Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 63

• Предыдущая
• 63/95
• Следующая

Вночі, коли село не сподівається візиту гестапо, виходить Вася у світлицю з комори-схованки через низькі, завішані килимком дверцята у кухні, сідає на низькому стільчику, щоб не стирчала його голова у вікні, якби кому цікавому схотілося заглянути.

І тоді ллється розповідь. Про село над Волгою. Про чудову весну в рідному краю: на березі вже квіти зацвітають, а водою ще крига йде. Про відчайдушні, молодецькі ігри на тих кригах. Про зими такі, що воду хлюпнеш угору, а звідти лід спада. Про пишноту свята колгоспного урожаю, що давно вже заступило богородичині храми. Про невидане багатство сільськогосподарських виставок…

Слухаєш як зачарований, і, хоч віриш кожному слову, здається все те казкою. Еге ж, такі страшні часи настали, що все колись по-людському добре, звичайне видається тобі неймовірним, чудесним.

Жахлива пора! Вчора в Глухому лісі гестапівці розстріляли дванадцять комсомольців. Позавчора спалили половину сусіднього села, бо хтось старосту-фольксдойче вислав на той світ. Сьогодні з нашого села дев'ять працездатних чоловіків і жінок погнали на каторгу до Німеччини…

— Вийми-но, Парасю, з скрині рушник, той, з півниками.

— А нащо його вам, мамо?

— Треба старості віднести.

— Мамо! — тільки зойкнула Параска.

— Цить! Як кажу треба, значить треба.

Через два дні знову:

— Парасю, а дістань-но мені з дна скрині скатерть, ту, мережану навхрест.

— Мамо, робіть зі мною, що хочете, але цього я вже не дам з хати!

— Мовчи, дурна! Треба лайтерисі[17] з баудинсту занести! Якби не треба було, то хіба б я їм своє добро виносила?

Весною Вася почав-таки добре ходити, хоч нога була скоцюрблена в коліні. Спираючись на паличку, шкутильгаючи, він досить швидко переходив через хату без чиєїсь допомоги.

Марія стежить за його рухами люблячим оком матері: сину ти мій, сину, чи передчувала твоя ненька, що ти, бідак, на волосинку від смерті був?

У безмісячні ночі Вася виходить з хати трохи подихати свіжим повітрям. Іноді забариться надворі, і Марія починає вже непокоїтись, хоч тепер, правда, коли в поблизьких лісах з'явилися партизани — славні хлопці Ковпака, в селі стало безпечніше. Вона добре знає, що Параска і двері за ним замкне, і завісить вхід до притули, але не може заснути, доки Вася не повернеться. І чого це йому у той садок так кортить? Хіба повітря на призьбі гірше від того, що в садку? Треба напутити парубка, а то таке вийде, що берегли всю війну, а наприкінці попадеться.

— Василю, не дуже мені подобаються ті твої нічні мандри. Як подумаю, що з тобою може щось статися, то аж шкіра терпне на мені. І чого, і куди тобі ходити?

Вася Уланов червоніє, ніби хто впіймав його руку в чужій кишені. Опускає свої русі вії та й каже:

— Не гнівайтеся на мене, Маріє Петрівно. Весна надворі… Та й молодий ще я… Чим я винний, що ногу мені прострелили, а серце залишилося цілим? Є в мене дівчина… іноді приходить вона до мене в цей садок…

Марія пополотніла: що за дівчина? Хто вона така? Як звати її? Хто її рідні?

— Я невістку з хати прогнала, щоб тобі місце дати, а тобі любові забаглося? То ти без тієї любові й години пожити не можеш? Ти знаєш, що важиш не тільки своїм життям, але й нашим? А може, вона підіслана гестапо. Звідки ти, нещасний, можеш знати? Іди від мене, живи собі в тієї і не признавайся, ради бога, що ми з тобою знайомі. Здурів хлопець, чисто вам здурів!

— Нікуди я не піду від вас, тьотю, та й вам не вистачить серця вигнати мене. Вже я за цей час добре вас розпізнав! А в селі тепер не окупаційна, а радянська партизанська влада, і нам нічого боятися фашистів.

«Правду каже вражий син, що не прожене вона його з своєї хати. Правда й те, що фашисти стали полохливі, як зайці, відколи відступають та відступають. Кожного куща, придорожного хреста жахаються, чи не вискочить часом звідтіль партизан з кулеметом.

Та й добре, що знайшов собі якусь на селі. Ще чого не стало, щоб у мене під боком з Парасею любов крутив! А все ж таки… говорім сюди, говорім туди, прикро то якось вийшло для нашого дому. На очах у нього дівчина, як маків цвіт, а він шукає собі, не знати кого і що… Гей, що то за нечиста сила та любов? Ніби й за ворота не виходив, і інвалід, вважай, і сонця божого вже скоро півтора року не бачить, а любов таки десь надибав.

Та про що я думаю? Що то моїй Парасі жениха не стане? Перестигла дівка, чи що? Буде і в неї жених! Го-го, ще прийде такий з орденами та медалями, що люди тільки ахнуть! Коби вже скоро наші прийшли, визволителі довгождані…»

І радісний, з нетерпінням очікуваний день визволення настав. Одержали вістку від Василя: він живий і, можна сказати, здоровий, тільки в руку поранений злегка. А татом не журіться, пише, тато працює конюхом в одному радгоспі і, мабуть, скоро дома буде. Він, Василь, хотів би, щоб тут дома так жилося, як татові живеться.

Катерина повернулася з дитиною. Ходить тепер по селу та сміється з тих, що повірили, ніби її свекруха з хати вигнала.

Згодом надійшов лист від Васиної матері. Аграфена Іллівна і починала лист подякою, і кінчала його подякою.

Звісно, мати! Вона розуміє все.

— Ну, і синок ти! — розпікає Васю Марія, як розпікала б і свого сина. — Листа написав, фото послав, а от чому сам до матері не поїдеш?

— Та поїду згодом! Хочу, щоб мати спершу до мене приїхала…

— А чому це так?

— А тому, що одружусь і треба спочатку весілля в молодої відгуляти…

«Що з того, що на ногу налягає, але зате постава яка! А плечі! А сила! А до діла який! Навчився шевського ремесла в своїй келії, а тепер відбою від клієнтів нема. Як піде в артіль, то, напевно, першим майстром буде! Нема в селі дівчини, яка б не пішла за нього. За безруких, за безногих ідуть, та ще й пишаються ними. І правильно роблять! Не в корчмі, не в п'яній сутичці скалічений, а в боях за матір Вітчизну».

— А з ким же ти женишся? Може, вже признаєшся нарешті? — спитала Марія і зразу ж, як то кажуть, прикусила язика: ще парубок подумає, ніби вона заздрить, що її Парасі не бере.

— Та таки з вашою дочкою, мамо…

Марія як стояла, так і схилилася на одвірок.

— То… то… виходить, — не могла перевести подих від обурення, — ви мене в дурні пошили? Під боком кохалися, а ти мені баки забивав якоюсь дівчиною на селі… Чесно та гідно вчинили ви обоє, що й казати!

— Може б, вам ще й про те було розповісти, що в моїй комірчині зберігався архів партизанського загону?

— А якби признався, то що? Не заслуговую на довір'я, по-твоєму?

— Скажу лише: є таємниці, яких і рідній матері не можна довірити.

— Та я тобі не дивуюся, чужий ти мені, але ти, дочко! Де ж твоя совість була так обманювати мене?

— Мамо, — заплакала Параска, — простіть!

Як же тепер в очі матері дивитись? Затулила лице фартушком і вибігла з хати, тільки замиготіла хустина поміж вербами.

— Ти женитися можеш хотіти, але чи я за тебе Парасю дам, то інша справа…

— А то чому? Що ви проти мене маєте?

— Може, проти тебе нічого не маю, крім того, що ти обманщик, а от інші перешкоди виринають, коли справа на серйозне пішла…

— Наприклад? Я хотів би знати, що це за перешкоди.

— Можу сказати, якщо ти вже такий цікавий. По-перше, коли ви одружитеся, то ти забажаєш у своїй стороні жити, а вона захоче тут, де народилася і зросла. По-друге, у вас там, в Росії, одні звичаї, а в нас, на Україні, інші…

— Ну, які? — ледве стримує усмішку Василь Уланов. — Які ще там звичаї, що так різнять українців від росіян?

— Та хіба мало їх? У вас варять щі, а в нас борщ…

— А далі?

— Далі… у вас хати рублені, а в нас білені знадвору і зсередини…

— І ще що? — Гримаса перекосила обличчя Васі.

• Предыдущая
• 63/95
• Следующая