Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 48

• Предыдущая
• 48/118
• Следующая

Нарешті Славочка, втомлена плачем, випила своє молочко і пішла спати.

Тепер мама пригадала, що додому приїхала її старша доня.

— Як тобі на станції, моя донечко? По твоєму личку не видно, щоб тобі там погано було. А як там з свідоцтвом? Буде двійка?

Тато не зрозумів маминого жартівливого тону (мама жартує собі, а це правда, страшна правда!) і скипів:

— Що ти говориш? Наша Дарка — і двійка? Ще щось скажи! Таж як я був перед останньою конференцією («Саме перед пригодою з Мігалаке», — пригадує Дарка), професор Сліпий не знаходив слів для похвали. Правда, наша доня ніколи не була міцна в математиці, а професор Сліпий, хоч як хвалив її прямолінійний характер, не дав їй кращої оцінки, як «посередньо». Зате з інших предметів, будь ласка: з української — «дуже добре», з природознавства — «дуже добре», з фізкультури (жартує собі татко) — «дуже добре», з німецької — «добре», з латині — «посередньо»… Щось там доня провинилася відносно правил шкільної поведінки у професора Мірчука, і тому тільки «посередньо» з латині… Здається мені, не було ще в журналі оцінок з фізики, румунської і ще з чогось, чи не з історії… Ти знаєш, — звернувся тато до мами, — що оце наше Дареня всі професори люблять…

Мама відкидає пасмо неслухняного волосся з-над лівого Дарчиного ока.

— Чекай, тату, чекай… Це тільки перший рік так! Доня ще не освоїлася з школою… Але я можу з тобою піти об заклад, що до матури вона виб'ється на відмінницю… А поки що, — робить мама міну малого пустунчика, — тому, що перше свідоцтво без двійки, то ти, татку, маєш ще цього тижня поїхати до Заставної й купити доні гарні коньки.

В Дарки починають палати щоки, мов від ляпаса. Так обманювати своїх батьків! Своїх найдорожчих, найкращих від усього під сонцем батьків!

— Ні, мамцику, мені не треба коньків. Справді! Нащо такі видатки? Краще за ці гроші купіть що-небудь Славочці, — намагається полегшити свою совість Дарка.

Мама пригортає щиріше доню до грудей:

— Це гарно, донечко, що ти така добра й ощаджуєш нас. Це радує маму, що мама має таку розумну дитину, але скажи сама: чи не кортить тобі побігти на лід? А це вже трошечки не личить панні з п'ятого гімназичного сковзатися з хлопчиськами на одній дерев'яній дошці… А щоб ти не думала, що мама тільки Славочкою займається («Як мама вгадала її думки?»), а ти вже в мами нічого не значиш, то ходи зі мною! — Мама тягне Дарку силоміць до другої кімнати, відчиняє шафу і виймає з горішньої полиці пречудовий, синій, ручної роботи светр, таку саму шапочку, шарфик, навіть і рукавиці…

Цього вже забагато, Дарка замість подяки падає, схлипуючи, мамі на груди…

— Я не варта, мамцику, прошу вірити мені… Я не варта твого доброго серця… Не гідна того, щоб ви мене так любили!

Ридання вихоплюється в Дарки з таким стогоном, що з кухні прибігає з ножем бабця:

— Що сталося?

Надбігає звідкись і Гафія:

— Агей, що сталося?

В мами тремтять руки. Вона на мигах показує, щоб мовчали. Сама бере Дарку попід руки і веде до ліжка. Тут знову охоплює Дарку спазматичний плач… Бабуня намочує рушник в оцті, і мама добре натирає ним Дарчині скроні.

За якийсь час Дарка зводить на маму свої запухлі від плачу очі:

— Мамцику, прошу забрати лампу, бо я хочу вже спати.

Мама виконує слухняно Дарчине бажання. Двері, мабуть, з уваги на Дарчині нерви, не зачиняють. З кімнати вузенька смуга світла і голос тата (який же він стурбований!):

— Занадто перемучена дитина!

Бабуня трохи недочуває, тому говорить зовсім голосно:

— Ти, Климцю, сама винна в цьому. Скажу тобі щиро, не хотіла я до цього втручатися, бо не моя це справа, але тепер скажу тобі, що до дитини ніхто не пише таких сентиментальних листів. Дитина і без того вразлива, а ти ще її розчулюєш. Чи я писала щось таке до тебе чи до хлопців, як ви вчилися у місті? Написала «посилаю тобі стільки і стільки на станцію, решту на підметки до черевиків, вчися, бо як буде зле, то тато приїде на твою голову», і кінець, і мусиш визнати, що ви мали здоровіші нерви від Дарчиних. Але ніхто не скаже, що я не любила своїх дітей. Однак моя любов, не гнівайся, Климцю, була таки розумніша…

Мамин голос обурюється:

— Саме тому, що Дарця вразлива дитина, я повинна бути до неї ніжна, бо всяка жорстка поведінка може довести до катастрофи.

— До якої катастрофи? Що це значить «катастрофа»?

І Дарка бачить два поїзди, що налітають один на одного. Її думки плутаються.

З усіх кутків підходить навшпиньках ласкавий сон і обережно кладе Дарку в дуже тепленьку і дуже дрімотливу постіль.

Хоч Дарка дістала під ялинку свою мрію мрій — прегарний альбом з розумною головою білого коника, хоч і колядники кожну колядку закінчували словами «гречная панна, на мнє Дарця» і хоч Дарка власноручно виносила їм поколядне, все ж таки цей свят-вечір не мав тієї святкової чарівності, що попередні.

Славці заманулося одразу після борщу плакати, а потім спати, і все пішло шкереберть. Дарка пішла спати з новеньким подарунком і глухою досадою на свою сестричку, що та зіпсувала вечір, на який треба було чекати півроку.

На різдво Данко диригував хором у церкві. Дарка стояла з бабунею і татком (мама знову через Славочку залишилася вдома), ліворуч від вівтаря, між панством. Могла дивитися на Данка без образи для стареньких святих. Ориська обійшла Софійку і стала й собі коло Дарки.

— Коли виходитимеш з церкви, то зачекай. Стефко хоче з тобою про щось поговорити.

— Зі мною? — здивувалася Дарка.

— Еге! — так голосно сказала Ориська, що аж отець Підгірський, Орисьчин батько, відірвав очі від євангелія і поглядом, повним докору глянув на Ориську. Вона запізно сховалася за Дарчині плечі, шепнувши їй на вухо:

— Я вже добре матиму від татка вдома…

Після відправи Стефко сам відшукав Дарку. Так воно і слід: не вона до нього, а він до неї має справу.

— Ти будеш бачитися з Данком, Дарко? Та що я таке дурне питаю! Певно, що будеш! Я маю до тебе одне прохання… Мені незручно звертатися з цим до Данилюка… Своїм сестрам також не можу сказати цього. Бачиш, я хотів би побажати Лялі у Відні веселих свят… Спитай Данка про її адресу. Ніби ти сама хочеш написати до неї… Тільки прошу тебе, Дарко, не кажи йому, що це для мене. Добре, Дарко? Коли маю прийти до вас по адресу? Я хотів би, може, ще сьогодні. Поки листівка дійде до Відня, то вже й по святах буде…

Дарка знизує плечима:

— Хіба я знаю, чи зустріну десь Данка… Сьогодні має приїхати до нас тітка… Ні, сьогодні неможливо… Знаєш що? Скажи йому, що я завтра о десятій буду на льоду. Ти знаєш, мені татко купив нові коньки…

Стефко не звертає уваги на цю новину, і це ображає Дарку: чи він собі думає, що на світі тільки одна справа важлива — його Ляля?

— Дарко, а може, ти ще сьогодні зустрілася б з Данком?

— Ні, я вже сказала, що сьогодні неможливо, — каже Дарка на злість Стефкові, який поза своїми справами нічого іншого знати не хоче.

Ех, дурний хлопчище! Вона там, у Відні, якраз пам'ятає за нього!

Вранці Дарка прокинулася з чимсь терпким на устах. Пізно, аж за північ, роз'їхалися гості, і голова тепер була тяжка, мов причеплена.

На поручні крісла замість мундирчика висить домашній халатик. Так, це дома: можна встати о дев'ятій, надягати на нічну сорочку халатик і ходити по хаті, як ті голландки у великих, кумедної форми капцях. Татко, напевно, спить ще, а жіноцтво, мабуть, в кухні Славочку купає, бо чути звідти плюскіт води і гомін: «А хто буде робити купці-цюпці? Ой мої костоньки-ростоньки… Ой так… так… дитина хоче розпростерти ніженьки…»

Дарка чує в серці легкий укол ревнощів: невже ж вони так весь час панькаються з тим ціпендриком?

Не може Дарка чогось піти тепер до кухні й приєднатися до того хороводу, що танцює в честь ясновельможної панни Слави. Тихенько відхиляє двері до кімнати, де спить татко. Татко лежить з закладеними за голову руками, якийсь стомлений, хоч у нього в школі теж вільно.

• Предыдущая
• 48/118
• Следующая