Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 66
- Предыдущая
- 66/122
- Следующая
Зоня підвелась. Помітила, що вона ростом якраз під пару йому. Відчула, що програла. Зникла раптом покірливість. Чому має принижуватись, коли це… і так нічого не дасть?
Ах, їй було вже однаково!
— Гаразд, — сказала з силою, яка — відразу помітила — здивувала його, — якщо ви опираєтесь на букву закону, то і я так зроблю. Досі я не зробила нічого протизаконного, хочу знати: чому не даєте мені свідоцтва про лояльність? Де факти проти мене?
Комісар галантно підсунув їй стілець:
— Прошу сідати, панно Софіє. Мені розмова з вами дає справжню приємність. Прошу мені повірити, що кажу правду. Це дійсно велика приємність розмовляти з людьми, які вперше… мають нагоду говорити з представником політичної влади і… ведуть себе так розкішно наївно, як оце ви. Ви хочете знати, чому ми вам не даємо свідоцтва лояльності. А чи ви знаєте, панно Софіє, що я не тільки не зобов'язаний подавати вам причини, а навіть… до деякої міри… мені не вільно цього робити? Але для вас, — підкреслив і на хвилинку зупинив на ній свій погляд, — в нагороду за вашу чарівну наївність — зроблю виняток. Зараз, панно Річинська, зараз, — він підійшов до бічної шафи і пошукав там серед папок, — будемо мати факти. Зараз… зараз… — проказував, злегка насвистуючи якусь мелодію, — о, вже є. Як то було, прошу пані, в селі Підберізці? «Поляки будуть ще звідсіль втікати, аж патинки губитимуть».
Зоня почервоніла, і відразу їй зробилось вогко між лопатками. Комісар іронічним поглядом стежив за грою її обличчя.
— Я чекаю вашого заперечення, панно Софіє…
— Не маю нічого більше сказати, — відповіла сухо. Кивнула йому головою і вийшла, буцімто ображена недоречністю зауваження.
Бо й що мала сказати? Як могла інакше поступити? Цитовані слова справді належали їй, але речення це, пригадує собі дуже добре, вжила на тій вузькій нараді, де були самі певні, самі віддані справі, самі свої.
Додому повернулась Зоня цілковито знищена морально. Три з половиною місяці минуло від її поїздки до Львова. За цей час Зоня встигла переконати саму себе, що не хотіла деморалізувати хлопських дітей і тому зреклась певного шматка хліба, а те бидло відплатило їй тим, що зробило на неї донос польській поліції! Ай, як же шкодувала, що відмовилась від державної посади, що не калічила дітей, що не спроваджувала на їх голови пацифікацій, що не могла нищити нещадно, упень винищувати оте невдячне, тупе насіння.
Все своє пересердя, всю свою невдачу і кривду зігнала Зоня на Нелі.
— Можу тобі завдячувати! — вигукнула в проміжках між спазмами плачу. — Тобі! Тобі! Іди! Гони! Лети до свого коханця під тюрму! Стань собі серед вулиці і реви на все горло «Ще не вмерла!». Що тебе обходить посада твоєї сестри? Що тебе обходить доля твоєї мами?
— Зонцю, таж Неля нічого такого не робить, — несміливо втрутилась Олена, що останнім часом дуже сердечно ставилась до Нелі.
— Хай мама не втручається, коли мама нічого не розуміє! — затупотіла Зоня. — Я… перестала до церкви ходити… щоб їм тільки не наражуватись… навіть блузку вишивану скинула з себе… відреклась єдиної приємності в моєму житті… перестала на хор «Бояну» ходити… а вона… сестра якась… не могла заради посади, яка б нас усіх на ноги поставила… не могла відректись того кримінальника!
Неля, що мала в тому часі свої особисті переживання, майже не реагувала на цей напад. Байдужість Нелі ще дужче розлютила Зоню.
— Мамо! Хай мама їй щось скаже! Хай вона не поводиться так цинічно байдуже! Мамо! Хай мама скаже їй щось… бо я… не ручусь за себе! Мамо! Я здурію! Мамо!
Зоня почала труситись, як від лихоманки. Олена злякалась її вигляду: Зоня закотила чоловічки під повіки і лупала тільки самими білками. Неля прискочила до неї і силоміць поклала її на отоманку[126].
Хоч з учительською посадою нічого не вийшло, Зоня таки не взялась за філє. Присягла собі, що буде раз на день пити чай без цукру з чорним хлібом, але не поставить себе в один ряд з халупницями. Нарешті обставини склались так щасливо, що Зоня і філє не в'язала, і без праці не сиділа.
Одного дня після полудня, як звичайно, прийшов до Річинських доктор Гук. Як бувало, він, доки добрався до хати, мусив здолати ряд перешкод. Насамперед зупинився біля хвіртки, бо здалось йому, що один її бік зависає. Підозріння виявились слушними: у завісах випали два цвяшки. Як піде далі так, то за якийсь час хвіртка зовсім завалиться. Доктор Гук вийняв блокнот і тут же на місці занотував: не забути про хвіртку при вулиці Куліша. Після смерті Аркадія він сім'ю Річинських, з відомих тільки йому причин, називав не інакше, як «при вулиці Куліша». В садочку тепер, коли зійшов сніг, побачив сухе бадилля лубіну і засмутився від такої безгосподарності. Правда, лубін у дикому стані є добрим угноєнням для землі, але, по-перше, чи культивований має такі самі властивості, по-друге, як же це виглядає: стільки дівчат у хаті, а перед вікнами стирчить сухе бадилля? Увійшовши до хати, він насамперед оглянув печі і наказав Марині у сльотаві дні пропалювати час до часу в кімнатах.
— А я хотіла йому відповісти, — сміялась у кухні Мариня, — хай пан меценас привезуть зо три фіри букових дров, то палитимемо ціле літо.
Пригадав Олені, щоб та не забула наказати Марині, як тільки земля трохи присохне, скопати грядку під шпинат, але треба в «Народній торгівлі» виразно жадати: зелений бельгійський, — і лише тоді сказав, що саме привело його до Річинських, чи то пак заставило вступити «при вулиці Куліша».
— Ти, Зоню, маєш завтра зголоситись в канцелярії доктора Чуйгука. Будеш там на машині писати чи яку біду робити…
— Я? — не могла повірити Зоня, бо звичайно з такими пропозиціями чужі звертались найперше до красуні Нелі.
— Та ти… ти… Пані добродійко, прошу не забути про шпинат. Як тільки земля втягне вогкість в себе, хай Мариня зараз скопає грядку… може бути, навіть десь у холодку… А щодо тебе, — звернувся до Зоні, — то Чуйгук саме відправив свого конціпієнта[127] і просить мене, чи не маю якої інтелігентної дівчини, яка мала б голову на карку, бо воно таке… конціпієнт нібито працює безплатно, але на прибутковий податок має свій вплив. Ольдзю, стань профілем до мене. Слухай, ти скинь цей джемпер.
То не на твою фігуру. Щоб я тебе ніколи не бачив в чомусь обтислому.
Оля сміється. Доктор не знає, що грубе, то любе.
Зоня держить тайну раду з Маринею в кухні. У вирішальну хвилину ці дві завжди знаходять спільну мову. Олена, не зводить з Гука вдячних розмріяних очей: як то добре, коли… все добре.
За годинку вступає Мариня до кімнати з якоюсь пірамідкою на підносі. Перше враження неймовірне. Згодом, коли придивилися, виявляється, що то не що інше, як майстерно декорована кольоровим глазуром бабка й какао.
— Мариня бога не боїться, — шепче їй стиха, щоб, боронь боже, не почув Гук, Олена.
Мариня заспокоює її помахом голови — мовляв, самі знаємо.
Доктор Гук засиджується за десяту. Дівчата обсідають його зі всіх боків, як бджоли соняшник. Оля, для якої не стало вже місця на отоманці, сідає на стільчику йому в ногах. Доктор Гук, немов під впливом магнетивного тепла, що хвиля за хвилею котиться на нього з жіночих сердець, сам розтеплився і розм'якнув до того, що почав розповідати анекдоти з власного життя.
— Я придивляюсь краще, їй-бо, голубко, та ті перлинки не природою тобі дані… я тоді фірмана палицею по плечах: «Гов! Чекай, я не їду далі…»
— Та ні, та ні… То ви через зуби з дівчиною розійшлись?
— Не через зуби, — спростував Гук, — не через зуби, але через брак правдомовності. В мене девіз: гонор передусім.
Вечері не подано, бо ніхто не сподівався, що меценас засидиться так пізно, і нічого не купили в крамничці, а з запасів, наявних у домі, не можна було приготувати їжу, яку годилося б подати на стіл після підвечірку з бабкою.
Проте настрій був дуже милим. Люди типу Річинських схильні невеличкий успіх вважати за початок фортуни, так само як малі клопоти за передвісник нещастя.
- Предыдущая
- 66/122
- Следующая
