Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 50

• Предыдущая
• 50/109
• Следующая

— Дайте спокій, вуйночко, не коштуйтеся[90] надаремно, бо то й так нічого не поможе.

Жаль їй його. Такий жаль, що товклася б головою об стіну. Але що то поможе? Аби додати йому трохи отухи, каже йому.

— А ти ані раз не думай про мене і забудь, що було між нами. Я, — каже, — з того довгого лежання у шпиталі гейби здуріла та й сама не знала, що язиком плела. Нащо такій старій бабі, як я, чоловіка? Та то бог гнівався б і люди сміялися б, якби дізналися… Я навіть хочу тебе просити, аби ти перейшов на лавицю ночувати, бо нога в мене хоч загоєна, та ще боляча, і потребує для себе багато місця на постелі.

Помогло. Віджив її Василечко. Лише далі йому незрозуміло та маркітно, чого це йому вуйночка день у день празник справляє.

Не знав сирота, що кожний новий день міг бути останнім в його житті. Тото вибрало собі ніч з вівторка на середу, бо свята середа, може-сь, чула, Марічко, дуже легенька для померлих душ. В той день нібито й найлегше душечці в рай попасти.

У вівторок звечора напоїла вона його добре, але то таки добре, бо зразу звалився на лаву і заснув не роззувшись.

Він похропує смачно, а вона чекає, щоб місяць зійшов, аби було їй видко, бо хотіла за одним махом покінчити з тим, аби він, сердешний, не мучився. Цього найбільше боялася.

Не раз було просила у чорної сили: «Послухала я тебе, то, прошу, вислухай і мене, одніське тебе дуже прошу».

І мусить визнати справедливо, що тото вислухало її. Раз шарпнула бритвою по горлянці — і по всім. Лише застогнав, як би крізь сон. Напевно, без свідомості. Вдячна вона чорній силі, Марічко, і то дуже, що не дала йому мучитись довго. А то, сама знаєш, як було когута різати. Декотрому перетнеш горлянку — і по всьому, а інший з відрізаною головою вирветься тобі з рук та оббризкує кров'ю ціле подвір'я.

То-то бо й є!

Падоньку ти мій! Ніколи була б не подумала, що з людини може так високо кров бити… Ні, ні, кажу, анітрохи не мучився. Лише те, що стіни та постіль оббризкало кров'ю. Та то й не дивина. Молоде воно було та здорове, як вода.

Що потім?

А що могло бути потім? Прийшли, окували, забрали, судили, і тепер вона досиджує своїх десять років.

Родина хотіла наймати адвоката, аби з неї хвору зробили, якийсь переходовий вік винайшли їй чи яку там біду. І чути не хотіла про жодного адвоката. Пригрозила їм, що наколи проти її волі наймуть брехача, то вона таке виробить їм у залі суду, що пожалкують.

Мабуть, злякалися, бо дали їй спокій.

Відсиділа п'ять років, а перед нею ще раз стільки. Не так воно вже й мало п'ять років, але вона вже наперед журиться: що далі з нею буде?

Збирається просити судді, щоб в дорозі ласки продовжили їй тюрми ще на п'ять років, а якщо не схоче послухати її по-доброму, то вона таке придумає, що дістане, може, й цілих десять. Не така вона дурна, як виглядає, та й розум у неї, слава богу, ще не схибив.

До села вона не повернеться вже ніколи. Не хоче. Не могла б бачити ні своїх людей, ні фамілії, ні рідної хати.

Зрештою, відколи те сталося, то і село (а їхнє село таке файне, Марічко, ніби рукав вишитий), і люди, і її обійстя, і його могила, якої вона не бачила, але яка десь є там, — одна темна яма. Правду говорить.

Чого мала б хотіти до ями, коли вона тут завжди серед людей?

Повір, Марічко, що їй тут дійсно добре. Подумай сама: щораз то нові люди, щораз то нові сторії. Ніколи скучно не буває. А що найголовніше — ніхто тут на неї пальцем не тиче, бо всі менше-більше однакові.

І безпечно їй тут, — усміхається жартівливо, — не потребує самітна вдова боятись ні злодіїв, ні парубків-збиточників, аби воріт десь не віднесли чи воза не вивезли з подвір'я. Не сохне їй голова, звідки взяти палива на зиму. Гадки немає ні про хліб, ні про взуття, ані про податки.

Тут їй найліпше.

«Боженьку, — думає Марічка про себе, — це вже найгірше, коли тут найліпше».

І немов хто карти виклав перед дочкою Петра Мартинчука. Дивись: цей валет — то Василь, що через землю запродав душу тій старій відьмі. А отой чорнявий поруч з ним — то твій Дмитро, що його мама теж продала за землю. Дивись і читай, хоч, може, ти й не дуже письменна на картах. Ці два молоді чоловіки випали близько один коло одного, бо й долі їх близькі.

Зрозуміла?

За землю — в землю…

— Господи, а іншої ціни немає на цьому страшному ярмаркові?

— Є, Марічко, є, але не в наших сторонах, а десь, кажуть, аж за річкою Збруч.

І сниться Марічці, що йде верболозом понад Вишнянкою та гукає: «Гей… гей!..»

А голос її відбивається аж об бані ставчанської церкви й повертається назад до неї… Гей… гей!

Ще настане час, — і у сні бродять Маріччині думки біля чорнявого валета, — прийде така година, що ти, чорна, будеш нічия, бо у всіх спільна. І ніхто через тебе не йтиме у могилу, бо буде тебе стільки, скільки оком можна буде обійняти.

І ще більше.

І ще та ще більше.

Саме Слава, про яку Олена була думки, що вона вся буяє в небесах, перша запримітила зміну в докторові Гукові.

— Мамця зауважила, як постарів доктор Гук? І то десь буквально цими днями!

— Та що ти кажеш? — попала відразу в нервовий стан Олена. — Як постарів? Чого постарів?

Знервував її не так самий факт наглого постаріння друга, як обставина, що сталося це поза її увагою.

Господи, так можна не помітити й початок хвороби чи моральної депресії у своїх найближчих. А може, це тільки так видалося дитині? Міг доктор Гук невдало повернути голову в бік світла, або тінь абажура впала невдячно, і у Слави склалося враження, що Гук раптом постарів.

Власне, Олена нічого не може мати проти ув'ядання дотепер свіжого, як дубовий листочок, доктора Гука, бо ж кінець кінцем нікому з нас не минути цього перелазу… Її лише неприємно вразила нетерпляча раптовість цього процесу.

Зі смерті Аркадія вона, мов злодія в домі, боїться всяких несподіванок, хоч з якого б джерела вони брали свій початок.

Доктор Гук, подібно Христині Річинській — жінці Нестора, згубив своє хресне ім'я в роді Річинських, і, мабуть, не всі Оленині діти знають, що звати його Михайлом.

І справді, коли ж це він міг постаріти? Про нього завжди говорилося в родині, як про мужчину в повній силі. Хтось там чи не збирався його навіть сватати, і — ось тобі маєш — постарів раптово! До того ж доктор Гук, як відомо, був втіленням акуратності і точності, а насправді старим людям саме й бракує цих прикмет. А втім, доки Олена своїми очима не переконається, доти утримається коментарів.

Коли під вечір, як звичайно, доктор Гук зайшов на склянку чаю, Олена змушена була червоніти за виховання своїх дочок, так безцеремонно вони розглядали гостя.

Сама вона, заговорюючи то цим, то тим бідного доктора Гука, лише крадькома зиркала на нього, але й цього вистачило, щоб визнати: Слава мала рацію.

Справді, доктор Гук дуже подався. В цілому ніби нічого й не змінилося, але коли придивлятися до окремих рис, то ставало ясно, що старість засіяла вже доктора Гука, а тепер треба тільки чекати сходів. Рот запався, хоч зуби (гордість їх друга) залишились на своїх місцях. Підборіддя не те, що обвисло, але поламало гостроту лінії мужського профілю, і це надало всьому обличчю баб'ячої старкуватості. На скронях з'явилися коричневі тіні, яких раніше не помічалося. Волосся теж не те щоб посивіло чи випало, але якось змиршавіло на пні.

Так, нема що говорити, таки постарів доктор Гук.

Ну, коли старість добирається до таких козарлюг, як доктор, то що тоді вже діяти нам, його ровесникам?

На щастя, доктор Гук анітрохи не здогадувався, який суд відбувається над його персоною. Сидів, як звичайно, на своєму місці за столом проти дверей і повчав Мариню, як треба запарювати чай:

— Мариня щодня запарює чай чи, може, Мариня залишає запарений чай через ніч? Бо такий чай може бути токсичним. А чи прийшло бодай раз на думку Марині, звідки взялася назва «чай» і… взагалі чай?

• Предыдущая
• 50/109
• Следующая