Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 65

• Предыдущая
• 65/118
• Следующая

Він заспокоюється на хвилину, потім починає вже іншим тоном:

— Жіноча гімназія може розходитися додому. Про всякі дальші розпорядження дирекція оголосить на чорній дошці.

Дівчата заворушилися лавами. Вони відділяються від хлопців.

Біля дверей стають учителі й пильно стежать, щоб із спідничками не висунулись і якісь штани. В коридорі під оком сигуранщика треба кожній перевірити свою торбину й на запитання, чи чогось не бракує, відповісти «ну», що румунською мовою означає «ні».

По дорозі Дарка пригадує собі щось і звертається раптом до Лідки:

— Я маю латинську граматику Оріховської. Іди сама… Я побіжу, може, ще дожену Наталку і віддам їй книжку.

Це сердить Лідку:

— Бігме, Дарко, ти трохи дурнувата! Ти гадаєш, що комусь тепер латинська граматика в голові! Але як хочеш її догнати, то лети, бо Наталку ледве вже видно!

І Дарка біжить:

— Наталю… я маю… тво-ю граматику-у!

Оріховська зупиняється. Тоді Дарка, замість того щоб дістати з торбини граматику, чіпляється рукою за Наталчин комір, притискає її до себе і питає переляканим за свою сміливість голосом:

— Наталко, я тебе благаю, скажи мені… це зробив Орест?

Наталка аж подається назад від такого запитання. Вона міряє Дарку грізним поглядом і без слова йде далі. Дарка дозволяє їй пройти кілька кроків, але вмить наздоганяє її і, знову чіпляючись за її руки, починає виправдовуватись:

— Я знаю, що про такі речі не можна питатись, ані говорити, але я так хотіла б це знати! Ніхто не знає, як це важливо для мене… для цілого мого життя…

Наталка мовчить. Тоді Дарка каже благально:

— Коли не хочеш про це говорити, кліпни тільки оком, що «так»…

Наталчині очі дивляться просто й непорушно, ніби її повіки та вії були з бляхи. Пройшовши кілька кроків, Наталка посміхнулася загадково.

— О Наталю! — Дарка хоче поцілувати товаришку, але та ухиляється від поцілунку і каже м'яко:

— Не роби дурниць на вулиці! Дивись, хліб вилітає з торби…

І доки Дарка вовтузиться з сніданком, Наталка Оріховська переходить на протилежний тротуар.

В повітрі літають поголоси, ані правдивості, ані джерела яких не можна дошукатись.

Обидва директори їздили буцімто до Бухареста і були на аудієнції в самого міністра освіти.

З Бухареста приїздила комісія до Чернівців.

З того всього напевно, одне, що заарештували Ореста Циганюка та перевели його з поліційних до судових арештантів.

Чи ще когось заарештували з учнів? Теж не знати. Поголос сіє, що в'язниці переповнені шкільною молоддю. Тим часом усі бачать, що багато тієї молоді спокійно грає собі в футбол.

Лідка з Даркою надвечір підбігають до гімназії до чорної дошки. Як завжди, висить собі та чорна дошка з однісіньким застарілим оголошенням, яке закликає всіх учнів вчасно віддавати книжки до бібліотеки.

В середу (і хто б подумав, що це вже п'ять днів минуло від того пам'ятного дня!) Лідка і Дарка знову біжать до гімназії. На чорній дошці висить велике, виразне оголошення. Читають, ставши навшпиньки, задихано: чорним по білому написано, що українську жіночу гімназію ліквідовано!

— А щоб він не повернувся з тюрми! — закляла на весь коридор Лідка Ореста. — Це все через нього!

— Не кляни, а читай далі! — буркнула Дарка.

Кілька рядків нижче оголошують умови вступу до нової гімназії. До цієї нової можуть бути прийняті тільки ті, які напишуть потрібну заяву та приймуть присягу і… які, на думку дирекції, підходитимуть для цього закладу. Прийом до нової гімназії в п'ятницю та суботу від 8 до 12 годин ранку.

— Ти не гнівайся, що я так сказала на Ореста, Дарко! Я думала, що вже по нашій школі… Чуєш, Дарко! Але тепер бачу, що все в порядку…

Дарка дуже здивована:

— Як це «все в порядку»? Таж тут написано, що треба якусь присягу прийняти.

Лідка сміється весело:

— Ну й що з того, що написано? Ти думаєш, що змусять тебе перед свічками заприсягати? Певно, треба буде вислухати науку директора і підписати якесь зобов'язання… І по всьому параді! Ет… Добре, що поки що людина відпочине ще собі трохи. Так уже пахне весною і так не хочеться вчитись!..

Дарка мовчить. Завелика віддаль між ними, щоб Лідка могла зрозуміти її!

На вулиці повіває західним леготом. Сміється якась дівчина яскраво-червоними вустами до свого хлопця в офіцерському мундирі. Якийсь чорнобровий, як буковинська писанка, продавець газет вигукує:

— Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті!

Життя не змінилося від того, що в Чернівцях ліквідовано обидві українські гімназії.

В четвер зранку (в четвер у школі: математика, румунська, латинська, історія, природознавство, малювання) надходить лист від мами. Про нещастя, яке зустріло українську молодь, довідалися у Веренчанці щойно з газет. Нехай доня буде розумна. Дасть бог, усе буде добре. Додому треба писати що б там не було. Пам'ятай про це, донечко. Дома все гаразд.

Лист короткий і дуже обережний. Мама не написала всього, що думала. «Які вони там налякані мусять бути», — подумала Дарка, і стало їй боляче за своїх.

Надвечір того сумного четверга прибігає заплакана тітка Іванчукова. Її здоровенні груди піднімаються й опускаються, і за кожним таким важким опусканням — новий потік сліз. Дарка згадує чомусь помпу з фізики.

Тітка прикладає і так мокру вже хустину до очей, щоб стримати сльози:

— Подумай собі тільки, тільки уяви собі («Але що уявити собі?» — нетерпеливиться Дарка). Я ноги свої сходила, я груди свої зірвала («Ну… ну, ці груди хіба пилкою надірвав би!»), поки дістала обіцянку, що Гиня приймуть до нової гімназії, а цей дурний, навіжений хлопчисько зранку робить пекельну авантюру, що хоч хати й дітей відцурайся! — На Іванчукову надходить нова хвиля розпачливого плачу… — Це просто збожеволіти можна: він каже, що його хіба зв'язаного повезуть на дрожці до прийому, бо він добровільно не піде. Таж тато його з хати прожене, коли він не запишеться до школи! Я добре знаю свого чоловіка… Пропаде дитина! Ох!..

— Чекай, чому він не хоче записуватися? — хвилюється Лідчина мама.

Тітка хапається за голову і колише її у своїх руках, як хвору дитину:

— Боже, за що ти караєш мене? Кого я собі до хати прийняла? Та якийсь лихий дух, той Циганюк… Якийсь лихий дух обплутав мою дитину… Таж він нехай і на очі не показується батькові, коли не запишеться… Ой боже, коли я якось з цього нещастя вийду, то ще сто років житиму!

— А що з Циганюком чувати, тіточко? — не дуже бере собі до серця Лідка розпуку маминої рідної сестри.

Тітку тільки зачепи за Циганюка!

— Не бійся, лихе не загине! Держать його в арешті. Аби чужі діти впали в біду! Нічого не признається — і що? Побачите, що подержать і ще випустять, а моя бідна дитина звихнеться на все життя через того чорта… Бодай була б я його на очі та й не виділа! Зовсім інший Івонко… Вже написав до старого про гроші і поступить. Закінчить гімназію, і такий мужичок буде доктором, а моя дитина буде поневірятися на світі неуком…

— Але чекай, чому це Гинько не хоче записатися? — ще не розуміє Лідчина мама.

— Чому? Тому, що бог йому розум відібрав. Треба там при вступові, жінко добра, якусь заяву підписати, а він з цим всім, каже, не має нічого спільного. Раз махнути пером, — а він каже, горенько моє, що він цього не зробить!

Пані й собі лякається. Перелякана, кличе Лідку до себе.

— Лідко, дитинко, може, і ти якісь лихі думки маєш?

Ні, Лідка не має ніяких поганих думок.

— За мене прошу не боятися. Я не така дурна… Записуюся зараз першого дня. Прошу тільки дати мені гроші на вступ.

Тоді пані пригадує, що ще й Дарку має на своїх руках:

— Панно Дарусю, а ви? Я не хочу брати відповідальності за вас перед батьками…

— Моя літера випадає аж на суботу, — дає Дарка дуже дипломатичну відповідь.

— Я вам кажу, панно Дарусю, ви вважайте, щоб потім ваші батьки не мали зла на мене. Що до чого, то я можу позичити вам гроші на вступне.

• Предыдущая
• 65/118
• Следующая