Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 59
- Предыдущая
- 59/122
- Следующая
«Ти, Несторова, була мужня жінка, і за це схиляю голову перед тобою. Там буде тобі спокійно. Не болітиме тобі більше ні серце, ні очі».
Коли у свіжу могилу вкопали хрест з бляшаним написом: «Тут спочиває раба божа Христина з Лозинських Річинська», — дехто прочитав цей напис вголос, як би дивуючись, що Несторова мала ще й ім'я.
В більшості випадків смерть забирає у людини її ім'я разом з тілом, а Несторовій повернула вона її гарне наймення — Христина.
На думку Теофіла Безбородька, покійна Христина розплатилася за гріхи всіх Річинських оптом. Ця ідеалістична філософія зводилася до конкретного факту, що зобов'язання панни Катерини Річинської, дане у свій час Суліманові, мусило бути принесене на жертовник великого морального викупу. Не був це факт документального ствердження, як і не було доказів про існування документа. Проте проста логіка підказувала, що якби документ не згорів, то він сьогодні був би в руках Нестора.
До речі, Нестор і надалі вважав себе за жертву родини. Ореол мученика відповідав його уподобанням більше, ніж волосяниця розкаяного грішника. Зрештою, сам Безбородько вважав, що це суто особисті справи самого стрийка: жертва він грішниці (во ім'я блага родини) чи сам грішник. Теофіл задовольнявся переконанням, що Христина передчасно пішла з цього світу, крім інших причин, ще й тому, щоб він з Катериною могли спокійно доживати свого віку.
Якщо немає злощасного зобов'язання, то натомість існує інша реальна можливість: вільний від усяких сплат і боргів добробут. Сам собі признавався, що не був щирий з Катериною в ту ніч, коли на зло їй заперечував, начеб він не думав про борги, які тяжать над ними. Думав, але без страху й нервових болів у шлунку саме тому, що свою пайку з них переклав на Катерину.
У доктора Безбородька завелася звичка післясніданкову цигарку випалювати в себе в кабінеті на гінекологічній кушетці. Чому гінекологічна кушетка, а не вигідна софа у їдальні? Річ у тому, що Безбородько не любив своєї квартири так, як людина любить сімейне кубелечко. У себе в кабінеті почуває себе Теофіл доктором Безбородьком, а в спальні лише зятем каноніка Річинського. Оті золотоброкатові портьєри, дорогі килими (для нього й досі не зрозуміло, чому ті дорогі предмети повинні валятися на підлозі замість висіти на стінах), вази, в яких не знаходив практичної доцільності, кришталь, заломлення світла чи звук якого не робив на нього враження, подвійні занавіски на вікнах, ультрамодерні картини давили його своїм, якщо можна так висловитись, соціальним походженням.
В кабінеті почував себе самим собою.
Влаштовуючи лікарський кабінет чоловікові (чим більше пізнавав Теофіл дружину, тим більше зростав його подив з її гнучкого розуму), Катерина била перш за все на зовнішній ефект: якнайбільше сліпучого металу, виблискуючої білістю емалі, фаянсу, фарфору та скла. Це останнє було таке дешеве і таке ефектне. Наповнені розчином марганцево-кислого калію, ріванолю, брильянт-грюну та сулеми різноформні колби та слоїки давали на абсолютно білому тлі кабінету приємні оптичні ефекти.
Скляна шафа з інструментарієм, гордість кожного провінційного лікаря, у кабінеті Безбородька стояла так, щоб на метал за склом падало сонячне світло. Ввечері освітлювалося електрикою дно шафи, і метал блистів ще яскравіше.
Нікельовані бікси з стерильним матеріалом, гінекологічні дзеркала, стерилізатор, ба навіть кружка Есмарха були розміщені в кабінеті на декоративний лад.
Будучи фактично ізольованим від конкретних питань життя, Безбородько знову став залюбки, як колись у ранній молодості, віддаватись абстрактним роздумам в області філософії і психології. Сьогодні з великою мірою критицизму ставився він до модних ідей фрейдизму, палким прихильником і пропагандистом яких колись був. Смішно йому тепер, з яким молодечим, безкритичним, схильним до абсолютних тверджень запалом доводив у свій час, що основний мотор людської свідомості — це конфлікт між лібідо[116] і соціальним середовищем людини. Хоч метикував: його одруження з Катериною і захоплення Нелею — що ж це, як не конкретний приклад саме такого конфлікту? У зрілому віці при допомозі вчень філософії Нейгофа, який відкидав фрейдівську підсвідомість, заперечуючи одну з основних її тез — фаталістичну приреченість долі людини, Безбородько дійшов до думки, що підпорядкування свідомості підсвідомості — це, по суті, пряме виправдання найнижчих інстинктів людини. Коли під цю теорійку підкласти реальний соціальний грунт, тоді можна виправдати все, включно до вбивства людини, а доктор Безбородько ані не збирався сам вбивати, ані тим паче не бажав, щоб його позбавляли життя.
Відійшовши від фрейдизму, Безбородько попав під вплив іншого реакційного філософського напрямку. Його захопив своїм вченням неогегеліанець італієць Джентіле. Філософія, яка відкидала об'єктивно діючі закони, а признавала тільки активність суб'єкта, що може диктувати світові свої закони, якраз відповідала психічному станові Теофіла Безбородька, який приїхав у рідну «Галілею», щоб здобути гроші і становище, становище й гроші.
Сьогодні філософія доктора Безбородька зводилася до того, аби зберегти незмінним свій модус вівенді[117]. Безбородько втратив усяку цікавість до того, що може ще принести йому час. Єдиним вугликом, що жеврів у цій купі попелища, був страх перед будь-яким рухом.
Рух, — міркував, — це зміна, а всяка зміна в потенції може похитнути його блаженний модус вівенді. І тому хай буде, як бувало від сьогодні, до кінця його днів.
Кинув оком на стіл, на якому лежало запрошення на якесь спортивне свято. Ненавидів спорт. Мав на це свою психологічну причину.
Постійно оселившись у Нашому, доктор медицини Теофіл Безбородько шукав засобів, якими міг би створити популярність. Якраз у той час почав спинатися на рахітичні ніжки український спорт. Біда була в тому, що ні українські спортивні організації, ні ті установи, що їм патронували, не були спроможні фінансово підтримувати цей корисний почин, а меценатів було мало. Крім того, здібнішого спортсмена переманювали польські спортивні організації, забезпечуючи його матеріально так, як ніколи не могла б це зробити своя спортивна організація зі всіма меценатами разом.
Тому на Нашівщині можна було дозволити собі тільки масову легку атлетику і гімнастику, тобто такі види спорту, що не були пов'язані з великими фінансовими вкладами.
Скоро український спорт підпав соціальному розшаруванню. Футбол став масовим, а теніс чи лижі були ознакою належності до спортивної аристократії, яка могла собі дозволити придбання відповідного спортивного приладдя, до костюма включно.
Польська влада дивилася кривим оком на організацію українського спорту. Можливо, що декому з представників влади замість маршируючих колон спортсменів ввижались шеренги війська не у польських мундирах. Крім того, спортивні організації, як і всякі інші, ховали в собі ту небезпеку, що залежно від місцевих обставин підпадали то під урядову, то під протиурядову політичну орієнтацію. Це залежало від політичного кредо людей, які входили в управління організації.
Нашівському старості не раз доводилося розпускати спортивні організації, як, наприклад, «Луг» чи філіали «Сокола-батька», тільки через те, що в правління дістався комуністичний елемент, а самі організації перетворювалися на передшкілля військового виховання.
На початку своєї кар'єри на Нашівщині Безбородько зразу записався у батьки українського спорту. Полюблялося йому стояти на трибуні в позі генерала і приймати дефіладу збірної команди. Вважав, що це один з кращих засобів популяризації його персони.
Після того, як став зятем Річинських, усунувся зовсім від цієї діяльності. Мав потрібну популярність. Тепер ненавидів спорт через те, що він в його очах був простісіньким втіленням руху, тобто вже у самім зародку носив бацилу зміни, а єдиним прагненням Теофіла було зберегти статус кво.
- Предыдущая
- 59/122
- Следующая
