Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 63

• Предыдущая
• 63/118
• Следующая

— Ні… Я таки не чекав від вас, що ви з Циганюком пуститеся на таку провокацію. Та що це? Що це за діалог між мною і Оріховським? Та я аж тепер бачу, що це звичайнісінька, наперед підготовлена провокація…

Очі Гиньо метали блискавки гніву на всі боки. На фоні гарячого кольору волосся ці очі видалися білими.

Аж тепер підвівся Орест. Він був спокійний, флегматичний, як завжди.

— А що ж ти називаєш провокацією — обмін думками? Так, тепер настає такий час, що ми повинні ясно визначати свої погляди. Буде вже тієї забави у гуртки: або робити справжнє діло, або киньмо все до чортової матері!..

Оріховський підняв руку:

— Заспокойтеся… пакс вобіскум![38] Я думаю, що сьогоднішній наш товариський, — не втримався він від посмішки, — обмін думками переконав нас усіх, що нам не потрібна боротьба для боротьби, що та боротьба повинна спиратися на якусь конкретну програму. Я знаю, Іванчук, що ви не любите цього слова, але без нього не можна… Далі: та програма повинна мати якусь перспективу, а такі питання не вирішуються в один вечір. Моя пропозиція, — він звернувся до сестри ласкаво, як завжди, коли звертався до неї, — відкласти цю справу на якийсь час, а поки що, Наталочко, пригадай собі, що ти — господиня… Як почуваєш себе? — він співчутливо приклав їй руку до чола.

Орест завів патефон. Музика «Дунайських хвиль» перенесла Дарку в інший світ. На березі Дунаю, але не на батьківщині Штрауса, а десь ближче, взявшись за руки, танцювали босі дівчата з водяними лілеями у волоссі.

— Треба думати, а не мріяти!..

Орест Циганюк нахилився так низько над Даркою, що його підборіддя торкнулося її голови.

— Дивіться, Дарко, яка чудова дівчина — Стефа…

Стефа, зачувши своє ім'я, повернулася до них лицем. Її рука перебирала янтар на грудях. Дарка не встигла відповісти, бо Наталка взяла Ореста за руку, вказуючи йому закоханими очима місце біля себе.

— Сідай, Ромку, — сказала до брата, — ми ж не про це тебе питали. Ми хотіли почути твою думку щодо нашої участі у святі возз'єднання — як ти вважаєш? Брати нам участь чи демонстративно не прийти на урочистий вечір?

— Моя думка, — він приклав великий палець до нижньої губи і замислився, — моя думка така, що треба нам взяти участь в цьому параді. Так!

— Це ж опортунізм! — крикнула Стефа і встала, але відразу ж сіла.

— Ні, — схилився злегка в її бік Оріховський, — зовсім ні. На даному етапі — користуюся фразою пана Іванчука — вам не треба встрявати в жодні демонстрації. Взагалі не робити нічого такого, що могло б потягти до масової відповідальності. Розцінюйте це як тимчасовий відступ, але пам'ятайте, що це — відступ, який робиться для кращого наступу. Потім, під час таких демонстрацій дуже легко можна дати себе спровокувати до різних виступів, катастрофічних щодо наслідків.

Іванчук зробив іронічну гримасу:

— Ви щойно говорили про те, що молодь повинна іти в авангарді, а тепер уже відступаєте? Чи, може, ви вже не причисляєте себе до молоді? Я не думав, що почую сьогодні таке від вас… Просто ніколи був би не повірив. Чи то у вас теорія — одне, а практика — друге?

Оріховський засміявся:

— На це ви мене не візьмете, Гиню! Застарий я горобець, щоб впійматися на полові. Ви що, чекали, що я вас озброю хлопушками і виставлю проти кулеметів? Ви цього чекали від мене?

Життя пливе рівномірно, як лінива ріка. Комусь сторонньому могло б здаватися, що немає жодних змін ані в школі, ані в Дарчиному житті.

Мігулів питає з однаковим спокоєм і ласкою як тих з «форте біне»[39], так і з «інсуфіцієнт»[40]. Мігалаке теж без великих труднощів пригадував, що і Попович є в класі. Правда, питав її тільки в четверги, тобто тільки в дні граматики і правопису, але бодай помічав її в класі. Добрі очі учителя Сліпого, може, трохи частіше, ніж раніш, спочивали на Дарчиній голові. Мамині листи, як і раніше, були сердечні і ніжні. Ні тіні не помітив би ніхто в них докору чи жалю. На станції, як звичайно, в неділю були на десерт налисники з варенням. Навіть учитель релігії о. Луців однаково, як сорок років тому, закінчує урок словами: «А тепер помолимося господу богу, діти!»

Данко теж незмінно, коли вряди-годи налетить на Дарку, вітає її своїм улюбленим:

— О, Дарко! Як ся маєш?

Підготовка до свята возз'єднання без поспіху та гамору, але систематично посувається вперед. А решта — усе, як звичайно і як раніше.

Тільки Дарка одна в цьому зачарованому світикові згорає від таємного вичікування. Щось десь діється! Щось назріває поза її плечима і свідомістю. Смішно, що всі ці Циганюки, Оріховські хочуть це затаїти перед нею. Воно промениться силою свого існування з їх мозків, з їх конспіративно затиснених вуст і невидним, без барви і запаху, промінням доходить до Дарки. А Дарка чекає. Чекає, що одного дня перейде їй хтось з них дорогу й скаже: «Вже все готове. Коли хочеш, щоб ми перемогли, приставай до нас».

Навмисно лізе Циганюкові на очі, щоб нагадати йому, натякнути, що вона готова на його поклик. Повертається з Лідкою з школи і раптом зупиняється біля крамниці з ременями та сідлами:

— Зачекаймо трохи… Там іде Орест, він має мені щось сказати!

Орест вітається і мовчки йде далі. Тоді Лідка з сміху впадає в лють:

— Ти якась божевільна, Дарко! Кажу тобі, що ти хворієш манією переслідування!

Тепер Дарка за кожним поворотом з школи додому прискорює кроки.

— Скоріше, Лідко, скоріше! Або ти лишися, а я побіжу скоріше… До мене, напевно, лист прийшов.

Але листа нема. Не було його ані вчора, ані позавчора. Мабуть, не буде й завтра, ані післязавтра.

Вночі Дарка зривається і перелякано сідає на ліжку:

— Здається мені, що хтось стукав у вікно!

Приходить пані в нічному кафтанику і з свічкою в руці. Ніхто не стукав. Нехай панна Даруся прочитає молитву за спокій покійників і йде спати.

Згодом, у болотистий день, коли на узбіччях зеленіє вже травка, а в яругах лежить сніг, приносить хтось у клас перші проліски. Бідні проліски, розлучені, проколені шпилькою в саме серце або здушені бутоньєрками, гинуть скоро. Все ж їх смерть нітрохи не змінює того факту, що весна вже з'явилася. Вона ще тільки причепурюється у передпокої химерного березня.

Свято возз'єднання, офіційно сербаре унірій, вже не за горами. Дарка не може опанувати себе, щоб не звіритися Оріховській:

— Ти не хочеш мені щось сказати, але я знаю… щось станеться на цьому святі… Орест, мабуть, не пропустить цієї нагоди, будеш бачити! Будеш бачити, що з того вийде! — повторює Дарка, хоч не може передати виразно словами картину своєї уяви.

Оріховська не сердиться цього разу — вона гладить Дарку по плечу. Наталка щось на три роки старша за Дарку, тому рух цей виходить такий материнський:

— Нічого не станеться, Дарко. Так тепер треба. Ти заспокойся.

Дарка не вірить Оріховській: вони вважають її незрілою для справи. От і все.

День 12 квітня трусив дрібненьким дощем. Ранок був похмурий і холодний. Проте, незважаючи на химерні настрої дня, прийшли на свято всі учениці і учні обох гімназій. У спортовому залі, в трикутнику між дверима і стіною, виріс цілий ліс парасоль. Парасолі і собі поплакували товстими краплинами. На підлозі сльози всіх парасоль пливли кривулькуватими брудними струмочками. На передній стіні, облямованій сосною і трикольоровими румунськими прапорами, — портрети їх величності короля Фердінанда і королеви Марії.

Дарка хоче пропхатись наперед, але сильніші плечі заганяють її в найбільш глуху і тісну середину залу. Звідси вона не зможе навіть бачити Орестового обличчя. Здається їй, що він повинен бути між передніми, і, мабуть, так воно і є.

Спадає на думку (мозок любить інколи в найсерйозніші хвилини відчиняти такі комірки), те, що колись розказував Дарчин дядько Муха про юрбу. Він був тоді ще студентом, і на одному вічі чи цісарському параді зібрався такий натовп, що дядько, щоб дістатися на вулицю, мусив іти по головах і плечах юрби. Дарці стає страшно: як вона буде марширувати по плечах і руках цих хлопчиськів?

• Предыдущая
• 63/118
• Следующая