Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 13

• Предыдущая
• 13/118
• Следующая

Данко взяв Дарку під руку і вперше не випустив її й тоді, коли підійшли до гурту.

Ляля, побачивши цей караван, хотіла сказати щось дотепне, але, глянувши на серйозне лице Улянича, обмежилася тільки тим, що моргнула Стефкові: мовляв, я ж говорила!

Прогулянка ця була милим, дійсно незабутнім завершенням усього, що пережили за канікули.

На другий день опівдні Ляля від'їжджала до Відня. І коли вона прибігла на перон перед самим відходом поїзда в дорожньому плащику, в якійсь чудернацькій шапці, думками вся в своїй подорожі, Дарка відразу відчула, що всьому прийшов кінець. Так, всьому. Ось від'їжджає та, що всіх відшукала, звела до гурту, подарувала Дарці Данка, а Стефкові себе, що зробила ці канікули вічними у пам'яті не одного з них.

А тепер від'їжджає, усміхнена, вже думками не з ними. Коли поїзд свиснув перед від'їздом, Дарка відчула таке гостре почуття болю, ніби хтось вирвав з її грудей серце і кинув під колеса.

Дарка подивилась на всіх. Ніхто надто не сумував. Чи ж бо справді не розуміли вони того, що вже все минеться і що… на другі канікули всі вони будуть вже іншими?

Від поїзда прибіг Стефко. Дарка мимохідь оглянулась на нього, і наче щось тьохнуло в її серці: Стефко теж ніколи не забуде цих канікул.

Тільки він і вона, так, тільки їх двоє, коли у всіх інших і нитки спогаду не лишиться від цього літа, пам'ятатимуть кожний захід сонця, кожне слово, кожне зітхання.

День від'їзду Дарки припав на вівторок. Вона з самого ранку одягла нову, що не обносилася ще на ній, шкільну форму і, відверто кажучи, почувала себе, як сільська дівчина, переодягнена по-міському, хоч сама форма Дарці подобалася.

На кріслах стояло двоє розкритих валізок, в які мама час від часу все щось докладала. Роззявлені роти валізок наганяли сум. Єдиним ясним промінням була думка, що на станцію[8] у Чернівцях має відвезти її сам Данко. Так розпорядився татко, бо не міг залишити школу, до якої саме записувалися діти. А про те, щоб мама поїхала з Даркою до Чернівців, і мови не могло бути тепер, коли мама мала подарувати їй братика або сестричку. Мама насправді зовсім здорова, але татко і бабуня її більш оберігають, ніж хвору.

Дарка, щоб не засмутити мами, твердо вирішила не плакати під час від'їзду. Щоб не попадати часто мамі на очі, блукала по подвір'ю й умовляла себе, що в січні буде вона знову дома. Цілих два тижні буде дома. А хіба ж це так далеко до різдва!

Проте як заглянула до садочка й усвідомила собі, що залишає його у повній пишноті, а в січні стирчатиме тільки сухе бадилля з-під снігу, не могла опертися болючому почуттю, що стисло серце.

Хотіла взяти з собою кілька фіолетових айстр до Чернівців на нову квартиру (бог один знає, яка та квартира, татко полагодив справу без неї), як бабуня покликала у вікно:

— Дарцю, коні вже чекають!

Чекали не тільки коні. Валізки були вже на возі, а мама ходила навколо воза і поправляла сидіння для Дарки.

Дарка близько підійшла до мами. Та вхопила її в свої обійми й обцілувала все, не виключаючи й носика.

Бабуся пригорнула Дарку статечніше, але на стародавні благословення не вистачало часу, бо коні вже рушили.

Дарка так само рішуче вискочила на віз, бажаючи, щоб коні якомога скоріше проскочили браму. Там Дарка вже втримається від сліз. Та не так сталося. Тільки-но візник ляснув батогом, як Дарка, всупереч своєму рішенню і волі, крикнула:

— Мамусю! Ой мамусю!

І сльози, як навіжені, потекли з очей.

— Стримайте коней! — крикнула мама. — Затримайте коней, Іване! Я їду з вами!

Коні затримано. Бабуся побігла по накидку для мами, бо мама була тільки в домашній сукенці.

Та сталося таке, чого ніхто й не передбачав: мама не могла вже вилізти на віз.

— Хай мама останеться дома… Я вже не плачу…

Але мамі було так жаль Дарки, що вона все намагалася вилізти на віз.

— Мамо, вважай, ти хочеш, щоб… — Дарка не потребувала кінчати своєї думки, бо мама й так відступила від воза, почервоніла, немов засоромлена, але видно було — вона задоволена Даркою.

— То їдь з богом. Я залишуся дома… Напиши нам, як тільки приїдеш.

І коні рушили.

На вокзалі застали вже Ориську, Стефка, ну і Данка, зрозуміло. Данко, може тому, що сам татко просив його зайнятися Даркою, кинувся скоренько до її валізок і зараз же поклав їх на полицю у вагоні.

Татко міг тепер із спокійним серцем прощатися з Даркою.

— Ну, будь здоровенька, дитино, і зразу ж напиши, як їхалося…

Він якось так сердечно пригорнув Дарку до грудей, що очі знову наповнилися слізьми.

Тільки Дарка примостилася у вагоні, як поїзд рушив. Вона підбігла ще до вікна, щоб помахати таткові хусточкою, і тоді побачила щось, чого ніколи б не сподівалася: татко нашвидку витирав очі.

Мій татусь! Мій золотий татусь!

Зніяковіла, пригнічена тим всім, байдужа до всього, що було навколо неї, сиділа Дарка поміж Ориською і Стефком.

З кожною новою зупинкою до вагона сідали нові учні й учениці. Дарка окидала кожного нового поглядом і знову поринала у свої темні, без всякого руху, настрої.

Це був навіть не жаль за домом. Чого? Адже тепер, коли так здружилася з Данком, зима, а потім весна там, на селі, без нього були б просто неможливі. Ні, це тепер навіть уявити собі важко. Не був це й страх перед містом і всім новим, зв'язаним з цією зміною місця. «Адже татко буде й так щомісяця приїздити до Чернівців, — потішає себе Дарка. — Подумати тільки: скільки дітей на земній кулі по станціях! І якось живуть та кінчають школу».

А проте було важко на серці.

А де ж Данко?

Данко стоїть, притулившись до дверей, байдужий, спокійний, як людина, що побувала в бувальцях. Адже не вперше йому подорожувати отак.

— Що, Дарко? — запитав без співчуття, відчувши її погляд на собі. — Жаль за домом?

— Та так, трохи. Думаю, власне, що відтепер буду вже тільки гостем у тому домі…

Данко скривився.

— Що за думки непотрібні! Як я від'їжджав до школи, мав усього одинадцять літ, але тримав себе бадьоріше.

— Ти мене не розумієш, — поскаржилася тихенько Дарка, — ти мене не розумієш, Данку. Це не те, що ти думаєш. Коли від'їжджаєш з дому до першого класу, то ще нічого не розумієш, ні над чим не задумуєшся. Це якось легше… якось інакше…

— Думаю, що мені було б завжди однаково, — відповів Данко, але подивився уважніше на Дарку і заговорив з теплом у голосі: —Може, станеш коло дверей… під'їжджаємо до Чернівців.

Дарка послухалася його. Встала, глянула на обриси міста і усміхнулася сама до своїх думок: з Данком буде завжди радісно і безпечно.

Господиня показала Дарці ліжко:

— Тут будете спати…

Ліжко було застелене білим покривалом, чуже і холодне.

— А тут можете скласти свої речі й книжки.

Те, на що тепер вказала господиня, було старомодною шафою. Стара, кинута з чужого в Дарчине життя, вона вся належала минулому.

І обидва ці предмети в хаті: ліжко й шафа з її речами, ці два предмети на всю хату, що мали бути її, замість того щоб стати близькими, відразу стали чужими, аж ворожими.

Дарка повела сміливіше очима по кімнаті: було по-старосвітському чисто, як у церкві.

«Ой, я тут не буду жити!» Щось бунтувалося в ній, аж кипіло. Проте на запитання господині старалася відповідати спокійно і чемно.

Дарка вирішила, що завтра вранці напише додому і попросить татка, щоб перевів її на іншу станцію.

Повечеряла (дома завжди пила молоко, а тут подали по-міському — каву з молоком) і взялася викладати речі до тієї нещасної шафи.

Згадала, що вона оце вперше в житті має самостійно рішати: в якому порядку розвішувати сукенки, котру за котрою носити, яку коли стрічку в'язати до блузки, котрі носові платочки на будень, а котрі — для свята.

«Я таки вже справді доросла, коли так самостійно можу розпоряджатися собою», — подумала вона.

Після сукенок прийшла черга на білизну. Дарка виклала все насамперед на підлогу (підлога в цьому мертвецькому домі чиста, як стіл), а потім одне за одним вкладала до шафи. Раптом згадала, аж голова закрутилася: господи боже, таж вона забула спитати Данка, де він на станції! Розійшлися отак, не домовилися, де мають зустрітися, чи він до неї, чи вона, може, до нього перша має прийти, коли і де… І що тепер буде? Як відшукає вона його в цьому триклятому місті, де кожна вулиця має п'ять інших в собі?

• Предыдущая
• 13/118
• Следующая