Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 50

• Предыдущая
• 50/118
• Следующая

— Злодії і хабарники мають право в цій державі, а ми з тобою на однакових правах. Це тобі говорить Локуіца…

Дарці треба було спішити, бо там, напевно, вже чекає на неї Данко, а вона не могла розстатися з своїм учителем. Від того, що і до нього чіпляється сигуранца, стає пан Локуіца для Дарки ще ближчим і дорожчим.

Як же ж Дарка не хотіла, щоб він виїздив з Веренчанки, хоч вона є тепер лише гостем у рідному селі. Не думала про себе. Думала про татка. Як від'їде Локуіца, то на його місце приїде інший учитель — румун, який… напевно, підпише те, що він «бачив» і «чув» відносно татка.

І що далі буде?

— Ти мала мені щось важливе сказати, — якось зухвало починає Данко.

— Я хотіла б знати, що Ляля з Відня пише…

Данко дивиться хвилинку на Дарку, потім питає навмисне протяжним голосом:

— А ти ж маєш її адресу. Я тобі передав якось лист від Лялі, забула? Невже ж це таке важливе, що задля цього мав я сьогодні аж сюди прийти?

Дарка червоніє. На щастя, вона знаходить що відповісти.

— Ні! Адже я не забула, що в мене Лялина адреса… Чому ти думаєш, що в мене така коротка пам'ять?

Тепер Данко бачить, що він уже занадто самовпевненим був.

— Ти хочеш знати про Лялю? Вона, як завжди, задоволена собою… Тепер готується до самостійного концерту… Ти знаєш, вона вже плутає в листах Улянича з Празьким?

— Ах, так! — виривається в Дарки оклик співчуття до Стефкового закоханого серця. І знову чекає.

— Дівчата завжди мають дуже коротку пам'ять, — філософствує Данко.

Дарка не розуміє, що він має на увазі. Тоді за своєю звичкою Данко схиляє голову набік і запитує лукаво:

— Циганюк не приїде на святки трохи до Веренчанки?

Дарка спочатку лякається цього підозріння, а потім раптом спалахує радістю: «Господи, це ж ніщо інше, тільки ревнощі, звичайні ревнощі закоханих».

— Даночку, ти думаєш…

Данко відставляє презирливо губи, але тому, що вони в нього тонкі, то в цій гримасі схожі на дзьобик пташки.

— Я нічого не думаю… Ходиш собі з Циганюком, ну й ходи… Це ж твоя справа! Що ти мені мала важливе сказати?

Дарка роздивляється сліди якихось великих чобіт понад берегом ставу. Голову схилила низько, так, що підборіддя з грудьми утворюють пряму лінію.

«Він мене вже не любить», — дуже обережно, щоб не зранити занадто свого серця, дає притулок цій звістці у своїй свідомості.

— Дарцю, чому ти нічого не говориш? Я чекаю на те твоє важливе, — Данко починає вже нетерпеливитись.

І Дарка говорить без вступу:

— Ти знаєш, що має приїхати до Чернівців міністр

і наша гімназія також збирається його вітати. Ти знаєш про це. Але наша гімназія не буде його вітати, — говорить наказовим тоном Дарка, щоб зразу настроїти Данка на цю справу, як на щось таке, що неминуче повинно статися, чого, як смерті, неможливо уникнути. — Уся гімназія, всі наші учні та учениці виступають проти цього концерту, — сама не розуміє Дарка, що вона може говорити про те, чого ще нема. — Всі, як один, навіть найбільші боягузи, пристали до нас. Тільки про тебе одного говорять як про непевного. Чи не сором це для цілої Веренчанки? Ти знаєш, як мені це сказали, то я не хотіла вірити… Не могло мені в голові поміститися, щоб ти… ти…

Вона ще перебуває під сильним враженням розмови з татом і відвідин пана Локуіци, її сердечна рана ще свіжо кривавить, і вона хоче зразу забагато передати йому думок. Данко не розуміє її хвилювання.

— Я ж казав уже твоєму Циганюкові, що з цим виступом товаришів я не погоджуюсь. Ти несправедливо хотіла назвати мене боягузом. Я не боягуз. Можеш повірити мені. Я тільки маю таке переконання, що це не потрібно, бо це більше пошкодить нашій гімназії, ніж допоможе. Чого я маю бути нещирий? Я бачу, що ти дуже перейнялася цією справою. Але щодо мене, то я нічого не пораджу — це є проти моїх переконань, і я таки не погоджуюся з вами всіма. Зрештою не я сам-один, як ти кажеш, — таких, що думають по-моєму, є більше…

Раптом звідкись народжується в Дарчиній голові переконання, що весь її запал, вся її віра, ба навіть весь успіх справи зведеться нанівець, якщо Данко не змінить своєї думки. Справді, аж долоні сверблять, щоб схопити його за комір і трясти ним, трясти аж до безтями і кричати над самим вухом: «Як ти можеш цього не розуміти?»

Дарка не може бути спокійною, коли каже Данкові:

— Як ти можеш таке говорити? Як ти можеш не розуміти, що так конче треба зробити? Адже ми мусимо… мусимо… навіть коли б на сто вітрів з гімназії прогнали, ми мусимо показати тим сигуранщикам, що ми їх не любимо, не хочемо і ніколи-ніколи не признаємо їх господарями Буковини!

Ці слова з самого серця майже не справляють на Данка жодного враження. Він дивиться на це, як на якусь гру. Тоді Дарка впадає в стан якогось екстазу і починає піднесено, образливо для таких добре вихованих хлопців, як Данко, кричати:

— Так, ясно, ти не можеш цього зрозуміти!.. Ясно, бо який з тебе українець? Дома у вас говорять по-німецькому… Не заперечуй, я знаю! Сестра твоя навіть добре говорити по-українському не вміє! Тебе обплутала дочка префекта! Так! Так! Шкода, що хвалишся завжди своєю гордістю, а тепер сам бігаєш за цією Лучікою, як цуценя… Так! Так! Усі це знають і сміються з тебе, сміються з такого дуже гордого, неприступного Данилюка, якого дочка префекта поклала собі під ноги. І тепер, коли ти не пристанеш до товаришів, то щоб знав: усі, навіть я, еге, я також буду всім розповідати, що ти заради дівчини зрадив товаришів. Можеш не приставати до нас… Пан префект, напевно, постарається, щоб тебе прийняли до румунської гімназії…

— Чекай, Дарко! — Данко намагається вдержати рівновагу, але голос в нього вже хрипкий. — Не говори так багато. Скажи мені щиро, але зовсім щиро: справді говорять, що я не хочу пристати через дівчину?

Кохані, єдині на світі очі такі стурбовані, такі сполохані, що Дарка змушена дивитися на носики черевиків, щоб не впасти йому серед білого дня на груди й не признатися: «Я все це вигадала. Ніхто не думає про тебе так погано!» Та хіба татусь не пожертвував для такої справи своєю кар'єрою? І тому вона також мусить бути тверда:

— Так, це правда. Так говорять про тебе, і тому мені так соромно за тебе.

Данко підводить голову:

— Від кого ти чула таке про мене? Хто тобі казав? Дарко, я не подарую цього!

Дарка знову коло нього добрим ангелом:

— Чи добре буде, як ти цій справі надаси ще більшого розголосу? Зараз розійдеться слава по гімназії, що ти бешкетуєш з-за дівчини, та ще й з-за дочки префекта. Найкраще буде, як ти без галасу скажеш Циганюкові, що… ти вже не будеш грати в оркестрі. Скажи сам, чи не краще навіть з гімназії вилетіти, ніж мали б на тебе всі пальцем показувати?

Данко затихає. Його лице в задумі. Так вони йдуть досить довго. Нарешті Данко відзивається:

— Може, ти і маєш рацію, що не треба розголошувати цієї справи, але я сам до Циганюка не піду. Коли він ще раз звернеться до мене з цією справою, то я… як треба буде, не гратиму в оркестрі. Не велике нещастя, коли закінчу гімназію у Відні. По-німецькому я говорю так добре, як і по-українському. Чи ти… таки не хочеш мені сказати, хто таке говорив про мене? Знаю, що я не можу тебе змусити, щоб ти мені сказала. Ти вже більше тримаєшся за Циганюка, ніж за мене. Воно інакше й не може бути. Я тобі щось скажу, Дарко (вже не «Дарцю»), я не сміюся… Вперше мені щось таке здається… що я дійсно розумію, чому тобі Циганюк більше за мене подобається… Хто знає, може, навіть так краще для тебе…

Як? Він каже, що так краще для неї? В Дарки мимоволі починають тремтіти вуста. Вона мусить нахилитися за грудкою снігу, щоб Данко не догадався про те, що в неї на серці.

Данко думає ще про Лучіку:

— А щодо панни Джорджеску, то ці підозріння дійсно смішні. Що це все має спільного з їх бунтом? Певно, що мені не хочеться, щоб мене вважали зрадником. Я можу навіть самому міністрові сказати, що мені не хочеться грати в його честь. Але при чому тут ця невинна дівчина? Цього я справді не розумію!

• Предыдущая
• 50/118
• Следующая