Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 50

• Предыдущая
• 50/122
• Следующая

Коли дізнався, що ходила до Осадчука, відразу махнув рукою.

— Шкода було, жінко, твоїх ніг та часу.

— А ти як не знаєш, то не говори. А він якраз прийняв мене дуже добре. Пізнав мене, чуєш, а скільки-то років, га? Все буде добре, лише треба, щоб ти сам прийшов до нього, бо я то не вміла так витлумачити йому, як треба та треба… Ще гейби й образився. «Що це, — каже, — ви самі прийшли, а пан Завадка не знає дороги до мене?» А то, я тобі скажу, на таке й виходить. Я ніби казала, що ти нездужаєш, а ти тепер іно збирайся і йди сам до нього. Я тобі кажу, що все буде добре.

— Сам! Того він і хоче! Сам! Тож-то і є, небого, слухай ти мене, що я не хочу йти до нього.

— Мусиш піти, Йосифе.

— Тільки вмерти, жінко, мус.

— Я вже бачу, що ти скоріше доведеш до того, що я помру. Йосифе, ти чуєш, Йосифе, то таки посол, а не якийсь там писарчук. Він поміг би тобі, але сказав, мусиш сам піти до нього.

— Знаю, жінко. Певно, слухай ти мене, він запанібрата і з комісаром, і з старостою. Я знаю, він міг би, але мені не хочеться йти до нього, бо він задорого схотів би з мене.

Які ті чоловіки нерозумні та нерозумні! Та чи на таке діло жалкувала б вона грошей?

А для чого тулила вона ціле життя гріш до гроша, як не для чорної години? А що тепер нависло над їх домом, як не вона, ота чорна, щезла би?

— Дурна ти, бабо Павлино, хоч дотепер сам я готовий був повірити, що ти найрозумніша жінка в цілому Нашому. Слухай ти мене, та чи Осадчукові моїх нещасних грошей потрібно? Йому хочеться, щоб я прийшов до нього, а він щоб взяв мене трохи на гоцки. А я якраз цього не хочу. І все.

— То ти волієш… кримінал?

— Ти мене, жінко, криміналом не страш, бо я не страшка син. Ти не дивись, що я той… ревматизмом покручений, але за свою честь, як треба, гей той казав, можу і криміналом відстояти.

— Мовчи, старий, мовчи, вже ти раз полакомився на гонори, і видиш, до чого тебе довело те лакімство.

— Я вже те чув, жінко. Тепер іди собі до своєї роботи, а мені, слухай ти мене, дай спокій, бо в мене голова болить.

Йосиф повертається спиною до кухні — і розмова скінчена. Може Павлина до вечора стирчати над ним і тарахкотіти йому над головою, він не озветься ні півсловом. Вдасть мертвого, як отой жучок-сонечко, коли торкнутися його хоч би соломинкою.

На судову розправу вибрався Йосиф Завадка з твердим наміром відмовитися від останнього слова. Не збирався ані виголошувати політичної промови, ані просити ласки в суду. Навіщо йому здалося оте останнє слово?

Адвокат скаже за нього, що треба буде. Порадили йому практичні в судових ділах люди взяти для оборони доктора Гука, бо він хоч і загонистий, зате має бути дуже чесною людиною. Побачимо.

Коли суддя сказав йому встати і відповісти на вступні питання, як прізвище, коли народився і т. д., почував себе досить бадьоро. Трошки занепав старий Завадка духом, коли почали читати йому акт звинувачення. Самому страшно стало, який з нього вивротовець та яку величезну моральну шкоду завдав він Польській Речі Посполитій.

Слухайте мене, та такого збуя[101] повісити мало!

Прокурор просив для нього три роки, і Завадка, слухайте ви мене, після того як дізнався, хто такий був відповідальний редактор «Волі Покуття», признав, що той мав рацію!

Що ж, Йосифе, не вкрав ти, не підпалив, не зробив каліки з людини, не вбив, не образив чоловіка по-п'яному, а вмирати і так незадовго тобі прийдеться, то яка тобі різниця, слухай ти мене, чи вмирати на в'язничному, чи на своєму ліжку? Хіба від того, що Павлина голоситиме над тобою, буде тобі легше на той світ переправлятися? Вважай, аби не важче. І ще одно, старий, слухай. Може, коли твоє прізвище затягнуть у в'язничні книги, то поліцейські циглі поплутають тебе з Бронком і дадуть тут хлопцеві спокій?

А тюрма в наш час, слухайте ви мене, то деякою мірою й гонор, коли хочете знати. Мало сидить у ній всяких докторів, та магістрів, та всяких інших професорів? І взагалі порядних, невинних людей?

Отак кріпив себе Йосиф з усіх боків і був би, слово честі, витримав, якби якась незрима сила не наказала йому оглянутися позад себе.

Повернув голову (не дуже воно й можна крутити головою, коли сидиш на лаві підсудних) — і зустрівся з таким благальним, таким перестрашеним поглядом Павлини, що не зміг інакше.

Осуджуйте, смійтеся з нього, обзивайте, як вам подобається, перестаньте його поважати, можете й руки йому не давати, він, Йосиф Завадка, зламався.

Тут, як на те, спитав суддя:

— Що підсудний просить в останньому слові?

Замість з достойністю відмовитись від нього, він, слухайте мене, промимрив:

— Я прошу високий суд врахувати мій немічний вік, і те, що досі не був осуджений, і що я не по свідомості, і звільнити мене.

Отаке-то, Йосифе! Не просив ти ні в кого нічого, хіба що води, та й то ще дивився, аби яка гарна молодиця чи дівка нагодилася, а на старість попросив ти милостині, та ще в кого! У свого ворога. У ворога свого сина. У ворога свого народу.

Це тобі, старий дурню, наука, аби-сь ніколи не зарікався.

Що ж, пани інколи, слухайте ви мене, люблять показати свою великодушність тому, хто їх чемно просить. По своїй великодушній милості замість трьох років тюрми дали тобі, слабаку, рік умовно, з завішенням.

А що скаже йому син, коли дізнається, як ганебно батько повів себе на суді? Може, й нічого не скаже, але що подумає! І матиме повну рацію, слухайте ви мене, з позиції… своїх двадцяти п'яти (невже ж двадцять п'ять уже?). Може, коли б ми отак посідали собі під хатою, закурили, я поклав би йому руку на плече…

Ні, даремні тут слова. Молодому неможливо було б зрозуміти, що іноді заради погляду старої, невродливої жінки мужчина може пожертвувати своїм принципом.

А ти, Павлино, все розумієш. І мовчиш. Добре робиш, жінко. Я теж мовчатиму.

Нелина хвороба стала тією граничною лінією, від якої по-новому почали числити події в родині Річинських.

«Це було до хвороби Нелі», «це сталося місяць після хвороби Нелі» і т. д.

Важке захворювання, як твердила Неля, а пізніше за нею це стала повторювати й Олена, скоїлось протягом однієї ночі. Звечора лягла Неля до ліжка цілком здоровою. Хіба що за вечерею, як тепер пригадує собі Олена, була трохи не в гуморі (а втім, для Нелі це було звичайним), а вже вранці не могла підняти голови з-над подушки. Власне, це був не звичайний біль голови. Неля відразу попросила заслонити вікна, мовляв, світло разить її очі.

«Химерить дитина», — подумала Олена, бо якраз на ту пору випав безсонячний день. Проте не стала доводити хворій дочці нелогічність її вимоги, а запнула вікна фіранками згори до самого низу.

— Добре так, донечко?

Неля очима подала знак, що добре.

— Чого ще хочеш? Скажи. Мама зробить. Чого тобі треба?

— Сорочка…

Олені видалось, що Нелі важко вимовляти слова.

— Яка сорочка, Нелюсю?

— Сорочка заважає мені…

Хтось обережно рипнув дверима. Неля показала рукою, щоб Олена нахилилася до неї. Попросила не стукати, бо їй від цього ще дужче голова болить. Котрась з сестер пройшлася навшпиньках по кімнаті. Неля зараз же поскаржилась матері, що вічно хтось тупає.

За кілька днів Неля взагалі перестала для себе будь-що вимагати. Запала в якесь сонне запаморочення. Проте, як міркувала Олена, душа її надалі залишалася неспокійною, бо Неля щохвилини кидалася, робила якісь дивні рухи, начеб відбивалася від когось або пливла по воді. Згодом почала зриватися з ліжка. Хотіла бігти кудись.

Куди? Навіщо? Не розуміла, коли її питали. Переконування не знаходили відгуку в Нелиній скаламученій свідомості. Треба було насильно класти її в ліжко та ще й притримати за руки, бо знову намагалася схоплюватись.

При цьому температура була невисокою. Найвища — тридцять вісім і вісім. Навіть Олена при своїх скупих медичних відомостях знала, що така температура не може спричинити втрати свідомості. До того ж у хворої почалися блювоти. Блювала Неля, як спостерегла Олена, без нудоти, без зв'язку з їжею, яку приймала, і, здавалося, без болю.

• Предыдущая
• 50/122
• Следующая