Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 31

• Предыдущая
• 31/77
• Следующая

Коли закінчиться ця війна, а закінчиться вона скоро, бо вже чути її передсмертне хрипіння, буде підраховано, скільки людей у ній загинуло, одні тут, інші — там, одні близько, інші — далеко, і якщо з плином часу кількість тих, котрі полягли в боях або склали голови в несподіваних сутичках із ворогом, почне втрачати своє значення, а згодом і геть забудеться, то страчені на хресті — а їх було згідно зі статистичними підрахунками, що заслуговують на повну довіру, близько двох тисяч — надовго залишаться в пам’яті народів Юдеї та Галілеї, і там говоритимуть про них доти, доки не проллється кров нової війни. Дві тисячі страчених на хресті — це дуже багато мерців, але ця цифра здалася б нам іще більшою, якби ми уявили собі, що дві тисячі хрестів із розіпнутими на них людьми стоять на відстані кілометра обіч якої-небудь дороги або понад зовнішніми кордонами країни, яку згодом буде названо Португалією, бо саме такою приблизно буде їхня протяжність. На всьому просторі від річки Йордан до моря плачуть удови й сироти, така вже доля вдів та сиріт — плакати, і їм залишається тільки чекати, поки малі хлопчики виростуть і підуть на іншу війну, і їхнє місце займуть нові вдови та сироти, і якщо звичаї нерідко змінюються, якщо, наприклад, замість білого кольору жалобним стануть вважати чорний або навпаки, якщо замість рвати на собі волосся, його ховають під мереживною хусткою, то сльози завжди залишаються тими ж таки слізьми.

Марія ще не плаче, але в її душі вже виникло передчуття смерті, адже чоловік не повернувся додому, а в Назарет дійшли чутки, що римляни спалили Сефорис і чимало чоловіків розп’яли на хресті. У супроводі свого найстаршого сина Марія повторює той шлях, що ним, як вона має всі підстави припускати, пройшов учора її чоловік, вона, можна сказати, ступає у сліди його сандалій, сезон дощів іще не настав, легенький вітерець віє, майже не доторкаючись до землі, й відбитки сандалій Йосипа вже перетворилися на сліди доісторичного звіра, який жив у цій місцевості в прадавні часи, він тут пройшов учора, але це однаково, що сказати: він тут пройшов багато тисяч років тому, час не мотузка, довжину якої можна виміряти зав’язаними на ній вузлами, час — похила поверхня, яка вигинається хвилями, й лише пам’ять спроможна привести його в рух і наблизити до нас. Разом із Марією та Ісусом ідуть і інші жителі Назарета, хто підштовхуваний співчуттям, хто — цікавістю, серед них і кілька далеких родичів Ананії, але цим судилося повернутися до своїх домівок із тими самими сумнівами, з якими вони їх покинули, адже вони не знайшли труп, а отже, він може бути живий, вони не здогадалися пошукати його в руїнах старого складу, а якби навіть здогадалися, то навряд чи впізнали б свого мерця серед інших мерців, адже всі вони були обвуглені й чорні. Коли на півдорозі ці назаряни зустрінуться з підрозділом легіонерів, який прямував до їхнього села шукати повстанців, дехто з них поверне назад, стурбований долею свого майна, поверне назад, адже неможливо передбачити поведінку солдатів, які, постукавши у двері якогось будинку, не почують відповіді. Командир когорти захотів знати, чого треба цим селюкам у Сефорисі. Ми йдемо подивитись на пожежу, відповіли йому, й римлянин цілком задовольнився такою відповіддю, бо відколи почався світ, пожежі завжди приваблювали увагу людей, дехто навіть намагається стверджувати, що йдеться про особливий, неусвідомлений внутрішній поклик, про спогад про первісний вогонь, так ніби попіл може зберігати пам’ять про спалене, і це пояснює, чому ми з таким захватом споглядаємо вогонь незалежно від того, чи він горить у печі, яка зігріває нашу оселю, чи тремтить на кінчику ґнота свічки, яка цю оселю освітлює. Якби ми були такими ж необачними або такими відважними, як метелики, бабки та інші летючі комахи, то, певно, ми всі разом, весь рід людський кинувся б у вогонь, і тоді спалахнуло б таке сліпуче полум’я, що цей спалах проник би крізь заплющені повіки Бога й пробудив Його від летаргічного сну, та, на жаль, він прокинувся б надто пізно, щоб побачити й упізнати нас, бо ми б уже згинули в полум’ї. Хоч Марія має повен дім дітлахів, яких покинула без догляду, вона не повернула назад, а йде далі й іде досить спокійно, бо ж не щодня до села вдираються вояки, яким віддано наказ повбивати всіх малюків, не кажучи вже про те, що ці ж таки наші римляни дозволяють, щоб діти росли, й навіть заохочують їх до цього, а далі, мовляв, побачимо, далі їхня доля залежатиме від того, наскільки вони будуть слухняними і наскільки справно сплачуватимуть податки. Й ось тепер ідуть по дорозі мати й син, ідуть самі-одні, бо з півдесятка родичів Ананії, захопившись розмовою, далеко від них відстали, а що Марія та Ісус не мають чого сказати одне одному, крім слів, наповнених тривогою й передчуттям непоправного лиха, то, як наслідок, обоє ідуть мовчки, щоб не мучити одне одного, і дивна тиша, здається, накрила все, не чутно співу пташок, вітер повністю вщух, чутно лише шарудіння кроків, і навіть вони звучать якось невпевнено боязко, ніби кроки сором’язливого чоловіка, що проник у покинутий дім. Сефорис з’явився несподівано за останнім поворотом дороги, кілька будинків там іще горіли, тонкі струмені диму здіймалися над попелищем, то там, то там стриміли почорнілі стіни обвалених будівель і дерева, стовбури яких обгоріли згори донизу, але вони зберегли листя, яке тепер набуло іржавого кольору. А праворуч бовваніли хрести.

Марія кинулася бігти, але хрести були надто далеко, щоб вона могла дістатися до них одним ривком, і вона незабаром сповільнила ходу, та й не дивно, бо після стількох пологів, які відбувалися так часто, її серце вже не те, яким воно було колись. Ісус як слухняний син хотів би бути поруч із матір’ю й тепер, і потім, коли вони переживуть разом одну й ту саму радість або одне й те саме горе, але вона йде так повільно, з такими зусиллями переставляє ноги, так ми ніколи не дійдемо, мамо, й тоді вона робить жест, який означає: якщо хочеш, біжи вперед, і він біжить прямо через поле, щоб скоротити шлях, біжить, не чуючи під собою ніг. Тату, тату, повторює він, плекаючи в серці надію, що його тут не знайде, повторює з гірким розпачем сина, який його вже знайшов. Він добіг до перших рядів, деякі з розп’ятих іще висіли на хрестах, інших уже зняли, й вони лежали на землі, в чеканні, коли їх звідти заберуть, тут не так багато мерців, що мають родичів, які тепер їх оточили, річ у тому, що ці повстанці у своїй більшості прибули здалеку, вони воювали в різних загонах і тільки в цьому місті об’єдналися, щоб дати останній і вирішальний бій, а тепер кожен перебуває наодинці із самим собою, віч-на-віч із ні з чим не зрівнянною самотністю смерті, яку годі передати словами. Ісус не бачить батька, його серце прагне наповнитися радістю, але здоровий глузд підказує: Чекай, ти ще не добіг до кінця, та ось і кінець, він нарешті знайшов свого батька, якого шукав, на ньому майже немає крові, лише великі рани на зап’ястках і ногах, здається, він спить, мій батько, але ні, ти не спиш, батьку, ти не можеш спати з такими неприродно викрученими та скаліченими ногами, добре хоч у когось вистачило милосердя зняти тебе з хреста, а мерців тут так багато, що в тих добрих душ, які про тебе потурбувалися, не стало часу на те, щоб випрямити твої роздроблені й вивернуті кістки. Хлопець, якого звати Ісус, опустився навколішки біля трупа, він гірко плаче, хоче доторкнутися до батька, але не наважується, проте настає мить, коли біль стає сильнішим, аніж страх смерті, й тоді він обіймає нерухоме тіло. Тату мій, тату мій, гірко схлипуючи, повторює він, і тут ще один крик приєднується до його крику: О Йосипе, чоловіче мій, і Марія, що нарешті підійшла, геть засапана й виснажена, почала плакати ще здалеку, бо вже здалеку побачила, як зупинився її син, і зрозуміла, що її чекає. А тепер її плач став ще більш гірким і невтішним, бо вона побачила скалічені та спотворені ноги чоловіка, адже вона не певна, що людина не страждає після своєї смерті від болю, пережитого за життя, а надто в його останні хвилини, можливо, після смерті і справді все закінчується, але водночас ми ніяк не можемо бути певні, що принаймні протягом кількох годин пам’ять про пережиті страждання живе в тілі, яке ми називаємо мертвим, і зникає лише тоді, коли воно остаточно розкладається й зогниває. З ніжністю та обережністю, на які вона ніколи б не наважилася тоді, коли Йосип був живий, Марія спробувала вирівняти жахливі переломи його ніг, бо коли його знімали з хреста, туніка в нього трохи задерлася, й вивернуті та переламані ноги робили його тепер схожим на зламану ляльку. Ісус не доторкався до батька, він лише допоміг матері обсмикнути вниз його туніку, та все одно гомілки мертвого залишилися відкритими, а, мабуть, саме вони з особливою гостротою дають нам уявлення про те, яким тендітним і вразливим є людське тіло. Через те, що гомілки роздроблені, ступні вивернулися й відкрили рани на п’ятах, куди на запах крові злетілися рої мух. Сандалії Йосипа спали з ніг і тепер лежали під стовбуром великого дерева, на якому він нещодавно висів, як його останній плід. Зношені, покриті пилюкою, вони б так і залишилися там лежати, всіма забуті, якби Ісус їх не підібрав, він зробив це бездумно, ніби одержав такий наказ, простяг руку, чого Марія навіть не помітила, підібрав їх і сунув собі за пояс, наче символічну спадщину, що належала йому як першонародженому синові, бо чимало важливого в житті починається саме з таких дрібничок, тому ще й сьогодні кажуть: У черевиках свого батька і я чоловік.

• Предыдущая
• 31/77
• Следующая