Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 9
- Предыдущая
- 9/122
- Следующая
— Добре, Суліман, подумаю, а тепер будьте здорові, — відійшов з закладеними руками назад.
Суліман посміхнувся диявольськи йому вслід.
Отець Сидір одним краєчком ока вловив гримасу на обличчі маклера.
«В чому справа?» — по раз третій за такий короткий час тьохнуло тривожно серце отця Ілаковича.
Баламутна думка, що Суліман може мати якийсь вплив на хід подій, які стосуються його, Сидора Ілаковича, безпосередньо, і для того йому треба запобігати ласки маклера, обплутала отця Ілаковича, наче павутиння.
А що мали б означати ті недвозначні, грубі натяки на його зажилі стосунки з родиною покійного Аркадія?
Докоряв собі, що давненько не бував там. Може, дійсно коїться щось за його спиною, а він у нічому не освідомлений.
Покрутившись по ринку, зайшовши до аптеки і перекусивши в єдиній українській ресторації, отець Сидір подався на вулицю Куліша до Олени Річинської, хоч, правду казати, треба було б йому насамперед заскочити на Джерельну до Безбородьків.
Був майже задоволений, коли дізнався від Марині, що в хаті немає нікого, крім неї. Панни порозбігалися, а їмосць з доктором Гуком пішли до панства докторів на Джерельну.
— То добре, і я піду туди. Бувай здорова, Мариню, — пустився до хвіртки, але завернувся і спитав без обиняків: — Чого той Суліман крутиться коло вас?
— А, він несповна розуму, прошу вуйця («І ця зі мною, як з рівним! Що за фатальний день сьогодні?»). Я кажу їмосці, а вони сміються і не вірять.
— А як ти помітила, що він несповна розуму? Як?
— А хоч би таке, прошу отця. Приходить він до нас перед самим обідом… а отець знають… панна Зонця гнівалася б на мене, що таке кажу, але то нема що… я говорю, як є… отець можуть здогадуватися, які в нас тепер обіди… але прийшов чоловік на сам обід, годиться і його запросити до столу. Аби вам хоч раз сів і з'їв разом з нами — ні… Нє, сяде собі в куточку і лише пантрує, з которого тареля їсть панна Неля, бігме, правда… а потім не дасть мені того тареля вже в руки взяти… попросить шматок хліба і вилиже його, ніби собака. Раз, ще як Слава була дома, намовили Нелю залишити на тарелі кусник солонини з гуляшу… І що отець повідять на це? З'їв і солонину… Ой, я думала, що ми лопнемо зі сміху. А їмосць ще перечаться зі мною, що йому нічого не бракує… він о… о… — покрутила пальцем по виску.
Так, інформація про його майбутнього спільника не була з надійних.
Справді, що за фатальний день сьогодні з самого ранку!
Теофіл Безбородько спроквола став набирати віри, що щаслива зірка не покинула його назавжди і хоч відпливла тимчасово вбік, та й далі світить йому, хай і тьмяно.
В той холодний ранок після пошлюбної ночі дізнав сумної певності, що разом з його сподіваннями на безжурне життя вмерли і згинуть і мрії, ба й сама охота прагнути чого-небудь взагалі.
Проте минуло трохи більше, ніж півроку, як доктор Теофіл Безбородько знайшов розраду душі для себе там, де ніколи й не гадав її подибати. Справляло йому дику, до нічого не прирівняльну насолоду бути свідком Катерининого страху перед Суліманом.
Ох, як класично боялася вона маклера! Та бо й мала чого! Суліман гроші дав, а товару за них не отримав.
Маклер, знаючи добре, що Катерина не в спромозі повернути йому зразу таку суму грошей, настоював що раз, то агресивніше: Неля або гроші!
Тепер він не хотів любощів, а руки Нелюськи (про серце буде мова по шлюбі!).
Рафаїл Суліман захотів серйозно женитись на панні Річинській. Від трьох місяців він був мало не щоденним гостем на Джерельній.
Катерина принизилася до того, що стала ховатися перед маклером. Вона, докторова Безбородькова!
Та ба! Тільки Філько зачував його голос, зараз виходив маклерові назустріч і ласкаво запрошував досередини. Заводив Сулімана (візити пацієнтів переносив на наступний день, якщо не були то селяни) до так званого салону, садовив на парадне місце навпроти дверей, сам умощувався у лінивцю[24] збоку, чекаючи нетерпеливо початку спектаклю. Через служницю просив зайти пані докторову. Вираз його обличчя говорив без слів: будь ласка, заходь, жіночко, я все вже приготовив!
Запалював цигарку, витягувався у лінивцю (що за благодійне відпруження для нервів!) і насолоджувався діалогом Катерини і Сулімана, ніби грою знаменитих артистів. Обидва партнери були справді варті одне одного!
Сьогодні завітали до Катерини Олена, доктор Гук, вуйко Зенко, якого не бачила з дня похорону батька, забігли дівчата, але вона всіх покинула в їдальні, аби, не дай боже, не знатурити[25] маклера.
Безбородькові, який не так давно сам перебував у подібній ситуації (ах, Клара, Клара!), легко було вжитися у настрій Катерини. І саме тому, що він так добре розумів її, мав тим більшу насолоду від спектаклю. Ви хотіли впіймати мене в сильце, панно Річинська, і самі заплутались в сітях? Прекрасно! Це дає підставу сподіватися й такому безвіркові, як я, що існує космічна, — вам, як дочці священика, буде більш дохідливо сказати «божа», — справедливість на світі.
Змучена не зовсім нормальною вагітністю і візитами маклера, Катерина рада була б наслати на голову Сулімана всі нещастя. Хай би він виїхав за океан або попав під нашівський поїзд, взагалі зник, вмер, розплився у повітрі чи перетворився на кішку.
Так повинно було статися, якщо б на світі існувала божа справедливість.
Тим часом маклер стирчав у кріслі навпроти неї і коли навіть мовчав, то однаково вимагав.
Катерина, готова до оборони й атаки водночас, цим разом чекала, аж її мучитель почне першим.
Яких вона не мала б зобов'язань супроти Рафаїла Сулімана, все ж таки не вона в нього на Кінській, а він у неї на Джерельній, в її салоні, квартирі.
Поголоску, що її розпускала Мариня, буцім у Рафаїла не все в порядку з головою, сприйняла Катерина як єдину реальну можливість для свого спасіння перед небажаним партнером. Правда, вона сама (на жаль!) не помічала нічого такого, що потверджувало б здогад Марині. Гаряче прагнучи його підтвердження, стежила тепер з запертим віддихом за кожним словом маклера, кожною його гримасою і жестом. На превеликий сум, не знаходила нічого втішного для себе. Суліман мав залізну логіку, перед якою мусила пасувати й Катерина. Проте вона не здавалася.
— Я вам говорила, Суліман, і тепер говорю, що ми… я вам дуже вдячна за вашу допомогу. Ми… я… вам цього ніколи не забуду, можете бути певні…
Маклерові не сходила з обличчя сумна, іронічна усмішечка.
— Я вже раз казав пані Катрусі, а тепер можу повторити — жалко мені, чи що? — що мені ні до чого вдячність пані Катрусі. За кого мене має пані докторова, запитую? Що значить вдячність в інтересі? Цей товар серед нас, маклерів, не має жодного вальору…[26] Вдячність! Це смішно. І не до лиця, пані Катруся мене розуміють, і не до лиця ні пані Катрусі, ні Суліманові. Як це називається по-інтелігентному? Сентимент? Пані Катруся і сентимент? Кіт би з того сміявся! Фе. Що за смішний, що за незносний коктейль!
Безбородько простягнувся вигідніше у лінивцю. Спектакль заповідався досить цікаво, чорт візьми!
Катерина намагалася не дати себе вибити з зайнятої позиції. Повторяла в думці, як слова молитви: «Я в себе, а не в нього. Господарем тут ми, а не він. Це Джерельна, а не Кінська».
— Ви ж не хлопчик, Суліман, і мусите зрозуміти, що зараз, у цій хвилині, завтра, такої суми, яку ми вам винні, вилупити з коліна не годні. Почекайте рік… може, й менше. Так, Фільку? — звертається Катерина до чоловіка, щоб дати пізнати тому бовдурові, мовляв, кінець кінцем справа стосується не тільки її однієї.
Той хам, пан доктор, вдає з себе глуху тетерю: дивиться їй нахабно у вічі й хоч би бровою тобі повів! Відповідає за нього маклер, який прекрасно здає собі справу з того, що пан доктор Безбородько просто-напросто бавиться нервами своєї дружини.
- Предыдущая
- 9/122
- Следующая
