Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 73

• Предыдущая
• 73/122
• Следующая

Коли зійшли з горбка на вулицю, Олена спитала в Олі:

— Навіщо ти сказала, що в нас скоро буде мужчина в домі? Не треба говорити неправди.

Ольга взяла маму попідруку:

— А чому мамця думає, що це чиста неправда? Вийду ж я колись заміж, правда? А може, воно й не забариться…

Олена не звернула уваги на досить виразний Олин натяк. Обставина ця насторожила малу господиню. Не було ще досі такого, щоб мама тримала в собі. Ольга думала, що цей момент послужить приводом, щоб поговорити з мамою про Бронка. На жаль, мусить почекати, доки мама знову матиме чутке вухо і око для своїх дітей. Тим паче, що приплив самолюбства в Олени однаково скороминучий і зовсім не притаманний її натурі.

Коли дійшли до ринку, Олена виявила бажання піти провідати Аркадія.

— Добре, мамцю, — сказала Ольга, думаючи, що Олена хоче іти вдвох з нею.

— Я піду сама, Оленько. Хочу сама з татком побути. — Ніяково було Олені признатись малій господиньці, що вона хоче порадитись з чоловіком, чи наймати той домик на горбку (який усе ще здавався Олені чимось підозрілий), чи пошукати іншої квартири?

Мариня, яка стільки наслухалася про той чудо-будиночок на горбку, була трохи розчарована, побачивши його на власні очі. Не був він уже такий дуже незнатоньки-що, як описувала його їмосць. Хіба те одне прикрашувало його, що справді був побудований на горбку і мав яскраво-червоний дах. Може, той дах виглядав би ще краще, коли б дивитись на нього з Монастирської гори, а зблизька пропадала його краса. Допіру коли зайшла Мариня з Ольгою на подвір'я, то пом'якшала трохи.

Мариня відразу звернула увагу на два ряди чорних порічок напереміну з агрусом, що тяглися вздовж головної стежки від хвірточки до паркана. Кінчався садочок живоплотом їстівних рож.

Наскільки сам будинок старанно утримувався, настільки город був запущений. Картопля «американка» була тільки один раз будь-як обсапана, хоч пора підгортання давно минула. Помідори, не підливані у посуху, не попідв'язувані, зниділи на пні. Рясно засіяний салат вистрілив угору стовбурами. Мариня злораділа від того, що така міщанка, нібито власниця будинку, а, напевно, не знає, що стовбури салату можна квасити, як молоденькі огірочки.

Великий квадрат займали столові бурячки. Своєчасно не прополені, вони не мали змоги розростися і захиріли ниточками, ледве відрісши від землі.

В Марині прокинувся приспаний інстинкт хліборобки: що за нехтолиця з тієї міщанки! Та хто відводить у городі окреме місце для буряків? Порядна господиня обсаджує ними грядки, ніби насип верболозом, і має пізніше з них подвійну користь: по-перше, буряки тримають грядки, а по-друге, восени має собі буряки, наче капустяні голови. Та ба! Всьому треба вміти дати лад і порядок! Побачать люди, що за цяцьку зробить Мариня на другу весну з цього пагорка!

Ольга пішла звати господиню, щоб та відчинила будинок і показала його Марині зсередини, а Мариня тим часом, засукавши рукави, взялася очищати кущі порічок та агрусу (хоч треба було це зробити навесні) від тогорічного пирію та сухої трави.

Тільки набрала вона розмаху до роботи, коли надійшла Ольга без ключів і господині.

— Не застали її паннунця дома?

— Не те, Мариню.

— А що?

— Хай Мариня не смішить людей і покине цю роботу.

— Чому? Що сталося?

Олі влетіла якраз мушка до ока. Дістала з сумочки хусточку, послинила кінчик і стала навпомацки, з болем, виловлювати інтруза з ока. Мариня не могла їй допомогти, бо мала забруднені руки.

— Ну, що там, паннунцю? Чому господиня не дала ключів?

— Не дала, бо не буде здавати дому. Каже, що роздумала.

— Як то роздумала? — Мариня забула за брудні руки і взялася попід боки. — Вона гадає, що ми хто їй? Ким вона гадає крутити? Де вона живе? Я зараз піду до неї і поговорю з нею по-своєму. Я їй покажу, як коверзувати нами!

Мариня справді готова була виконати свою погрозу. Насилу Ольга її упросила, щоб та дала спокій. На щастя, Ольга потрапила на аргумент, що відразу переконав Мариню: це ж не пасує, щоб Мариня заходила у чвари з якоюсь там простою міщанкою!

— Може, й правду кажуть паннунця! Скажу паннунці, що нічого мені так не шкода, як цього городу. А найбільше чорних порічок. Паннунця знають, доктор Гук каже, що вони мають у триста разів більше тих етамінів, як цитрина.

— Може, в тридцять, а не в триста?

— А як і в тридцять, то що — зле? Але воно завжди так було й буде: «Боже, боже, дав тому, що не може, а я би міг, та не дав мені біг». Але то ніц, — обчищала нігті від липкої жовтої глини, — вона ще пожалкує, що не здала нам дому. Згадають паннунця мої слова, що ще собі лікті кусатиме.

Поки що найбільше жалкувала сама Мариня.

Вдома всі чотири — Олена, Ольга, Неля і Мариня — вишукували причини, чому господиня роздумала.

Йшлося, в основному, про одне: чи вона взагалі не хотіла здавати будинку, чи не хотіла його здавати Річинським? Якщо це друге, то чому?

Скільки не ламали собі голови над цією загадкою, ніяк не могли її вирішити.

Розв'язала її щойно Зоня (звісно, адвокат у спідниці).

— Я хочу насамперед знати, бо це найважливіше, як, тобто значить ким, представилася їй мама?

В першу хвилину Олена подумала, що Зоня жартує собі з неї.

— Я не розумію тебе, Зонечко! Як же ж я могла інакше назвати себе, ніж називаюся?.. Про що тобі, власне, йдеться?

— Я питаю, який титул, розуміє мама, який титул мама дала собі?

— Власне, що я не скористалася з титулу, як ти кажеш. Якби я була назвалася «вдова каноніка Річинського», то, напевно, не посміла б так вестися з нами, але ти знаєш мене? За життя татка не дуже я користувалася титулами, а тепер тим паче. Я й не пригадую собі, як я сказала тій міщанці… здається мені, представилася їй «Річинська, вдова священика».

— О, і все, і більше нічого не треба! — скрикнула Зоня. — Корисніше не могла мама представити себе. Правда, мамцю, «вдова священика»! Ха-ха-ха! — вона сміялася штучним поганим сміхом.

Олена стояла із зраненими очима, опустивши руки, і не могла розуміти, чого це Зоня так розсердилася на неї.

— «Вдова священика», — обличчя Зоні стягнулося в злу гримасу. — А чи мама знає, що вдова священика — то найгірша фірма в торгово-фінансовому світі? Хай мама запам'ятає собі раз назавжди, що «вдова священика» має таке саме реноме, як картяр чи п'яниця. «Вдова священика» — ну і знала мама, що сказати! Краще вже була б мама представилася як «теща Безбородька».

— Не блазнюй, Зонько, — погрозливо обірвала її Ольга. — Ти чого причепилася до мами? Може, ще скажеш мамці титулувати себе «мамою друкарки доктора Чуйгука»? Я, між іншим, знала, чи, точніше, чула про одного такого, що представлявся як «брат ксьондза».

Зоня подала голову назад, звузивши очі, ніби хотіла з перспективи краще придивитись до Олі, яку віднедавна перестала впізнавати. З потульної овечки мала господинька переростала в когось з власною волею і думкою.

Звідки такі віяння?

— А ти знаєш, — зауважила єхидно, — що це не найгірший титул, сестричко. Коли б ти знала те, чого не знаєш, мала господинько, ти вкусила б себе за язичок.

— Я не хочу з тобою розмовляти. Ти лише мами не чіпай.

Олена цим разом не бралася рознімати дочок. Не до них було їй тепер. Затаїлася глибоко в собі, покривджена і ображена. Колись добра тітка Ладикова думала, що виграє терно, видаючи вихованку заміж за священика, а сьогодні вдова його — це «найгірша фірма» у фінансовому світі, прирівняна до картярів і п'яниць!

«Теща доктора Безбородька — от до чого дожила я, Аркадію!»

За життя Аркадія з поняттям «люди» в'язалися в Олени тільки приємні враження. Завжди при зустрічі з людьми — було це на селі чи пізніше в Нашому — Олена відчувала теплий флюїд, що плив від них до неї.

Селяни любили молоденьку їмосць за те, що була делікатна, розуміючи під цим словом велику Оленину скромність і ласкавість.

Цінували в ній те, що ніколи не втручалась у службові справи свого чоловіка. Їй належали дім і діти, а церква і її господарство були цілковитим володінням отця Аркадія.

• Предыдущая
• 73/122
• Следующая