Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 59

• Предыдущая
• 59/109
• Следующая

— Зараз, зараз, як це ти сказав? А чого це я маю тягнути за Гітлером? Ти подумай… Скажи мені… звідки я можу знати, що таке фашизм і що таке у практиці комунізм? Тому я поки що ні за тих, ні за других. А втім, чому я маю бути за когось? Я — за свій народ. Я знаю свій знедолений народ, і більш мені нікого не треба… Нікого! — вигукнув з пафосом.

— Можна мені сказати слово? — спитав іронічно Бронко.

Чиж посміхнувся угодово.

— Запалююся, як суха тріска, чорт його маму знає — чому… І не даю людям до слова прийти. Що ти хотів сказати, Бронку?

— Я хотів спитати: ти Леніна читав?

— Не читаю комуністів.

— А геніальних?

— Правда, то міцна голова. Що ти хочеш зацитувати мені з Леніна?

— Це не дослівна цитата, Чижику. Ленін тієї думки, що насамперед треба виховати авангард пролетаріату.

— Робітничу партію — вгадав? Скажи, вгадав, так чи ні?

— Вгадав! Вгадав!

— Взяти владу у свої руки, а робітничо-селянська влада вирішить всі ці питання, що так хвилюють тебе.

Хай буде по-твоєму. Я хочу тільки одне знати: коли та робітнича партія стане настільки сильною? Так ти казав, так? Кажи — так чи ні? — щоб взяти владу у свої руки?

— Бачиш, ти сам повинен розуміти, що цього з математичною точністю не може передбачити жодна людина.

— Ну, приблизно. За рік, за два, за три, за десять, двадцять — коли?

— Ти дивак, Чижику.

— Ага, виходить, не завтра, й не післязавтра, й не за рік. Так, кажи, так?

— Думаю, що й не за рік…

— Ах, ти думаєш, — вискалив у єхидній посмішці Тарас свої довгі зуби. — Значить, ти не можеш точно визначити терміну, — так? А до того часу хай хлопа їдять воші, хай гноїть його сифіліс, хай здихають діти, як мухи, хай темний вуйко несе останню кожушину до корчми за сивуху, хай… хай… шириться проституція серед сільських дівчат, хай ростуть, як гриби після дощу, кулка шляхти загродової по українських селах, косьцюлки в готицькому стилі. ТСЛ, і кулка рольніче, і гарцеже… Хай, хай наш мужик деморалізується, вироджується, карловатіє, дегенерується з покоління в покоління… Хай! І я не повинен будити в ньому національну свідомість, вчити хлопа гігієни, національного господарювання, закликати до читальні, відтягати від корчми, бо, по-твоєму, це опортунізм, угодовізм, пристосуванізм, мало що не хрунізм. Так, кажи, так?

— Трохи не так. Давай вийдемо з того, що і ти, і я уболіваємо за долю нашого народу.

— А далі що?

— Далі те, що твій метод полягає в тому, щоб залікувати, загнати хворобу глибше в організм, аби добитися тимчасового покращання, а такі, як я… Ти мене розумієш? Ми стоїмо за те, щоб боляка оперувати. Оперувати, Чижику, якою б операція болючою не була. Тобі ясно?

— Мені ясно, що я не покину своєї справи. Я не соціаліст, я не націоналіст… Я син свого… — хочеш точніше? — українського галицького знедоленого народу. І для добра мого народу я на все готовий, — і, посоромившись цієї фрази, додав, наче для виправдання: — Я знаю, що це звучить високопарно, театрально. Так, кажи, так? Але воно, слухай, таки так. Смійся з мене, вір мені або ні — мені все одно, але я тобі кажу: я сьогодні готовий віддати своє паршиве життя, хоч і як воно мені дороге, аби хоч трішки покращити долю нашого мужика… І ніхто мене не зупинить, не переконає, що я опортуніст, що не тих методів хапаюся. Отак волочитимусь з повіту в повіт, від села до села, від читальні до читальні, доки мене ноги носитимуть… доки мене колись кров не заллє… Бо я, — стрепенувся, наче в агонії, — не годен, зрозумій, не годен дивитись на те, що вони з моїм народом витворяють. Хай… А історія нехай розсудить, чи був я ворогом своєму народові! Ось тобі моє політичне, громадське і ще яке там хочеш кредо. Вся моя політична програма. Вся моя орієнтація. А ти називай мене опортуністом, угодовцем, як хочеш… як хочеш… мені плювати на те…

«Ні, брате, тобі далеко не плювати, бо інакше ти не реагував би так болісно».

І не вперше виринуло перед Бронком питання: а й справді, хто ці люди? Опортуністи чи своєрідні патріоти?

Ні, Тарас Чиж — не опортуніст, — твердо відповів собі Бронко Завадка. Про який опортунізм може бути мова там, де в гру входить ціна життя?

І все ж таки, коли заглянути у суть справи, Чижик не має рації при всій своїй добрій волі служити інтересам народу.

«Бідний неврастенік!»

Чиж тим часом заплющив повіки (аж страшно, як скидався тепер на неживого!), поринаючи у свій, лише йому одному доступний внутрішній світ.

Бронко легенько торкнувся Тарасового плеча:

— Бувай здоровий, я піду.

— А, йдеш? Куди йдеш? А, до читальні. Я теж піду, якщо не маєш нічого проти.

— Чого ж? Можна. Ідемо!

Перевтома спричинила до того, що Тарас, сперши спину на поруччя лави, моментально урвав духовний контакт з Бронком Завадкою. Почав його брати, як звичайно під вечір, озноб — вірна ознака підвищеної температури. Люди сновигали перед його очима без облич — самі контури.

Втома в'ялила його, наче сон.

Непереможно захотілося ще й голову сперти об щось. Найкраще було б простягнутись на весь зріст під теплим волохатим кожухом. У своїх численних мандрах, не раз промерзлий та перемоклий до рубця, особливо осінньої пори, теплу піч з кожухом сприймав як найвище доступне людині добро. Тепла, з душком розпареної глини піч запахла йому, наче гаряча страва. Голова хитнулася то в один, то в другий бік, аж нарешті знайшла для себе спертя. Це була не піч, але чиєсь сукняне, шорстке плече.

Тарас поринув у півсон. Цей стан марення, яке винищувало організм, але заспокоювало душу, був невеликою компенсацією за спустошення, що чинила в його організмі гарячка.

Часто в таких випадках маячилася йому сцена, яку, будучи ще підлітком, бачив уві сні.

Поміж квітучим лугом і густим лісом — велике прозоре плесо. Вода до того чиста, що видно зелене, встелене оксамитовим мохом дно. Через плесо від лісу до лугу перекинулась кладка без поруччя.

Тією кладкою, балансуючи вальсовим кроком, іде дівчина в білому платті. Хвилясте, каштанове, з мільярдами золотавих бліків волосся, відкриваючи високе алебастрове чоло, спадає назад до половини плечей.

Дівчина була такої казкової вроди, що Тарас з надміру враження пробудився, як будиться людина з великого страху у сні.

Майже через рік на лужку за містом (правда, не було тієї декорації, що у сні) він побачив Нелю Річинську в гурті своїх сестер. Отець Річинський і його дружина стояли оподалік, а дівчата, взявшись за руки, крутилися в колі скорим рухом.

Тарас відразу впізнав Нелю, власне, по тих золотавих бліках у пишному каштановому волоссі.

Була так само, як уві сні, промениста, неземної краси істота. Звичайно буває так, що люди насамперед закохуються, а потім ввижається їм уві сні предмет їхнього обожнювання. У Тараса стався зворотний порядок речей: він насамперед побачив Нелю у сні, а потім закохався в неї живу. Закохався без надії, претензії, ревнощів.

Жива, вона для нього не перестала бути дівчиною з сну. Сонне видіння з роками перетворилося на марення, яке навіщало його у приступи гарячки.

Коли марення його залишало, Тарас любив ставити собі запитання: де вона і що робить саме в цю хвилину?

Прийшло це запитання до Тараса й тепер, коли поклав голову на чуже плече: а що робить Неля Річинська саме в цю хвилину?

В той час, про який думав Тарас Чиж, Неля випадково зустрілася з Романиком. Сталося так, що Романик пройшов повз Нелю, з запізненням упізнав її, повернувся і щойно тоді привітався.

Здається, йому самому було неприємно, що він не впізнав панни Річинської. Він усе ще стояв перед нею і виправдувався так, що врешті і Нелю ввела в роздум ця дурненька історійка. Їй було незрозуміло, чому Романик, відомий серед дівчат своєю грубою поведінкою щодо гарної статі, роздував цю незначну дрібничку до якоїсь події?

Романик не пішов своєю дорогою, а попросив у Нелі дозволу відпровадити її додому.

Вважала, що не повинна відмовити йому в цій малій приємності, хоч би з огляду на своє добре виховання.

• Предыдущая
• 59/109
• Следующая