Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 5
- Предыдущая
- 5/122
- Следующая
Все це сповняло батька глибокою турботою про сина-одинака.
І тепер була книга в руках Славка.
— Що ти читаєш?
Славко неохоче показав йому книгу в сірій оправі на німецькій мові Отто Шпенглера «Роки вирішення».
— Я не припускав, що ти аж так добре знаєш німецьку мову.
— Нею пише Гітлер свої твори. Чи цього досить для татка?
— Не читав я Гітлера творів…
Славко зламав губи у погірдливій усмішці:
— А хоч би й прочитав, що з того зрозумів би татко.
Ілакович зарожевівся.
— Тебе на світі не було, коли я читав «Фауста» в оригіналі.
— А, всі ви, австріяки, знаєте німецьку мову, а що з того? Я не це мав на увазі… Дух епохи… це не доходить до тата… ритм сьогоднішнього дня… та що я буду з татом про це говорити, коли для татка все це турецька грамота…
— Я до свого батька не ужив би такого порівняння.
— Е, то було колись, татку. Тепер між молодими й старими прірва не лише віку, але світогляду, відчуття сучасності… Ще ніколи не була така гостра колотнеча поколінь, як у наш час. Я прочитаю таткові один обзац у своєму перекладі. Прошу послухати. «Людина — це хижа звірюка. Завжди це буду повторювати. Всі праведники і соціал-етики, що хочуть бути поза цим станом чи вийти поза нього, — це тільки хижаки з повибиваними зубами. Дивіться на них: вони заслабі, щоб читати книгу про війну, але збігаються на вулиці, коли станеться нещастя, щоб розбурхати свої нерви видом крові й зойками». Що татко на це?
— Дякую за поуку, — відповів сумно Ілакович-батько.
Отець Сидір вдав трохи ображеного, щоб приховати подив, що народжувався в нього до ерудиції сина. Для навчання хлопець не мав голови, зате скільки він тепер читає! І то переважно наукові книги, ба навіть німецькою мовою. Якщо Гітлер справді має навести новий порядок в Європі, розуміється, на Україні теж, то йому потрібно буде чимало послів та різних там аташе у всі країни світу. А хто з українців мав би займати ці посади, як не ті, що активно боролись за приспішення цієї історичної хвилини?
Славко слабенької комплекції. А яке це має значення для дипломата? На худорлявому краще лежатиме фрак, — посміхнувся мимохіть, забувши, що він не сам.
— Що таткові так весело? — грубо перервав пряжу його мрій Славко. — Хай тато, замість декламувати вірші, іде до мамці, з мамцею щось знову погано…
Серце шарпнулося в грудях у отця Ілаковича і стукнуло боляче двічі підряд. Спричинив це не так ляк за здоров'я дружини, як острах перед неприємними ускладненнями, що їх може принести хвороба в дім.
Сидір Ілакович був на тій стадії людського життя, коли чоловік прагне гармонії і спокою. Мріяв про буття, яке можна б порівняти до плавання човником по спокійній поверхні озера. Вода сама несе його, а людині тільки й зусилля, що коли-не-коли плюснути веслом по воді, щоб надати човнові правильний напрям. А смерть, яку так влучно порівнюють у святих писаннях до пристані, мала б бути єдино переходом з тимчасового у вічний сон.
На батистових подушках у притіненім покою (фіранки, як видно, ще звечора не розсувалися) в нічному з численними рюшками каптанику лежала його дружина — Наталя.
Виснажена, з підкруженими очима, з блідими, кривими губами жінка нічим, дослівно нічим не нагадувала молодої, кістлявої, з орлиним носом і чорними іскристими очима, не гарної, але пікантної дівчини, з якою багато років тому познайомився Сидір Ілакович на станційці в гірській місцевості.
Подружжя красеня Сидорка Ілаковича, теолога, з негарною світською панною Річинською, що навчалася в якомусь швейцарському пансіонаті, було сенсацією з одного і другого боку. Знайомі і родина молодого теолога дивувалися, як це він, такий вродливий, такий добре уложений, з такої родини, з таким поводженням у товаристві, з серцем голуба і личком херувима, дотепер не угледів собі пари серед попівських дочок. І найважливіше, що він побачив у тій кістлявій заграничній папузі (добре, що хоч не мавпі!). Її родина і знайомі теж не могли з дива вийти, що така світська, з такими широкими планами відносно майбутньої наукової кар'єри (натургешіхте), така урбаністична, така… така… європейська Натален закрутила собі голову галицьким попиком.
А сталося все так.
Гірська станційка, де чекали на поїзд група закордонних туристів і молодий теолог, оточена високими горами, мала вигляд денця коробочки.
Поїзд спізнявся (здається, розгулявся котрийсь з гірських потоків та підмив колії), і всі на пероні були тільки тим і зайняті, що зиркали на годинники та обчисляли хвилини затримки. Тоді одна з туристок, висока брюнетка, з рюкзаком на плечах і в незграбних бергштайгерах[9] на ногах, чистою українською мовою спитала Ілаковича, чи не знає він, коли точно повинен був приїхати поїзд.
Якраз знав. Дівчина подякувала йому за інформацію і пішла до своїх. Коли пришилося всідати у вагон, Сидір, випадково, як думав, знайшовся разом з іноземними туристами, що розмовляли поміж собою французькою і німецькою мовами навпереміну. Поки доїхали до Станіслава (їм треба було пересідати на львівський поїзд), Сидір мав уже її адресу з прізвищем, знайомим, зрештою, йому, і датою на побачення, чи то пак рандеву.
Пізніше призналася йому Наталя, що ще тоді на пероні сказала собі: або він, або ніхто.
Ясна річ, не докінчила своїх природничих студій в Цюріху і за три місяці була вже попадею.
Коли після бенкету і знайомства з широко розгалуженим родом Ілаковичів і Річинських повіз молоду жінку на село, вона поставилася до свого нового життя, наче до забави. Ловила курчат, заносила їх у покої, стелила їм подушечки, не мігши досита налюбуватися їх наїженим комічним пушком. Теляткові почепила голубу стрічку на шию. Казала собі приводити малих дітей з села, купала їх з служницею, потім частувала цукерками і бавилася у кіндергартен[10], подібний до тих, що їх бачила у Швейцарії.
По кількох місяцях мала досить тієї забави. Повернувшись одного дня з похорону, застав Ілакович дружину пригаслу (правда, було так, що п'ять днів не переставало цяпотіти з стріхи), маломовну та понуру. На його наполягання зізналася врешті, що має досить села.
Була це для Сидора така несподіванка, що потребував часу, щоб повірити тому, що почув.
А кіндергартен? А аптечка? А курятка? А манюні телятка, лошатка?
Досить! Досить! Досить болота, гною, холодного виходку, браку душу, відсутності інтелігентного товариства, опери, кіно, перукаря і т. д., і т. д.
Ще тієї самої ночі серед поцілунків обіцяв їй, що буде старатись чимхутчіш перебратися до міста. І так пройшло двадцять п'ять зим і двадцять п'ять здебільша сльотавих осеней, а в їхньому житті хіба те змінилося, що Ілакович тричі міняв сільські парафії.
— Що тобі, мамцю? — спитав притишеним голосом, хоч з першого погляду пізнав, що рвала.
— Знову щось з жолудком у мене не в порядку. Не повинна була я їсти на вечерю молодих огірків. Але новалія[11] завжди кортить, а тепер маю, — взяла чоловіка за руку.
Рука Сидора, ніби у сплячої людини, зберегла повну пасивність.
Наталя відчула це. Стиснула губи.
— Подай мені колонську воду, — попросила.
Звогчила руки, витерла ваткою лице.
— Орися дома? — спитала про невістку.
— Тобі Славко не казав? Учора пізно ввечері привела коня, а сьогодні вдосвіта поїхала мінятись з кимсь там чи продавати…
Наталя вже не слухала, що говорив чоловік. Дивилася на нього закоханим меланхолійним поглядом. Милувалася ним.
— Який ти гарний, — мовила поволі. — Може, ще кращий, як тоді, у Карпатах. Шкода, що невільно буде тобі вдруге женитися…
— Не говори дурниць, мамцю, — отець Сидір не міг з'ясувати для себе, чи йому більше жаль жінки, яка може померти, чи себе, що мусив би залишитися вдівцем до кінця свого життя. А взагалі такі натяки пригноблювали його і відбирали Ілаковичу добрий настрій на довгий час. І тому, не маючи попереднього наміру, сказав те, що хотів приховати від жінки, аби приберегти її нерви:
- Предыдущая
- 5/122
- Следующая
