Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 49

• Предыдущая
• 49/95
• Следующая

Була це якась вулиця Святого Мартіна, геть аж за Жовківською рогачкою. Але яку роль в таких випадках може відігравати віддаль! Накидаю пальто на плечі, хустину на голову і десь надвечір уже добиваюсь до тієї вулиці.

По довгих шуканнях (виходить, що мені дано зовсім не той номер будинку) знаходжу нарешті того чоловіка.

Ви самі можете уявити собі, з яким почуттям у серці постукала я в його двері!

Тільки ступила я за поріг, без запитання вже знала, що добре трапила. На ліжку лежав блідий як віск, з ямами замість лиць, з хворобливо блискучими очима чоловік, а напроти нього сиділа жінка, з цілим подолком газет, читаючи одну йому вголос.

Попросивши пробачення за турботу, спитала про Казимира. Він відразу пригадав це прізвище. Казимира звали в Березі Круль, і звідси він так добре запам'ятав це прізвисько, тільки ніяк не міг пригадати образ, з яким в'язалося воно.

Я намагалась допомогти йому: високий, дуже синьоокий, ясноволосий, широкоплечий, верхня губа трохи вгору піднята. Так довго описувала я йому Казимира, що він нарешті згадав. Згадав… і відразу наче померк.

— Не знаю, чи ви ще побачите його колись…

— Замучили?

— Ні, то був дужий хлоп, міг і не це витримати. Але річ у тому, що ми там останній тиждень, крім гнилої води, нічого не їли, а як вийшли на волю, то дехто з наших необережно відразу накинувся на сало, що частували ним нас від доброго серця червоноармійці, і так уже догодили собі хлопці… Ще до доби кілька з них богу душу віддали, але Круль ще держався. Заїхали ми з тими тяжкохворими аж над якусь річку і там мусили їх залишити в тамтешніх людей, бо вже не було сили тягти їх з собою… Пригадую тепер, вже дуже добре пригадую… Круль із стиснутими на животі кулаками лежав чорний як земля…

Це було все, що я довідалася про Казимира.

Вийшла я з тієї хати і відчула, як усе в мені завмирає, як поволі залишає мене радість життя.

Он проїздить колона танків. Дівчата махають їм руками, кидають квіти, хлопці на танках відмахують їм весело, а я стою, як стовп, і не можу зрозуміти: з чого тут радіти?

Ось переді мною високо на стіні недобудованої кам'яниці великий плакат. Коли я йшла туди, його ще не було на цьому мурі. Чому не зупиняюсь? Чому не читаю?

Нецікаво це мені.

Ось тротуаром проходить довга низка дітей з якогось садка чи школи. Наші львівські співають вже радянських маршових пісень. Чи не диво? Прохожі зупиняються і, підбадьорюючи, плещуть дітям у долоні. Чому я цього не роблю?

Удома чекає мене чергова несподіванка. Не встигла я доторкнутися до дзвоника, як тітка Тема вибігає мені назустріч:

— Ай… ай… хто до нас приїхав! Ай, ай… що за гості!

Гості цим разом справді незвичайні: у кімнаті тітки Теми за склянкою чаю сидить мій батько у формі радянського залізничника.

Кидаємось одне одному в обійми, і я по хвилі чую, як щось тепле сповзає на моїй щоці. Мої очі сухі, а чоловіки ніколи не плачуть… Такої мудрості навчали мого братика, коли йому було чотири роки.

Батько довго і підкреслено витирає носа.

— Схопив я десь нежить у дорозі, — зайво виправдується тато.

Зайво тому, що я його чудово розумію. Я навіть, може, глибше розумію його, ніж він сам себе. Радянська влада повернула йому не тільки працю і хліб, але гідність людини.

«Ось, дивіться на мене, — кажуть його сповнені щастям очі. — Я вже більше не непотріб, якого викинули за борт життя, а старший бригадир на одній із залізниць СРСР».

— Ну, як же татові подобається нова влада? — запитую я, бо знаю, який був колись мій батько.

Батько дивиться на мене примруженим оком:

— Ти що, на спитки рідного тата береш, га? Я тепер придивляюсь до всього навколо, то чи ти знаєш, до якого висновку приходжу я? Власне… якби згори ніхто не нацьковував людей одних на одних, то простий народ завжди міг жити у згоді. Я це бачу тепер сам по собі і по своїх колегах-поляках. Я навіть тепер почав іншими очима дивитися на твій зв'язок з Каз… — але тут батько замовчав. Він щойно тепер зрозумів, що зайшов далеко.

Я подивилась на батька пильно-пильно, і він не зміг викрутитися від мого погляду.

— Так, — відповів він на моє німе запитання, а потім додав: — Мама сказала тобі не говорити, але цього все одно не затаїш. Пясти одержали дуже сумну звістку…

— Не живе? — спитала я і тільки відчула, як батько садовить мене на канапку.

— Надійшло урядове повідомлення з госпіталю в Рівнім…

Тут, у цій хвилині, в цій кімнаті, кінчається моє колишнє життя.

Я вже не та, що була за годину перед тим. Я вже хтось інший. Людина, яку щойно повідомлено про те, що вона втратила все своє майно. Ні, це порівняння не витримує критики. Я тепер — людина, яка втратила кращу половину самої себе.

Всі люди дивувались, чого це я, така завжди непосидюча, така беручка до всього, при сьогоднішніх можливостях зупинилась на посаді помбуха в трамвайному тресті. Сама не збагну, чого ця установа мені найбільше сподобалась; може, тому, що вона нагадує мені залізницю, де працює все життя татко. Ніхто не знав, що досі я на все в моєму особистому житті дивилась як на тимчасове явище. Я не хотіла ніде вростати корінням, бо я… чекала. Досі я чекала Казимира. Всім серцем. Кожною ниткою нервів. Наяву й уві сні. Я не мала відваги вирішити щось самостійно, бо я не хотіла своєї самостійності. Це не була якась залежність, що могла б принижувати. Ні, це було глибоке почуття взаємної залежності. Я знала лише те, що, хоч би як розвинулись дальші події, я буду йти поруч Казимира. Ми працюватимемо поруч з усіх сил. Я не могла знати, яка то буде праця: чи поринемо по вуха у громадській роботі, чи захочемо надолужити на полі освіти те, що втратили через так звані обставини, — я тільки знала, що ми мусимо бути разом.

І раптом замість широких просторів, прекрасних можливостей переді мною виросла непрохідна стіна: його нема і ніколи не буде. Кінець його життю. Кінець моїм мріям і моїм бажанням.

Перебуваю в такому стані, в якому людина нічого не хоче для себе. Приїздить батько і хоче забрати мене додому. Не хочу додому! Бачу гіркий докір у батьковому погляді, але навіть він не в силі викликати в мені бажання поїхати до Станіслава. Я ж — людина, позбавлена всяких бажань. Чому ніхто цього не може зрозуміти?

Як же можу я їхати до Станіслава, де все — зустрічні обличчя, кожний будинок, кожний камінчик, кожне дерево — нагадували б мені його? Чи могла б я виглядати через вікно нашої кухні без того, щоб не згадати слів, яких він мені вже ніколи не скаже: «Як цьому дереву рости, так нашому коханню бути!»?.. А те дерево і далі росте собі під вікнами нашої кухні…

— Так не поїдеш додому? — запитує востаннє батько.

— Не маю охоти…

Батько втягує голову в плечі і якимсь старечим кроком виходить з моєї кімнати. Я завдала йому болю, але хіба я в цьому винна?

Ривка записалась до якоїсь школи, і тепер спокою за стіною немає від цього досягнення. Вони з тіткою Темою буквально цілими ночами шепочуться про плани на майбутнє.

Ривка зовсім здуріла від успіху. Вона сама не знає, яку професію обрати собі в майбутньому. За рік вона має закінчити середню школу, і тоді вона, Ривка Зальц, — подумати тільки! — може вчитися і на лікаря, і на педагога, і на інженера… Вони з тіткою Темою розмовляють жаргоном, і це «вчитись на лікаря» має свій смак.

— Ну, а ви, — питає мене тітка Тема, якій хочеться бачити навколо себе щасливих людей, — чому ви не хочете вчитися? Ви теж могли б стати лікаркою… — Добросердій тітці Темі здається, що вона відкрила Америку, пояснивши мені, чим я можу тепер бути!

А мої мрії кудись зникли. Я поки що не знаю, як мені бути самій, бо досі весь час уявно він ішов поруч зі мною. Таке враження, наче ми йшли незнайомими дорогами, я весь час відчувала його лікоть при собі — і раптом озираюсь, а я сама. Почуваю себе, як каліка, наче хтось відтяв мені праву руку.

Мої товариші на роботі (іноді це просто зворушує мене до сліз) намагаються всіляко розважити мене, але поки що без жодних наслідків. Я їм невимовно вдячна, але біль мій такий великий, що, мабуть, тільки один час зможе впоратися з ним.

• Предыдущая
• 49/95
• Следующая