Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 24

• Предыдущая
• 24/122
• Следующая

«Колотнеча поколінь», — пригадала Зоня заголовок недавно прочитаної статті в «Літературно-науковому віснику».

Нарешті в їдальні запанувала тиша, а до салоника увійшов отець Йоанн.

Зоня знала його з міста. Зрештою, був на похоронах покійного татка. Був високого росту, злегка пригорблений, з гарним, але неприємним своєю поволокою бісової хитрості обличчям чоловік. Говорив він притишеним, акуратним голосом, нічому не дивуючись.

Зоня згадала, що про отця Йоанна говорив покійний татко. Сміявся, що отець Йоанн торкається життя через рукавички, тоді як його жінка голими руками жне кропиву. Всі неприємні справи, всякі конфлікти з парафіянами, всякі непорозуміння з податковим урядом, з учителями в місті, де вчилося шестеро дітей отця пароха, контракти і торги з купцями полагоджувала сама їмосць.

Отець Йоанн увійшов у салоник елегантним, вальсовим кроком і галантно склонився перед Зонею.

— Дуже мені приємно повітати паню у моїх скромних порогах… хоч, — він відкашлявся для пристойності, — мої парафіяни трохи здивувались, як побачили, що на сьогоднішні збори делегатом буде женщина… але це добре… будуть приємно розчаровані… при ближній зустрічі… з панею…

Цей незграбний комплімент, на диво, не вразив Зоню, а, навпаки, війнув на неї приємним вітерцем, що освіжив її на мить. Усміхнулась у відповідь отцю Йоанну, а той підніс їй портсигар.

— Звідки отець знають, що я покурюю потроху? — спитала кокетливо.

— Тепер майже кожна елегантна дама курить…

Під час обіду (який складався, як Зоня й припускала, з курячого бульйону з локшею і т. д.) за столом сиділи чомусь тільки отець Йоанн і Зоня удвійку: для їмосці стояло накриття на столі, але вона не знаходила часу присісти. Примощувалася тільки, як сорока на кіл, і знову схоплювалась і вибігала кудись у господарських справах.

За обідом, після того як випили по чарці минулорічної вишнівки, отець Йоанн, шануючи в Зоні більше суспільного діяча, ніж принадну жіночку, став ділитись з нею своїми політичними спостереженнями.

Зоня з задоволенням ствердила, що отець Йоанн непоганий дипломат. Він жодного разу не назвав, як це мав у звичаї стрийко Нестор, хлопа гадиною, з якої треба тільки шкуру лупити і наслуховувати, чи ще дихає. Ні, він навіть своїх противників серед парафіян делікатно називав збаламученим елементом, якому треба відчинити очі на істину. Не ниючи, з достойністю жалівся перед Зонею, що життя на селі стає щораз то більш нестерпним.

З одної сторони, консисторія[54] ставить свої суворі вимоги, — отець Йоанн знову закашлявся по-салонному, — сьогодні не можна їх інакше розуміти, як хто не з Римом, той проти нього… особливо в цей апокаліпсичний час, коли стільки людей на земній кулі дає першенство матеріалістичному світоглядові; а з другої сторони, ті невігласи з ліберального табору роблять йому докори, що він відриває від національного грунту церкву і латинізує її… До того ще комуністична зараза почала ширитись в селі так, що стало зовсім туго.

— А я мушу лавірувати якось, як то кажуть, поміж дощ… Мій принцип — зо всіма жити в згоді… Бо, як сказано у святому письмі: «Не знаєш ні дня, ні години». «Рідна школа», на мою думку, повинна об'єднати все село… Попробуємо, попробуємо, — він, проти етикету, встав з-за столу і заходив по кімнаті навколо нього. — А якби вони й тут хотіли нам покеринити, тоді…

До їдальні без стуку увійшла присадкувата дівчина з червоними, як у лелеки, ногами.

— Де їмосць? Іван Сливка прийшов годити похорон…

Отець Йоанн прискочив до дівчини і випхав шорстко її за двері:

— Іди… іди… я зараз там прийду…

— Вчить її жінка, вчить і не може навчити, — звернувся з вибаченням у сторону Зоні, — пані ласкаво дарують… Я зараз, — замкнув за дівчиною двері, потім нервовим кроком вийшов.

Зоня і собі встала з-за столу. Обід не смакував їй. Недостача світла в кімнаті дразнила їй нерви. Ліворуч від входових головних дверей вели вузькі, в половину зросту чоловіка, двері на сонцем визолочену веранду. Зоня пхнула ті двері. Вони заскрипіли на завісах і при невеличкім зусиллі пропустили Зоню на засклену, з кількома вибитими шибами веранду. В кутку, біля немолочених головень конопель, стояв запорошений, як видно, ще з минулого літа не уживаний лежак. Зоня, струснувши хустинкою порох з нього, лягла на лежак, закинувши руки за голову.

Нарешті хвилина відпочинку!

І власне, звідси стала мимовільним свідком торгу, що відбувався між Іваном Сливкою і їмосцею. Зоня здогадалась, що їмосць навмисне вивела Сливку за вугол хати, аби Зоня нічого не почула.

— Двадцять п'ять і ягничку. Це так, Іванцуню, вже як для покійника. З кого іншого взяла б я більше… правду кажу…

— Нема звідки, їмосць. Вірте мені, що на господарську труну не маю…

— Ей, труна… Труна все одно зогниє в землі… тіло може обійтись без труни, а душа без божого благословенства ніяк…

— Не можу, їмосцечко… Говорю до вас по-людськи, що не можу, то не можу…

— Дасте п'ятнадцять, Іванцуню, і господь з вами…

— І п'ятнадцять не маю звідки взяти, їмосць… Як собі хочете… Знаю тільки те, що тата поховати мушу… Як єгомосць не схочуть — прийдеться самим у землю загортати…

— Як то — самим? — підскочив зразу жіночий голос. — Без священика? Без бога, Іванцуню? А я і не знала, що ти тим вітром підшитий…

— Мої кишені вітром підшиті…

— Не викручуйся, Іване, не викручуйся… Якби в тебе були добрі наміри, то ти сказав би: «В мене нема готівки, але я вам чим-небудь відроблю, їмосць». А ти зразу — улаштувати похорон без священика… А ти знаєш, хто в нашому селі хоронить без священика, правда, що знаєш, Іванцуню? А торік, як була засуха, єгомосць дали тобі три корці бульби і півкорця жита на відробок? Дали, Іванцуню? А ти знаєш, що як ти поховаєш тата без отця, то даси поганий приклад для інших і тим нашкодиш святій церкві більше, чим гадаєш собі? І як ти потім гадаєш висповідатися з такого гріха?

— А що мені робити, їмосць? — примиренніше спитав мужський голос. — Що мені робити, коли нема злотого за душею? Тіло стояти не може…

— А може, жінка має полотна або повісма… хай принесе, а решту мені в городі відробить… таж ми свої люди, Іванцуню…

— Повісмо, може, має, але полотна нема, бо діти з голими черевами бігають… А щодо того, аби відробити, то може прийти. Чому ні?

— Але я одне хотіла б заздалегідь вимовити собі, Іванцуню. Робота в моїм городі на її харчах… і хай з дітьми не приходить… бо в мене і пес, і гусак…

— А що їй робити з тим грудним, їмосць? Замкнути в скриню на той час, чи що?

— Хай старшенькі доглядають його…

— Старші до школи ходять, їмосць…

— До школи! Як вас стати, Іванцуню, дітей у школу посилати, то винно вам стати і на няньку… То… може, почекаємо з тим відробітком на вакації, Іване…

— Бійтесь бога, їмосць, та по Петрі треба буде про хліб думати… Як влітку не зажнемо… то взимку хіба зуби на клин… Почекайте, їмосць, осені…

— Як маю до осені чекати, то і ви, Іванцуню, побійтесь бога і приведіть бодай ярку… бодай тим заспокоїть душечку покійного тата…

— Та що вже маю з вами робити, їмосць? Хай буде вже по-вашому…

— Не зі мною, Іванцуню, не зі мною… то не світські, а божі порахунки…

Зоні робилось до нуду несмачно від цього діалогу. За жодну ціну не хотіла, аби домашні здогадались, що вона була мимовільним свідком. Перечекала, аж Іван вийшов за ворота, а тоді сама дверима через веранду пішла в город.

Отець Йоанн застав її в пасіці.

— А я шукаю за вами всюди…

«Який ти хитрий, — думала Зоня, націлюючись очима на його красиве, але так мало принадне обличчя, — ти перетворив свою «кращу половину» на громозвід, яким спливають з тебе людська обмова і прокльони… а сам ти виступаєш перед своїми овечками чистий, як у снігу викупаний…»

Вдома Зоня не бачила таких сцен. Всі таємні таткові інтереси, що запевняли їм достатнє життя і давали моральне право ставити себе понад інших, творились десь далеко поза їх домом, може, навіть на іншій планеті. Жінка і діти були ізольовані від них.

• Предыдущая
• 24/122
• Следующая