Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 1

• 1/122
• Следующая

Отець Ілакович мав звичку після сніданку гуляти з годину по вишутрованих стежках саду, особливо у весняну пору. Для цього спеціально велів вимостити стежки, щоб можна прогулюватися у дощові ранки, коли повітря після нічних громовиць пахне озоном, а на листках дерев ще звисають краплини дощу.

Була це пора роздумів. Спокійна розмова з самим собою. Час відповідей на питання, що мучили з ночі. Година вирішень важливих службових і родинних справ.

Відколи пам'ятає себе дорослим, завжди остаточні рішення приймав зранку. Сьогодні теж став перед питанням, якого не зміг звечора вирішити, і чи й впорається з ним тепер.

Вчорашня розмова з церковним старшим братом і його помічником зігнала йому сон з повік. Заснув аж над ранок. Після безсонної ночі, наче після кавалерської випивки у молодості.

Не почувався на силах зайнятися відразу справою, яка не давала йому спокою. Заставив себе, як заставляють хворого, випити чашку бульйону, вдихнути кілька разів вранішнього чистого повітря та помилуватися краєвидом, що простилався від порога ген аж до синіх обрисів Карпат.

Узбіччям горба вилася серпантиною алея аж до самого потічка, обсаджена обабіч кущами дорідної щепленої порічки, яка щорічно поповнювала пивниці Ілаковичів кількома сотнями літрів добротного домашнього вина.

Все узгір'я було амфітеатром засаджене яблунями. Понащеплював їх друг отця Сидора, аматор-садівник, теж священик.

Отець Ілакович не пам'ятав уже всіх назв. Багато дерев з часом для зручності отримали свійські, простіші назви, як-от: «яблука до другої богородиці», чи груші «до святого Іллі», а чи «по святім Іллі», але деякі їхні старі названня отець Сидір просто не хотів забувати.

Ось невеличка, саме проти ганку, приземиста яблуня родить «біловинки» — білі, дуже сочисті яблука. Через надмірну соковитість не надаються вони на сушню, ні на мармелад-пасту, зате для виробу вина — незаступні.

Великі, кислі, легкі до розварювання «боцмани» саме через ці свої прикмети були закріплені за кухнею. Струнка, схожа здалека на грушу яблуня на першому закруті серпантини родить солодкі, алебастрово-білі яблука, які, доспівши, деренчать всередині зернятками. Звідціль і назва — «дренчівки». «Цеглівки» — терпкаві на смак — милували око своєю мальовничістю. Один бік яблука був салатового кольору, а другий цегляно-червоний. Отець Ілакович мав сентимент до цієї яблуньки ще й за її врівноважений характер. Родила щорічно хоч і не дуже рясно, зате певно. Чого не можна було сказати про «циганки», «мазурки», «кармазинки» чи «медінки», які фактично родили через рік. Швейцарський спосіб обривати надто рясний цвіт до зав'язі і в той спосіб регулювати урожаєм вважав він протиприродним. Асоціювалося це в його уяві з модерними течіями свідомого материнства, проти якого суворо виступає церква.

А ось наприкінці третього ярусу «ячмінка», якої плоди справді дозрівають в одній порі з ячменем.

Стояв на останній приступці веранди, подавшись усім корпусом допереду, начеб ішов. І раптом зупинився, аби полюбуватися, як улискуються до сонця ще не дозрілі, ще не налиті повністю, ще майже однакового зеленкувато-жовтого кольору плоди поміж мохнато-срібного листя яблуньок.

«Те, що дерева озеленюються щовесни, ще не означає, буцім вони не старіють», — спробував знічев'я пофілософствувати.

Декоративні, думав далі про дерева, о кожній порі року. За винятком короткої несприятливої часини восени поміж снігом і головіттям та паралельної пори напровесні перед напучнявінням бруньок.

«Влітку милують наше око квіттям і зеленню, а взимі чіткістю рисунка. Живопис і графіка».

Коли до війни обняв парафію у Вільхівцях, то стара резиденція містилася у протилежному кінці, коло самого підніжжя горба. Його це був помисл побудувати нові парафіяльні будинки на самому чубку гори, а заїзд на плебанію прокласти через громадську толоку, використавши узбіччя під сад.

Була це смілива затія в розумінні витрати робочої сили і фінансів, тим паче, що село, надшарпане воєнними діями, само ледве клигало. Все ж таки спокійною, в тактовному тоні витриманою намовою вдалося йому переконати церковних братів, а через них і громаду в доцільності свого плану.

Берег потоку густо обсаджений підстриженим буком на кшталт живоплоту, а смуга за ним — молоденькими анемічними щепами. Отець Ілакович недолюблював цього місця. Глибоко в душі чекав, коли надійде така повінь, як у двадцять восьмім році, та змете все разом з корінням.

Були то невістчині плантації, які толерував з неприхильною нейтральністю. Не переносив синової саме за ті прикмети, яких бракувало його синові: заповзятливість, невичерпна енергія, цілеспрямованість, імперативний тон і нігілістичне ставлення до будь-яких громадських проявів.

Окрім того, мав підозру, що вона зневажає не одного свого чоловіка, але й тих, що привели на світ такого тюхтія (в її очах!).

Колись випадково зачув, як безапеляційно видавала вона наказа наймитові у господарській справі, яка ще донедавна була єдиною в його компетенції. Дізнав тоді прикрого враження, що запопадлива невістка вже за життя будує йому гробівець. Це неприємне відчуття поверталося до нього знову й знову. Коли Славко став юначити, батько, дивлячись на його тоді ще досить сильну будову тіла, забавлявся думками, ніби розкладанням пасьянсів, яку невістку судить йому доля. Не мав дочки і тому був заздалегідь прихильно настроєний до чужої дитини, що увійде в його дім. Вважав, що ласкою, тактом, на якому ніколи не збувало Ілаковичам, заскарбить собі серце синової. Та і в найгіршому варіанті допущень не уявляв собі, щоб його синова могла бути таким стороннім тілом у їхній родині. Ех, воліє не думати про це!

А як улискується баня на церкві, справді начеб із срібла викута! Нова церква у Вільхівцях — теж діло його ума. Застав тут церкву дерев'яну, похилу, спорохнявілу й згрибнілу. Завжди, було, нагадував паламареві, щоб не жалів ладану до кадильниці, аби вбити той труп'ячий задух. Скінчивши з парафіяльними будинками, не подумав про передишку для парафіян і взявся за будову нової церкви.

Згодом сам визнав це за свою тактичну помилку. Треба було починати будування не від парафіяльних будинків, а, власне, від божого храму. Був приготований на опір з боку своїх парафіян, особливо тих, що поверталися з російського полону, але, на щастя, його побоювання виявилися даремними.

Двоє з-поміж «полонених», що пробували підбунтовувати село проти «попа», мали замало авторитету в громаді. Були це не газди на своїм, а халупники-приблуди, чи, як говорили на Нашівщині, «прибеги».

Отець Ілакович мав свій підхід до простолюддя. Невмісне це порівняння в устах слуги божого, але був переконаний, що з простими людьми треба поводитися, як з породистими, призначеними для дресури собаками: рішуче вимагати, але без лайки і застрашування, а вже, боронь боже, без бійки.

Отець Сидір ніколи, навіть у хвилини найбільшої іритації, не дозволяв собі відізватися грубо до мужика, бо держався принципу, що, принижуючи хлопа, уймаємо тим і власного авторитету.

Найбільше, що дозволяв собі по відношенні до парафіян, — це батьківський докір: «А, ти такий? Ніколи був би не сподівався цього по тобі».

Не мав звичаю звертатися на «ти» до старших людей, хоч і не заходив з ними у панібратство. Не бував, як інші священики, наприклад, отець Михайло Річинський, у селян на хрестинах, весіллях чи поминках, вимовляючись хворим шлунком. Та й уважав за непристойність для душпастиря перед очима в пастви пакувати страву у роззявлений рот. На думку отця Ілаковича, таку фізіологічну потребу, як їжа, можна полагоджувати тільки серед рівних собі. Звідціль, мабуть, і старовинний патриційський звичай уважати запросини до трапези за доказ вирізнення.

Ніколи не приймав селян у кухні, як дозволяли собі на цю вільність чимало його колег, але й не запрошував, навіть найшанованіших, до покоїв, чим теж останнім часом став грішити дехто з священиків.

• 1/122
• Следующая