Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 30

• Предыдущая
• 30/77
• Следующая

Сили покинули Йосипа, коли він побачив таке нещастя. Немов бичок, оглушений обухом для жертвоприношення у Храмі, він упав навколішки, затулив обличчя долонями, й з очей йому бризнули сльози, усі ті гарячі сльози, які він збирав протягом дванадцятьох років у чеканні того дня, коли здобуде собі прощення або муситиме прийняти неминучу і справедливу кару. Бог не прощає гріхів, скоєних за Його безпосереднім наказом. Йосип не повернувся до складу, він зрозумів, що відтепер уже ніколи не зможе зрозуміти ані смислу власної поведінки, ані смислу того, що відбувається у світі, сходило сонце, й навіщо, о Господи, Ти всіяв небо тисячами білих хмаринок, розкидавши їх на всі боки, наче камені в пустелі? Побачивши, як він утирає сльози полою туніки, хтось міг подумати, що в нього помер якийсь родич серед тих, хто лежав у приміщенні складу, насправді ж Йосип щойно виплакав останні сльози свого буття. Коли, проблукавши близько години вулицями міста в останній надії знайти украденого віслюка, він уже зібрався повернутися в Назарет, його схопили римські легіонери, що оточили Сефорис. Вони запитали його, хто він такий. Я Йосип, син Ілії. Звідки ти прийшов? З Назарета. А куди йдеш? До Назарета. А що ти робив сьогодні в Сефорисі? Мені сказали, що тут мій сусід. А хто він, твій сусід? Ананія. І ти його знайшов? Так. А де ти його знайшов. У приміщенні складу разом з іншими. Якими іншими? Пораненими. А де цей склад? Он там. Його відвели на майдан, де вже сиділо дванадцять-п’ятнадцять чоловіків, серед них були й люди з відкритими ранами, і сказали: Сідай з ними. Йосип, побачивши, що всі ті люди були повстанцями, запротестував: Я тесля й чоловік мирний, і один із тих, котрі сиділи, сказав: Ми не знаємо цього чоловіка, але начальник сторожі, яка вартувала полонених, нічого не захотів слухати і штовхнув Йосипа так, що той упав до всіх інших, сказавши: Звідси тобі лише одна дорога — на хрест. У першу мить від падіння й почутого вироку Йосип був такий ошелешений, що не спромігся на жодну думку. Потім, коли знайшов у собі сили опанувати себе, то раптом відчув, як на нього напливає глибокий спокій, так ніби все, що з ним сталося, було лише поганим сном, з якого він неодмінно прокинеться, а тому йому нема чого зважати на погрози, бо вони без сліду зникнуть, як тільки він розплющить очі. А тоді йому раптом пригадалося, що коли йому снилася дорога на Віфлеєм, то він теж був переконаний, що прокинеться, і тоді він зненацька затремтів усім тілом, бо зрозумів нарешті, яка доля його чекає: Я помру й помру без провини. Він почув, як хтось поклав йому на плече руку, то був сусід: Коли сюди прийде командир когорти, ми скажемо йому, що ти не маєш до нас ніякого стосунку, й він відпустить тебе. А що буде з вами? Римляни розпинають на хресті всіх, кого беруть у полон, можна не сумніватися, що й тепер буде так само. Спаси вас, Боже. Бог спасає душі, а не тіла. Привели ще кількох чоловіків, спочатку двох, потім трьох, а потім пригнали цілий гурт чоловік у двадцять. Навкруг майдану почали збиратися жителі Сефориса, жінки й діти, серед яких було й кілька чоловіків, чувся тривожний гомін, але вони не могли піти звідти, поки римляни їм не дозволять, їм і без того дуже пощастило, адже римляни не запідозрили їх у тому, що вони допомагають або співчувають повстанцям. Через якийсь час привели ще одного чоловіка, легіонери, які його привели, сказали: «Усе, більш нікого нема», і начальник варти віддав наказ: Усім устати! Полонені подумали, що зараз прийде командир когорти, і той, хто сидів поруч із Йосипом, сказав: Приготуйся, тобто він хотів сказати: Приготуйся, зараз ти будеш вільний, так ніби до свободи треба готуватися, але якщо там хтось і прийшов, він не був командиром когорти, і взагалі невідомо, ким він був, бо начальник сторожі негайно дав якусь команду своїм солдатам латинською мовою, тут варто зазначити, що римські легіонери й не розмовляли якоюсь іншою мовою, крім латини, не можуть же сини Вовчиці принизити себе до вивчення варварських мов, для спілкування з варварами існують тлумачі, а в цьому випадку не треба було й тлумачів, адже розмова відбувалася між військовими, тож легіонери швидко оточили полонених, пролунала команда: Кроком руш! — і процесія, попереду полонені, за ними жителі Сефориса, рушила в напрямку околиці міста. Коли Йосип зрозумів, що його ведуть на страту і йому немає навіть у кого попросити пощади, він підніс руки вгору й заволав розпачливим голосом: Порятуй мене, Господи, я не такий, як вони, порятуй мене, я невинний, але солдат із охорони так стусонув його ратищем списа під ребра, що він мало не впав. Отже, йому кінець. У розпачі він зненавидів Ананію, адже з його вини він має померти, але це почуття, обпаливши йому все всередині, зникло так само швидко, як і прийшло, залишивши у нього всередині порожнечу. Це було так, ніби він подумав: Далі мені йти нема куди, але він помилявся, йому ще було куди йти, щоправда, зовсім недалеко. Хоч у це й важко повірити, але близькість смерті його заспокоїла. Він окинув поглядом своїх товаришів по нещастю й неминучих муках — усі вони йшли спокійно, декотрі, щоправда, були похнюплені, але інші тримали голови прямо. Здебільшого то були фарисеї.

І тоді Йосип уперше згадав про своїх дітей, промайнула також думка про дружину, але тих рідних імен та облич було стільки, що від недосипання та недоїдання в голові йому запаморочилось, і вона стала губити їх одного за одним, поки він ступав останні у своєму житті кроки, і зрештою в ній залишився один Ісус, його первісток, його вічна кара. Він пригадав, як вони розмовляли про його сон, як він сказав, що не може дати йому всіх відповідей, і ось тепер закінчується час і для відповідей, і для запитань.

За містом, на невисокому пагорбі, який видно було з кожної вулиці, стояли по вісім у ряд сорок забитих у землю грубих брусів, достатньо міцних, щоб витримати вагу людського тіла. Біля кожного бруса лежала на землі перекладина завдовжки в розкинуті руки людини. Побачивши знаряддя страти, кілька засуджених спробували були втекти, проте легіонери знали свою справу й, вихопивши мечі, перепинили їм шлях, один із повстанців кинувся на вістря меча, але зазнав невдачі, і його першим поволокли на хрест. І закипіла робота: руки кожного із засуджених прибивали до поперечини, яку потім підіймали на вершину високого, вертикально поставленого бруса. Повсюди лунали зойки і стогін, ридали й плакали жителі Сефориса, яких зігнали дивитись на це видовище. Незабаром хрести були цілком обладнані, на кожному висів чоловік із підігнутими ногами, як ми вже згадували раніше, й цікаво було б знати, навіщо вони так робили, можливо, з Рима надійшов наказ домогтися максимальної раціоналізації в цій роботі й заощаджувати матеріал, адже кожному зрозуміло, навіть людям мало обізнаним у технології розпинання, що для чоловіка, якого розпинають на повен зріст, хрест потрібен високий, тож виникає потреба в більшій кількості дерева, доводиться перевозити більший вантаж, ускладнюється процес установки, й треба також узяти до уваги, що невисокий хрест створює, якщо можна так висловитися, певні сприятливі умови для страчених, бо позаяк їхні ноги майже доторкаються до землі, їх потім легко буває зняти з хреста, не приставляючи до нього драбину, й вони, так би мовити, потраплять прямо в обійми своїх рідних, якщо їх мають, гробарів, коли надійде час їх поховати, адже не можуть вони висіти там вічно. Йосипа розпинали останнім, так вийшло, і тому йому довелося спостерігати, як одного за одним віддають на муки тридцять дев’ять його незнайомих товаришів, і коли надійшла його черга, він уже втратив останню надію і в нього не залишилося сил, щоб іще раз заявити про свою невинність, тому він не зміг використати останню нагоду врятуватися, коли солдат із молотком у руках сказав начальникові варти: Цей запевняв, що ні в чому не завинив, і начальник варти на мить завагався, саме на ту мить, протягом якої Йосип мав би закричати: Я невинний, але він промовчав, змирився з долею, а начальник окинув поглядом ряди розп’ятих і, певно, подумав, що симетрію буде порушено, якщо останній хрест не поставлять, адже число сорок — це число досконало кругле, тож він махнув рукою, і цвяхи було забито. Йосип закричав і кричав не змовкаючи, його підняли вгору, й він повис на цвяхах, які пробили йому зап’ястки, потім у нього вихопилося ще кілька розпачливих зойків, коли довгий цвях пронизав його складені докупи ступні, о мій Боже, подивись на людину, яку Ти створив, і слава Тобі, адже проклинати Тебе забороняє Закон. І зненацька, ніби хтось подав їм знак, зойк розпачу вихопився з горлянок жителів Сефориса, що спостерігали страту, але кричали вони не з жалю до страчених — це по всьому Сефорису спалахнули пожежі, омахи полум’я, наче лавина грецького вогню, з ревом облизували оселі городян, будівлі громадського призначення, дерева, які росли на внутрішніх подвір’ях. Не звертаючи уваги на пожежу, яку розпалили інші легіонери, четверо солдатів карального підрозділу бігали попід хрестами й залізними ломами роздроблювали гомілки розп’ятим. Сефорис палахкотів від краю й до краю, а тим часом розп’яті помирали один за одним. Тесля на ім’я Йосип був молодим чоловіком, що перебував у розквіті сил, кілька днів тому йому виповнилося тридцять три роки.

• Предыдущая
• 30/77
• Следующая