Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 67
- Предыдущая
- 67/109
- Следующая
Мариня робить з Зониної поведінки свої висновки:
— Бачуть їмосць, що значить посада. Ще її нема, а наша Зонця зовсім відмінилась.
— А бачить Мариня! Скільки-то разів я говорила і Марині, і покійному єгомосцеві, що в Зоні тільки натура така, що мусить у всьому наперекір іти…
Коло одинадцятої вранці Зонине очікування досягає зеніту. Приблизно тоді починає розносити листоноша листи по їх вулиці. Момент, коли листоноша наближається до воріт їхнього будинку (увійде чи пройде?), такий гострий, що у Зоні починає шпигати в серці, листоноша минає ворота, мовби навіть болить діафрагма, і Зоня, хоч розчарована, поволі починає відходити. Гостра, до фізичного болю, напруга спроквола знижується.
А може, куратор, той татків Вацик, викличе дочку померлого приятеля приватним порядком до себе? Тоді, на похороні, Зоня не надавала особливого значення фактові, що між іншими телеграмами українською мовою була і одна польська. Автор її, Вацлав Ясінський, складаючи свої співчуття вдові померлого, висловився про нього, як про людину великого серця. Тепер обставина ця набирає іншого значення.
Може, Ясінський захоче особисто потиснути руку дочки тієї небуденної людини, якою, безсумнівно, в його очах був покійний татко? Справді, така можливість не виключена. Зонина збуджена уява перетворює цю можливість на дійсність в найближчому майбутньому. Поруч з іншими труднощами, які треба буде їй перебороти до тієї зустрічі, виникає одне: вона не може стати перед куратором з такою шкірою на обличчі, як оце тепер у неї. Просто тому, що його око там, у Львові, звикло до гладких, наче налакованих бузь[121] і тому Зоня для пристойності мусить теж поправити свою церу[122]. Пригадується один (чи не від тітки Клавди?) знаменитий рецепт очищення шкіри від прищів. Перед сніданком натще, а ввечері перед самим сном пити вивар з польових братчиків. Зоня купує в аптеці ці ліки і послідовно наказує Марині вранці і ввечері готувати собі чай з цього. Жовтавий, з млосним запахом, ніякий на смак напій, якого Зоня героїчно випиває літр щодня. Така велика кількість рідини, на Зонину думку, повинна прискорити добрі наслідки. Вона тепер і спати лягає з дзеркальцем під подушкою.
Мариня має привід для зловтішності:
— Ая, тої самої! Та гербата так поможе паннунці, як умерлому кадило! Треба менше злоститись, то й прищі зникнуть. То все від злої крові.
— Мариня так розуміється на медицині, як вовк на зорях! — відгризається Зоня, але зауваження Марині скеровує її думки в ще один бік: а може, не покличе її Ясінський до себе з тої простої причини, щоб не виглядало, ніби він демонстративно протегує гайдамачці? Може, потихеньку дасть їй посаду в своїй окрузі так, щоб не знала права, що робить ліва? Може це статись навіть зараз, на початку другого шкільного півріччя. Господи, а тут, як на те, немає нічого готового в дорогу! Воно, звичайно, так і буває, що лише коли доводиться нам вибиратись кудись, виявляються всі дефекти в нашому гардеробі.
На Зоню находить нова гарячка. Треба церувати панчохи. Парадні — і ті знищені. На селі все пригодиться. Виявляється, що кілька сорочок потребують нових наплічників. Підв'язки одержують нові гумки. Починається спеціальне прання вовняних речей. Перуться вони в «аквіляйці» і полощуться у виварі з білої квасолі. Ідуть до шевця в ремонт усі черевики, навіть літні, — бо хто знає, чи там десь буде порядний швець? До сорочок пришивається нове мереживо, щоб виглядали, як нові.
Олена, підбадьорена надією, принагідно научає Зоню на нову дорогу життя.
— Як нагромадиться тобі прання, то найкраще взяти пралю до хати. Бо я знаю, як то з сільськими бабами, коли дати їй білизну… Мило вкраде для себе, а білизну випере в лузі. А луг то добрий для сільських сорочок з льону і конопель, а фабричне полотно зразу пожовкне від нього так, що і відіпрати потім годі…
Зоня слухає і не слухає. Уже кілька днів очікування листоноші тримає її нерви в напруженні.
Якось пригадала, що відповідь від Ясінського може прийти поштою «експрес», а таку приносить спеціальний посланець о першій-ліпшій годині дня. Зоня тепер неохоче навіть виходить з хати. Не подарувала б собі, коли б хтось інший перехопив першу радість звістки зі Львова. Коли трапляється так, що мусить піти на примірку до кравчихи, то наказує Марині:
— Якщо випадково прийде лист до мене, а нікого дома не буде, то хай Мариня підпише сама. Але не писати «Софія Річинська», тільки — чує Мариня? — «За Софію Річинську Марія Михалків». Розуміє Мариня?
— Тої самої! Вчать мене плакати! Мало тих векселів, ще дитваком, підписувала?
— Які векселі? Що Мариня плете? Мариня знає, що таке вексель? Що Мариня якісь байки розповідає? Таж на векселі мусить бути власноручний підпис, бо інакше кримінальна справа… Перевіряють же кожний підпис…
— Тої самої! А як завіє або з осені розкисне болото, а ручитель живе за милю від села, — то що робити? Бувало, поприходять до мами сусіди та й просять: хай, кажуть, Маринка підпише того чи онтого мого ручителя. Задурно не схочу. А мені що? Коби тільки перо було зручне… А ви кажете — байки! Файні мені байки! Але як паннунця хочуть, щоб написати «За Софію Річинську», то хай буде паннунці «за». Я кажу, що того не потрібно…
Зоня виходить з хати, а Мариня миє руки милом і витирає їх старанно не ганчіркою, а рушником, як належить, щоб не поплямити часом урядового листа.
— Не було листоноші? — запитує Зоня, по якій відразу видно, що поспішала додому.
— Ні, не було.
І Мариня знову береться за свої кухонні заняття, не оберігаючи більше рук, а Зоня знову входить у шкіру, в яку на часинку впакувала була з конечності Мариню.
Та одного дня з найнесподіванішого боку в напружену атмосферу очікування раптово приходить розрядження.
Сталося так, що зайшла Славина товаришка Оксана. Не поїхала до Львова в університет, бо… роздумала собі. І добре зробила! Що кому дають сьогодні університетські студії? Іноді стають вони навіть перешкодою для того, щоб одержати таку-сяку роботу. Підприємства — хіба ні? — бояться людей з університетською освітою. Керівники підприємств вважають їх нездатними до фізичної праці, а крім того, вони не хочуть скупчувати на своїх підприємствах вибитий з колії, незадоволений елемент. Оксана правду каже. Заміж не вийшла, бо так само роздумала. По-перше, має ще час. По-друге, на сьогодні виходити заміж майже непристойно. Кожний дурень може собі уявити, що вона не іде заміж, а женить на собі якогось безробітного. По-третє, вона не бачить кандидата, який відповідав би вимогам, що ставить їх до свого майбутнього чоловіка. Збиралась вона поступити на сцену. Так! Серйозно. Ходила навіть пробувати свій голос і загалом сценічні дані. Все було б добре, але хтось з театральних заздрісних жінок — точніше, боячись конкуренції, — підбурив режисера проти, і її, ясна річ, не прийняли. Тепер вона, не заробітку ради, ні-ні, тільки на злість своїм старим, є інструкторкою при спортивному товаристві «Стріла».
— Мої старі завжди мені очі випікали спортом. «Будеш хліб з того скакання їсти, чи що?» А тепер їх чорти поривають, що саме зі спорту їм хліб! Вісім років посилали мене до гімназії, а тепер з гімназійної матури стільки користі, як з торішнього снігу, а мій спорт, прошу, дуже-таки став мені у пригоді! Ах, коли б ви знали, як я своїм старим на нервах граю!
Вона лепетала, не зводячи очей зі свого відбитку в дзеркалі, зарум'янена від морозу, була навіть гарненькою, коли розмовляла.
— Але чого то я до вас зайшла? Я, тобто не я особисто, але моя «Стріла», панно Зоню, розраховує на вас!
— Зоня не може іти, бо вона чекає на посаду зі Львова, — хотіла пожартувати Слава, і так дізналась Оксана, що Зоня подалась на посаду у Львівську шкільну округу.
— І поліція видала вам свідоцтво лояльності?
Оксана мала намір поглузувати й собі, але спантеличений вигляд Зоні переконав Оксану, що та справді не розуміє.
- Предыдущая
- 67/109
- Следующая
