Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 28
- Предыдущая
- 28/77
- Следующая
Так, я їй сказав. І що вона? Спочатку мовчала, а потім сказала: ліпше ти взяв би зі мною розлучення, а зараз проливає сльози. Бідолашна. Коли стане жити з родичами, то забуде про мене, і якщо я загину, теж забуде — такий закон життя. Вони увійшли в село й коли наблизилися до хати теслі, котра була ближче, ніж сусідова, до того краю села, з якого вони увійшли, Ісус, що грався на вулиці з братами Яковом і Юдою, сказав, що мати пішла до сусідки. Коли двоє чоловіків відійшли від малих, то почули голос Юди, який із гордістю заявив: Я Юда Галілеянин, і тоді Ананія обернувся, подивився на нього і сказав, усміхаючись, Йосипові: Ось мій командир, але тесля не встиг йому відповісти, бо відразу пролунав і голос Ісуса, який відповів братові: Тоді твоє місце не тут. Коли Йосип почув ці слова, його наче шпигнуло в серце, йому здалося, вони були сказані на його адресу, так ніби дитяча гра була віддзеркаленням іншої вищої правди, він згадав про три камені і спробував, сам не знаючи навіщо, уявити собі, як би він жив, що робив і що казав, коли б вони постійно маячили перед ним як свідки, а проте вже через хвилину його опанував холодний жах, бо він зрозумів, що забув про Бога. У хаті Ананії вони застали Марію, яка намагалася втішити заплакану Шую, але та перестала плакати відразу, як тільки увійшли чоловіки, хоч це зовсім не означало, що вона заспокоїлася, але гіркий досвід навчив тамтешніх жінок ковтати сльози, мабуть, тому ми й кажемо: Вони більше сміються, ніж плачуть, але це неправда, бо вони сміються вголос, а плачуть беззвучно. Але в той день, коли Ананія пішов із села, його дружина вже не могла стримувати своє горе й ридала вголос. А десь через тиждень приїхали по неї її родичі, що жили на березі моря. Марія провела її до околиці села, й там вони попрощалися. Шуя більше не плакала, але відтоді її очі вже ніколи не висохнуть, вони завжди плакатимуть тими невтішними слізьми, якими плачуть жіночі очі, коли в них палахкотить невидиме полум’я, яке їх висушує, перш ніж вони встигнуть скотитися по щоках.
Так минав місяць за місяцем, новини з війни надходили й далі, то добрі, то погані, але тоді як добрі новини не йшли далі туманних натяків на перемоги, які завжди виявлялися маленькими, то з поганими новинами все частіше надходили повідомлення про тяжкі й криваві поразки повстанського війська Юди Галілеянина. Одного дня надійшла звістка про загибель Бальдада в одній із засідок, яку римляни захопили зненацька, й таким чином у яму потрапили ті, хто її викопав, у тій сутичці загинуло багато повстанців, але з Назарета — один Бальдад. А потім одного дня хтось прийшов і сказав, ніби чув, як хтось сказав, ніби від когось чув, що Барон, римський прокуратор Сирії, іде сюди з двома легіонами війська, щоб придушити бунт, який тривав уже три роки і терпіти який далі римляни не збиралися. Ця туманна й невиразна фраза «йде сюди» вселяла людям неясне відчуття страху, так ніби в будь-яку мить на повороті дороги могла з’явитися голова військової колони з грізними орлами, штандартами та великими літерами SPOR, які означають «сенат і народ римський» і якими в ті часи, ніби печатями, скріплювали й позначали законність того, що люди йдуть убивати до себе подібних, те саме згодом стануть позначати й іншою абревіатурою INRI (Ісус Назарянин Цар Юдейський) і тими, які будуть утворені з неї, але не станемо забігати далеко вперед, дозволимо, щоб минув відповідний час, проте дивне відчуття виникає в нас унаслідок того, що ми все це знаємо й можемо говорити про це, так ніби промовляємо з якогось іншого світу, адже тоді ще ніхто не віддав життя за ці чотири літери. Звідусіль надходили повідомлення про великі битви, й люди, чия віра була міцна, твердо вірили в те, що не мине й року, як римлян виженуть зі святої землі Юдеї, але не бракувало й інших, котрі, чуючи ці надміру оптимістичні новини, сумно хитали головами й чекали неминучої катастрофи, що наближалася неухильно. І так воно й сталося. Протягом кількох тижнів по тому, як поширилася чутка про наближення легіонів Барона, нічого не відбувалося, й цим скористалися повстанці, щоб подвоїти кількість нападів на розсіяне військо, з яким вони воювали, але незабаром стали прояснюватися причини цієї позірної бездіяльності, коли розвідники Галілеянина повідомили, що один із легіонів просувається на південь, здійснюючи маневр обхвату, понад річкою Йордан, і, досягши Єрихона, завертає праворуч, щоб подібно до сіті, закинутої вправною рукою, потім знову рушити на північ, тягнучи за собою все, що вона захопить, тоді як другий легіон, застосовуючи ту саму тактику, рухається на південь. Застосовуючи військову термінологію, ми могли б назвати цю тактику «взяти у кліщі», але то був радше узгоджений рух двох стін, які сходилися і давили все, що опинялося між ними, але останній удар, який мав розчавити все живе, залишали на останню хвилину. На дорогах, у долинах та в горах Юдеї та Галілеї наступ легіонів був позначений хрестами, на яких помирали бійці повстанських загонів Юди, руки й ноги їм прибивали цвяхами, а гомілки розтрощували молотом, щоб вони помирали швидше. Легіонери заходили в села, обшукували хату за хатою, шукаючи підозрілих осіб, а для того, щоб розіп’ясти їх на хрестах, не треба було якихось особливих доказів, вистачало однієї підозри. Сумна іронія полягала в тому, що цим бідолахам, можна сказати, ще пощастило, адже їх розпинали, якщо можна так висловитися, під самими дверима їхніх домівок, родичі мали змогу зняти їх із хреста майже відразу по тому, як вони випускали дух, і тоді гірко було дивитись на сльози і слухати плач матерів, дружин і наречених, зойки бідолашних дітлахів, що залишилися без батька, коли померлого в муках чоловіка знімали з хреста з надзвичайною обережністю, бо якщо закатоване бездиханне тіло впаде на землю, то й живим буде боляче. Після цього розп’ятого на хресті клали в могилу, де він мав дочекатися, коли настане день його воскресіння. Та були й інші, ті, кого взяли в полон під час боїв, що відбувалися в горах або в інших безлюдних місцях, солдати їх залишали там на хрестах іще живими, залишали напризволяще в найпустельнішій із пустель, що називається самітною смертю, де їх спалювало пекуче сонце, дзьобали хижі птахи, а час перетворював на обтягнуті рештками власної шкіри жалюгідні останки з тіла й кісток, від яких з огидою відвернулася б навіть власна душа. Люди надміру цікаві й допитливі, а також схильні до скептицизму, які й раніше відмовлялися смиренно приймати на віру ті факти, про які розповідалося в таких євангеліях, як ця, неодмінно стануть допитуватися, як могли римляни розпинати так багато юдеїв, а надто на тих величезних пустельних територіях, де немає нічого, крім рослинності вбогої та рахітичної, на стеблах якої не вдалося б розп’ясти навіть безтілесного духа — вони не витримали б його ваги. Але ці люди забувають, що римська армія в ті часи була найкращою у світі, для якої не існувала проблема інтендантської служби та матеріально-технічного постачання, тому вона була забезпечена хрестами на всю тодішню кампанію, варто було тільки глянути на довжелезну вервечку віслюків та мулів, що йшла за кожним легіоном, перевозячи хрести в розібраному вигляді, окремо вертикальні бруси, окремо — поперечки, так що коли караван прибував на місце страти, залишалося тільки прибити розкинуті руки страчуваного до поперечки, підтягти її до вершини укопаного в землю бруса й, попередньо відвернувши ноги жертви вбік, прибити їх до хреста одним цвяхом завдовжки в долоню. Будь-який кат із римського легіону сказав би вам, що цю процедуру, таку ніби складну, важче описати, ніж виконати.
Песимісти мали рацію, коли пророкували велике лихо. З півночі на південь і з півдня на північ утікали, рятуючись від римських легіонерів, люди, і ті, кого могли запідозрити в допомозі повстанцям, і інші, підштовхувані лише страхом, адже відомо, що не треба бути винним для того, аби тебе звинуватили. Один із таких утікачів, затримавшись на кілька хвилин під час своєї втечі, постукав у двері до теслі Йосипа й повідомив, що його сусід Ананія лежить у Сефорисі з тяжкою раною від удару мечем, і просив переказати йому такі слова: Війну програно, й мені не пощастило врятуватися, тож нехай моя жінка прийде й забере те, що їй належить. А більш він нічого не переказав? — запитав Йосип. Більш нічого, відповів посланець. А чому ж ти не забрав його з собою, якщо все одно тобі треба було пройти через наше село? Він перебуває в такому стані, що я надовго затримався б, якби спробував доставити його сюди, а я маю власну родину, про чию безпеку мушу подбати насамперед. Насамперед це так, але ж не тільки. Ти мене не суди, адже я бачу, ти оточений дітьми і не втікаєш, отже, тобі невідомо, що таке небезпека. Що ж, не затримуйся, втікай швидше, й нехай Господь тобі допоможе, небезпека на людину чатує там, де немає Господа. Ти не маєш віри, чоловіче, Господь присутній у будь-якому місці. Це так, але Він не завжди нас помічає, а ти мені про віру не говори, бо не має віри той, хто покинув мого сусіда в біді. Чому ж тоді ти не підеш його забрати? Я піду. Ця розмова відбувалася десь опівдні, день був погожий, сонячний, лише кілька білих хмаринок ковзали по синьому небу, наче вітрильники без керманичів. Йосип відв’язав віслюка, покликав жінку і сказав їй без подальших пояснень: Я йду в Сефорис забрати сусіда, який не може прийти додому на своїх ногах. Марія лише кивнула головою на знак згоди, але Ісус підійшов до батька. Візьми мене з собою, попросив він. Йосип подивився на сина, поклав праву руку йому на голову і сказав: Залишайся вдома, я піду й надовго не затримаюся, якщо ніде не затримаюся в дорозі, то зможу повернутися додому ще до сутінків, і Йосип мав рацію, коли так казав, бо, як нам відомо, відстань від Назарета до Сефориса не перевищує вісьмох кілометрів, вона, власне, дорівнює тій відстані, яка відокремлює Єрусалим від Віфлеєма, ми не можемо ще раз не відзначити, що в цьому світі маємо безліч збігів. Йосип не став сідати верхи на віслюка, він хотів, щоб вухатий зберіг сили для зворотної дороги, міць і твердість у ногах, гнучкість у спині, адже йому доведеться перевозити хворого або, точніше кажучи, пораненого на війні, а це не одне й те саме. Проминаючи пагорб, де майже рік тому Ананія повідомив йому про свій намір приєднатися до повстанців Юди Галілеянина, тесля підвів погляд і подивився на три великі камені, що маячили на його вершині, схожі на три паростки, які виросли з одного черешка і, здавалося, чекали, що від неба та від землі надійде відповідь на запитання, які ставлять усі створіння й речі вже самим фактом свого існування, нехай навіть вони їх не промовляють: Чому я тут? Яка відома чи невідома причина мене пояснює? Яким був би світ, де я живу, якби мене в ньому не було? Якби нас запитав про це Ананія, ми могли б йому відповісти, що камені принаймні залишаться там, де вони й були, й такими, як вони були, бо якщо вітер, дощ і спека завдають їм дуже незначних пошкоджень, то вони, мабуть, і через двадцять століть тут стоятимуть, і через двадцять століть наступних, коли світ навколо них стане зовсім іншим, але й тоді на перші два запитання ніхто не знатиме відповіді. По дорозі сунули юрми біженців, вони мали той самий наляканий вигляд, що й посланець від Ананії, дивилися на Йосипа здивованими очима, й один із чоловіків затримав його за руку й сказав: Куди ти йдеш? До Сефориса, щоб забрати там друга, відповів йому тесля. Якщо ти друг самому собі, то ліпше туди не йди. Чому? Римляни вже близько, й місту не буде пощади. Я повинен забрати там свого сусіда, він мені як брат, і більше прийти по нього нема кому. Подумай добре, сказав розважливий порадник і рушив далі своєю дорогою, а Йосип залишився стояти посеред шляху, напружено міркуючи про те, чи він справді друг самому собі, але в нього було набагато більше причин ненавидіти себе й зневажати, й, трохи поміркувавши, він дійшов висновку, що він ні те, ні те — йому було байдужісінько, хто він такий, він дивився на себе, як на порожнє місце, а порожнє місце має ту властивість, що там немає на чому зупинити очі, адже неможливо дивитися на те, чого немає. Потім він подумав, що батьківський обов’язок примушує його повернутися назад, зрештою, він повинен насамперед захистити своїх дітей, а не розшукувати чоловіка, який не був чимось більшим, аніж його сусід, а тепер навіть не був сусідом, бо покинув свій дім, а дружину відіслав кудись далеко. Проте діти його в безпеці, римляни не зроблять їм нічого поганого, адже вони полюють на повстанців. Коли низка міркувань привела його до цього висновку, Йосип раптом почув, як він промовляє вголос, ніби відповідаючи на прихований тривожний сумнів: І я теж не повстанець. Після чого він ляснув віслюка долонею по крижах, гукнув йому: Ану, вперед, і рушив далі.
- Предыдущая
- 28/77
- Следующая
