхто не здогадується, що це її справа, чому та пара розійшлася!

Гуманність, якої не треба було прищеплювати малій господиньці, бо вона сочила нею, наче береза соком навесні, натурою дана скромність, вроджена делікатність полишили в одній хвилині малу господиньку, віддаючи всю її на поталу інстинктові.

Щось туманоподібне до теперішнього душевного стану відчула Ольга лише раз у житті, коли в дитинстві, наперекір волі Марині, вибігла гола з хати у бурю з громами і блискавицями.

Був це єдиний бунт в її житті і коротка, як блискавка, перемога над чужою волею.

«А чи пасують до мене такої, як я тепер, ці меблі?» — сваволить у думках Ольга.

Чорні дубові буфети (креденси), оголені Катериною з срібла й дорогої порцеляни, ще дишуть старими добрими часами. Важкий, теж темний, круглий стіл з ногами у формі левиних голів з роззявленими пащами теж пам'ятає старі добрі часи. Старосвітський, шкіряний, колись темно-червоний, сьогодні почорнілий диван, з високим опертям та засмальцьованим кружечком від таткової голови на ньому. Дві ясні плями на стінах по картинах, що їх забрала на Джерельну Катерина. Низько опущена фаянсова нафтова лампа, яку, відповідно духові часу, перероблено на електричну. Пожовклі, безліч разів штопані фіранки. Невід'ємний фікус, з мовби залізним листям. Шерстяні червоні у зелені полоски портьєри, перев'язані алюмінованими ланцюжками (старосвітсько!). Шкіряні, з високими спинками і вигідними поруччями крісла до комплекту з диваном. Вони, як диван, теж до комплекту полинялі і витерті.

От і вся панорама їдальні панства Річинських.

Дух отця каноніка закам'яніло стоїть на місці. Роззявлені пащі дубових левів стережуть його мнимий спокій, такий мнимий, як вони самі…

На цьому фоні — я, мала господинька, така непричетна думками до всього, що тут твориться.

SOS, мамочко, SOS! Напроти тебе стоїть не мала господинька, а обманщиця, а ти не відаєш цього і надалі віриш їй.

Олена, яка любить час до часу уважніше спостерігати за котрою-небудь з дочок, ніби контролюючи себе, чи не допустилася якого опущення в контакті з дітьми, зупинилася на Олі. Боже милий! Як їй подобається ця пухкенька, як булочка, ясноволоса, з зарожевілими кінчиками вух, з пишними губоньками дівчинка!

Милуючись загадковою усмішкою, що грає на личку Ольги, Олена спроквола попадає в один з своїх блаженних, заспокійливих душевних станів: нічого поганого не приключиться їй, бідній вдові, поки цей ангел-хоронитель при ній.

Те, що друкарський челядник міг так закохатися у панну з вищого товариства, щоб аж покинути вагітну від нього дівчину, вповні зрозуміле для Ольги. Але те, що Бронко Завадка, будучи до безумства закоханий у неї, Ольгу, паралельно вів роман з міщанською дівчиною, — для панни Річинської річ незбагненна, а тим самим невибачлива.

Ольга Річинська вирішила втерти носа тому нашівському донжуанові.

При першій спробі Бронка Завадки заговорити до неї на вулиці вона дасть йому таку відсіч, що аж у п'ятах застигне тому фацетові.

Лежачи у ліжку з книжкою в руках (якої не читала), вона вимальовувала в уяві деталі цієї фатальної для Бронка зустрічі.

Тим часом Завадка, начеб передбачив, що за лавина збирається скотитися на його голову, вів себе коректно до образи. При випадкових зустрічах з Ольгою здоровкався досить стримано, не виявляючи найменшою гримасою чи жестом охоти зачепити на розмову панну Річинську.

Ольга мимоволі опинилася у досить дурнім становищі. Стільки галасу знічев'я!

Аби втихомирити своє бажання помсти, Ольга вирішила сама спровокувати розмову з тим «типом». Видалося їй, що найприродніше буде, коли він «випадково» зустріне її біля кіоска з книгами, де він зупиняється («претендуємо на інтелігента!») щоразу, повертаючись з роботи.

Трюк вдався несподівано добре, Ольга прибрала таку позу, яка дозволила їй «помітити» Завадку щойно тоді, коли він знайшовся плече об плече з нею. «Впізнавши», хто побіч неї, Ольга зробила рвучкий поворот (може, й заризикований) у протилежний бік. На щастя, Бронко тої ж миті загородив їй дорогу.

— О ні! — не підніс руки до кашкета, начеб про всяк випадок мусив мати їх обидві вільні. — Тепер ви так легко не втечете мені!

Мала нарешті безпосередньо перед собою те миле обличчя, яке стільки разів викликала уявою!

Морозне повітря зробило те обличчя якимсь тужавим, ніби напнутим, і вуглуватість ліній додавала йому ще більшої приваби.

Темне, синювате місце на верхній губі до того нервувало панну Річинську, що в котрійсь хвилині опустила очі.

— А я собі думаю: ви це чи не ви?

— Я, — відповіла з викликом у голосі, глянувши твердо.

Про себе думала: «Який же ти вродливий! На жаль, ти тільки — Бронко Завадка. Ти розумний, але ти й дурний, бо не відчуваєш, як ти мені шалено подобаєшся».

Завадка вмить вловив неприхильний тон.

— Чого ви якась така до мене? Шкода вашого труда, бо з того й так нічого не вийде…

Зробила губами гримасу здивування.

— …бо сьогодні я не відстану від вас. Про це я вас чесно попереджаю. Можете фукатися, фиркатися, ображуватися, лаяти мене — однаково нічого з того не вийде. Я ж так давно, зрозумійте мене нарешті, не бачив вас зблизька… Я, — зам'явся, для чогось потер рукавицею щоку, — вперше бачу вас з цією памороззю на волоссі… Слухайте, ви направду не здаєте собі справу з того, яка ви… прекрасна?

Бронко був по-щирому певний, що Ольга свідома своєї вроди, а лише всякі правила, чи, як називав, штучки, їхнього товариського кодексу забороняють їй признаватись у цьому.

— Панно Олю, я хотів би вам сказати, але… Як то? Що це, власне, може вас обходити?

• Предыдущая
• 40/109
• Следующая