Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 56

• Предыдущая
• 56/95
• Следующая

Ольга скидає з голови хустину. Мусить собі вітер зробити нею, бо аж піт ударив на неї від цієї промови. Аж сорочка прилипла їй до спини. Вже і не зовсім розуміла, що Гнатюкова говорила. Вже з перших слів цієї жінки Ольга відчула, що її з таким трудом написана промова нікуди не годиться. Після виступу Гнатюкової виїхати їй, Ользі, з своїм піаніно та з занавісками — посміховище на всю країну! Гей, і як це їй дома не спало на думку, що піаніно та занавіски із золотими мушками — ще не все! І чому вчителька не зупинила, а сама пішла за її розумом? Ні і ще раз ні! З такою промовою, яку Ольга має в портфелі, виступати не можна! Але що робити?

— Слово має Ольга Борисюк.

Дівчина запинає похапцем хустку і чує, як їй у висках молоточками б'є. Не йти на сцену — не можна. Але йти з порожньою головою — теж не можна. А тут, як лише впало її прізвище, неначе хто запалив зал. Плещуть у долоні, аж луна йде. Вони чекають, що знатна ланкова скаже їм щось розумне, що зігріє їх серця… А що вона може? Що вона їм скаже? Скаже, що заготовила собі промову, яку тепер соромиться на світ між люди показати? Скаже, що слова Гнатюкової відкрили їй очі і вона побачила свою працю в іншому освітленні? Хіба їй хтось повірить? Хіба це, що перед хвилиною сказала Гнатюкова, не раз і не два, тільки іншими словами, не говорили їм, колгоспникам, люди, що приїжджали до них з райпарткому? Чому вона тоді не мала вух ані розуміння для тих правд? Чому тоді наче осліпла, наче оглухла від самозакохання у свої успіхи?

— Ну, Борисюк, ми чекаємо від вас, що ви нам щось скажете про свій колгосп… Що це ви… наче не своя? Сміло, Ольго, сміло, ми тут самі свої… одна родина…

Це хтось до неї з президії. Вона бачить, як голова зборів, жінка, що оце на початку наради доповідала, щось неспокійно шепче на вухо своєму сусідові. Той повертає голову до Ольги і дає їй рукою якийсь знак. Дівчина розуміє його. Вона не має тільки змоги ні йому, ні тим у залі, що вже непокояться за неї, передати те, чим сповнюється її серце…

«Говори або провалися під землю — іншого виходу тобі немає», — рештками свідомості наказує собі Ольга і розкриває уста.

— Я хотіла, товариші… я хотіла…

Те красно написане, що залишилося там, у портфелі, складне, гладке, як шовкова нитка, хоч і не дійсне вже, зв'язало Ользі вуста і не дає говорити. Вона хоче пригадати собі перші слова, щоб хоч початок вийшов по-людськи, але не може нічого нового придумати, крім того, що вже сказала:

— Я хотіла, товариші, я хотіла…

— Ви хотіли, — з доброзичливим усміхом перебиває її хтось з президії, — відповісти товаришці Гнатюковій.

Так, це було те. Це був той поріг, якого вона так відчайно шукала в думках і, переступивши, відразу знайшла себе. Ольга з сердечністю глянула на чоловіка, що врятував її. Зітхнула на повні груди і посміхнулась до залу.

Так, тепер вона могла собі дозволити на усміх. Зал, відчувши переміну в ній, миттю забув ту нещасну, що несміливо запиналась на трибуні, і відповів гучними підбадьорливими оплесками.

Ольга перечекала, поки стихнуть оплески, і тоді почала… Тепер вона нітрохи не журилася тим, як говорить, як складає свої думки та яких добирає слів. Ця журба відпала сама по собі, коли Ольга відчула раптом, як багато їй хочеться розповісти.

Дівчина говорила не тільки про свій колгосп. Вона говорила від імені всіх молодих колгоспників на галицькій землі, але в тому вона говорила й про себе.

Себе, передусім себе вона мала на думці, коли говорила, що багато наших людей вважає державу за багату тітку, від якої можна тільки брати і користати, а нічого в заміну не давати від себе.

Себе, передусім себе вона мала на думці, коли говорила, що багато наших молодих колгоспників ще не навчились дивитись далі свого носа.

Себе, передусім себе вона мала на думці, коли говорила, що є між нашими колгоспниками й такі, які неохоче діляться своїм досвідом з іншими, бо їм не хочеться, щоб хто-небудь перегнав їх… бо тільки хочеться бути у всьому на першому місці.

Себе, передусім себе мала Ольга на думці, коли говорила, що багато наших колгоспників мимоволі ще тягнуться до пережитків минулого… Оті пережитки, оті забобони — це наче пирій і будяки на колгоспному лані… А ми, сказала, ті колгоспні лани прополемо, а ми той пирій з думок із корінням повириваємо…

Як закінчила, зал здригнувся від оплесків. Ні, не тому, що Ольга так гарно промовила до людей. Вона в дійсності промовляла погано. Запиналась на кожному слові і треба не треба тикала всюди оте своє «можна сказати». Всі плескали, аж долоні їм пашіли, бо кожний відчував, що говорила Ольга гаряче, від щирого серця.

Незважаючи на бурю оплесків, Ольга зійшла з трибуни з досадою на себе. Перш за все дівчині дошкуляло те, що допіру слова Гнатюкової зняли їй полуду з очей. Чому вона сама, своїм розумом, не дійшла до того? Прикро їй було і за те, що вона так незграбно виступила. Не знала вона також, чи радіти, чи робити собі докори за те, що не призналася перед зборами про задумане.

Що краще: чи зобов'язатися заздалегідь і додержати слова, чи, не розголошуючи, зробити людям несподіванку?..

О, цього вже дійсно Ольга не знала, і це теж лягло їй каменем на серце.

Згодом, уже сидячи в залі, дівчина поволі стала очунювати.

Еге ж, не зовсім пощастило їй на цих зборах, але що з того? Стеля не впала їй на голову від того, і вона ж сказала щось справді важливе.

Та все це кінець кінцем дрібниці. Дівчину щось аж підносило від внутрішнього, глибоко захованого дзвінкого задоволення. Адже вона сказала щось таке, чого досі ніхто ще до неї з наших колгоспників не сказав.

Хіба неправда?

Але це ще не все. Недалекий час, коли всі оті, що чули Ольгу сьогодні в театрі, прочитають ще і в газеті, який дарунок готує вона державі. А що буде так, це певне, як те, що по суботі наступає неділя.

Такого вже вона роду чубатого дівка, що і честь любить, але й слова дотримати вміє.

1948

Мені вже двадцять шість років, я інженер-електрик на кораблі далекого плавання, нежонатий і вже чотири роки нещасливо закоханий. Ні, ні, прошу не перебивати. Бачите, трагедія моя в тому, що сам покинув дівчину, за якою тепер сходжу з розуму. Еге ж, три роки тому був я щасливий, закоханий і мав одружитись. І в той день, коли ми мали призначити термін нашого шлюбу, я відмовився від своєї коханої. Але не буду забігати наперед. Я був тоді студентом п'ятого курсу політехнічного інституту, вона вчилася на четвертому курсі театрального. Познайомились ми зовсім просто: на одному студентському вечорі попросив я її до танцю, потім провів додому — і з того вечора вибирав дороги, якими вона ходила.

Це була дівчина… Ні, ви не думайте, що закоханість зробила мене сліпим. Відколи ми розлучились, я міг десять разів протверезитись і прозріти, проте я до сьогоднішнього дня залишаюся при своєму. Це була дівчина, якій рівної я не зустрічав досі.

Коли йдеться про її зовнішність, то я мушу сказати, що її врода не зразу впадала в вічі. Вона була гарна тією гармонійною, тонкою красою, що потребувала свого знавця. Не всім подобаються малі на зріст, тендітні, з блідим обличчям дівчата.

Я й сьогодні не можу сказати, що в неї були якісь особливі очі, хода, усмішка, руки. Вона здавалася такою, як і всі, доки не заговорить. Тоді її трохи скісні сірі очі спалахували фосфоричними вогниками, алебастрово-бліде лице світилося такою виразистою мімічною грою, що її можна було легко зрозуміти без особливих зусиль з її боку. До того ж вона завжди горіла якимись щораз новими творчими ідеями. Треба додати ще, що вона готувалася на режисера-постановника, навіть, здається, підробляла трохи режисурою по робітничих клубах. Одне слово, я, хлопчисько з технічним, так би мовити, ухилом, весь закрутився в орбіті її творчих фантазій. По-первісному дика, чиста, по-дитячому правдива, вся сповнена радістю від самого процесу буття, вона нагадувала молоду рись.

• Предыдущая
• 56/95
• Следующая