Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 38
- Предыдущая
- 38/77
- Следующая
На майдані, що прилягав до крутих сходів, які вели до Храму, вже юрмився густий натовп. По його обидва боки, попід мурами, були розташовані крамнички, де продавали всяку всячину — зокрема й тварин для принесення в жертву, там і там сиділи за своїми столиками міняйли, стояли групи людей, які жваво розмовляли між собою, торговці вимахували руками, нахваляючи свій товар, ходили та їздили на конях, стежачи за порядком, римські легіонери, що несли тут варту, пропливали на плечах ноші з багатими людьми, тут можна було бачити також верблюдів, віслюків, нав’ючених усіляким скарбом, звідусіль лунав оглушливий гомін, бекання ягнят і мекання козенят, одних несли на руках, інших — за спиною, наче стомлених дітей, ще інших тягли за нашийники — але всіх чекала одна доля: ніж різника і спалення на жертовному вогнищі. Ісус проминув купіль, призначену для очищення, потім піднявся сходами й, не зупиняючись, перетнув Подвір’я Поган. Увійшов на Подвір’я Жінок крізь двері, що були між Залою Олій та Залою Назореїв, і знайшов там те, заради чого сюди прийшов, старійшин і книжників, які, згідно зі стародавнім звичаєм, тлумачили Закон, відповідали на запитання й давали поради. Там було кілька груп, хлопець підійшов до найменш численної саме в ту мить, коли якийсь чоловік підняв руку, щоб поставити запитання. Книжник подав йому знак згоди, і той запитав: Прошу тебе пояснити, чи повинні ми розуміти буквально те, що написано на Скрижалях Заповіту, які Господь дав Мойсею на горі Синайській, де Він пообіцяв, що в нашому краї запанує мир і ніхто не турбуватиме наш сон, що Він прожене лютих звірів, які шастають поміж нами, і меч ніколи не пройде по землях наших, і що наші вороги поляжуть від наших мечів, і п’ятеро з нас примусять утікати сотню, а сотня прожене десять тисяч? Книжник подивився на того, хто запитував, із підозрою, а чи не послав його сюди Юда Галілеянин, щоб він бентежив дух людей лукавими натяками на те, що Храм змирився із владою Рима, й відповів йому різко й коротко: Ці слова Господь сказав тоді, коли наші праотці блукали в пустелі, втікаючи від єгиптян. Але чоловік знову підняв руку, подавши знак, що хоче поставити ще одне запитання: То, виходить, слова Господа, сказані на горі Синайській, мали стосунок лише до того часу, коли наші праотці шукали Край Обіцяний? Якщо ти їх так розумієш, то ти поганий ізраїльтянин, слова Господа мають стосунок до всіх часів, минулих, теперішніх і майбутніх, слова Господа були в Нього на думці ще до того, як Він їх промовив, і залишаться з Ним після того, як Він стулив уста Свої. Ти так говориш, ніби забороняєш мені думати. А що ти думаєш? Я думаю, Господь погоджується з тим, що ми не піднімаємо меч проти загарбників, які нас пригнічують, що сотня наших не має мужності напасти на п’ятьох і що десять тисяч юдеїв тремтять перед сотнею римлян. Ти перебуваєш у Храмі Божому, а не на полі битви. Але ж наш Господь — це Бог воїнств. Але ж не забувай, що Господь поставив нам Свої умови. Які? Він пообіцяв зробити все це для нас, якщо ми житимемо за Його Законом, якщо зберігатимемо й виконуватимемо заповіді Його. У чому ж ми порушуємо Його Закон і які заповіді не виконуємо, що змушені прийняти панування Рима як покарання за свої гріхи? Це відомо одному Богові. Атож, Богові відомо, скільки разів згрішила людина, сама про те не здогадуючись, але поясни мені, чому Господь користується могутністю Рима, щоб покарати нас, чому Він не карає нас сам, стоячи віч-на-віч із народом, який Він же проголосив Своїм обраним? Господь знає, чого Він хоче, й сам обирає свої засоби. То ти хочеш сказати, що римляни владарюють над нами з волі Господа? Так. Якщо ти кажеш правду, то повстанці, що воюють проти Рима, воюють також проти Господа, бо порушують Його волю? Твій висновок хибний. А ти сам собі суперечиш, книжнику. Господь може виразити своє бажання через небажання, а своє небажання через свою волю. Лише людина може мати справжнє бажання, але для Бога воно не має ваги. Саме так. Отже, людина вільна. Так, вільна, щоб бути покараною. Тут у гурті, що оточував книжника, почувся глухий гомін, погляди звернулися до того, хто ставив запитання, які, безперечно, цілком узгоджувалися з чистим світлом Святого Письма, але були незручними з політичного погляду, вони дивилися на нього так, ніби це він мусив узяти на себе всі гріхи Ізраїлю й за них заплатити, ті, хто досі сумнівався, з полегкістю визнали перемогу в диспуті книжника, і той з поблажливою усмішкою приймав привітання та хвалу. Упевнений у собі, мудрець дивився навколо, чекаючи інших запитань, — так гладіатор, перемігши слабкого суперника, прагне, щоб проти нього виставили сильнішого, перемога над яким принесе йому більшу славу. Ще один чоловік підняв руку й поставив нове запитання: Господь розмовляв із Мойсеєм і сказав йому: До чужинця, що житиме на твоїй землі, стався як до свого співвітчизника, люби його, як себе самого, бо й сам ти жив чужинцем на землі Єгипетській, так сказав Господь Мойсею. Він не встиг доказати свого запитання, бо книжник, ще розігрітий своєю першою перемогою, урвав його з іронією в голосі: Сподіваюся, ти не хочеш мене запитати, чому ми не ставимося до римлян, як до своїх співвітчизників, адже вони живуть чужинцями на нашій землі. Я хотів запитати, чи могли б римляни ставитися до нас, як до своїх співвітчизників, попри те, що в нас різні закони й ми поклоняємося різним богам. Бачу, й ти хочеш накликати на себе гнів Господа, даючи диявольські тлумачення Його Слову, — урвав його книжник. Ні, я тільки хочу, щоб ти мені сказав, чи ми справді виконуємо заповідь Господа, коли любимо не лише тих, хто живе чужинцем на нашій землі, а й тих, хто чужинець на терені нашої релігії. Кого ти маєш на увазі, конкретно? Я маю на увазі декого в теперішньому часі, багатьох у минулому й, либонь, їх буде ще більше завтра. Говори, будь ласка, ясніше, бо я не маю часу ані на загадки, ані на притчі. Коли ми прийшли з Єгипту, то на землі, яку ми сьогодні називаємо Ізраїлем, жили інші народи, й нам довелося воювати з ними, у той час чужинцями були ми, й Господь наказав нам убивати й винищувати всіх, хто чинитиме опір нашій волі. Цей край був нам обіцяний, але ми його мусили завоювати, ми його не купили, й він не був нам подарований. А сьогодні ми живемо під чужоземним пануванням, і земля, яку ми зробили своєю, тепер уже не наша. Ізраїль завжди існуватиме в уяві Господа, тому всюди, де буде його народ, об’єднаний чи розсіяний, там буде й земний Ізраїль. Як на мене, то звідси можна зробити висновок, що скрізь, де ми, юдеї, житимемо, усі інші люди будуть чужинцями. В очах Господа, безперечно. Проте чужинець, який живе з нами, як сказав Господь, є нашим співвітчизником, і ми повинні любити його, як самих себе, бо й самі ми були чужинцями у краї Єгипетському. Це правда, так сказав Господь. Тому я роблю висновок, що чужинець, якого ми повинні любити, не має бути надто могутнім і нас пригноблювати, як пригноблюють нас сьогодні римляни. Твій висновок правильний. Тоді розтлумач мені у світлі твоєї мудрості: якщо одного дня ми станемо дуже могутніми, чи Господь дозволить нам гнобити тих самих чужинців, яких Він же наказував нам любити? Ізраїль може хотіти лише того, що хоче Господь, а Господь, позаяк він зробив цей народ Своїм улюбленим, нічого не зробить на шкоду Ізраїлю. Навіть якщо Його улюблений народ не любитиме тих, кого повинен любити? Так, якщо такою буде Його воля. Воля Ізраїлю чи воля Господа? Воля обох, бо це одне й те саме. А хіба в такому разі ми не порушимо права чужинця і не вчинимо всупереч Слову Господа? Ми порушимо їх тільки тоді, коли він має такі права, і ми їх за ним визнаємо, сказав книжник. Серед присутніх знову почувся схвальний гомін, і очі у книжника заблищали, адже він знову одержав перемогу над йолопом, і блищали вони в нього не менш яскраво, аніж у дискобола, що метнув свій диск далі всіх, у гладіатора-ретіарія, який здолав супротивника на арені цирку, у водія колісниці, що був першим у перегонах. І тут піднялася рука Ісуса. Ніхто з присутніх не здивувався, що зовсім юний хлопець хоче поставити запитання книжникові та мудрецю Храму, юності завжди був притаманний дух сумніву, ще від часів Каїна та Авеля, здебільшого вони ставлять запитання, на які дорослі відповідають поблажливими посмішками та поплескуванням цікавого підлітка по плечу: Ось виростеш і сам побачиш, що все це не має анінайменшого значення, а ті, хто схильний виявити розуміння, додають: У твої роки я теж так думав. Декотрі з присутніх уже почали розходитися, інші були готові наслідувати їхній приклад на превелику й погано приховану досаду книжника, якому не могло сподобатися, що публіка почала втрачати до нього інтерес, але запитання Ісуса примусило повернутися багатьох, які ще не відійшли так далеко, щоб його не почути: Я хотів би запитати вас про провину. Про свою провину? Про провину в загальному розумінні, але й про свою власну; я винний, хоч нічого поганого й не вчинив. Говори ясніше. Господь сказав, що батьків не слід карати смертю за провини дітей, а дітей — за провини батьків, і що кожного можна засудити на смерть лише за його власний злочин. Це справді так, але ти повинен знати, що ця настанова Господа мала стосунок до тих дуже давніх часів, коли за провину одного зі своїх членів повинна була відповідати вся родина, включно з невинними. Проте, оскільки слово Господа вічне, а кінця провинам не видно, то згадай свої власні слова про те, що людина вільна для покарання, тож, як на мою думку, злочин батька, навіть якщо він за нього покараний, тільки цим покаранням не може бути спокутуваний і переходить у спадок до сина так само, як люди, що живуть сьогодні, успадкували прабатьківський гріх Адама і Єви. Признаюся, я здивований, що хлопець твого віку й такого скромного походження, якщо судити з твого вигляду, так добре знає Святе Письмо і вміє тлумачити його зміст. Я знаю лише те, чого мене навчили. А звідки ти прийшов? Із Назарета, що в Галілеї. Так я й подумав, з твоєї вимови. Будь ласка, дай мені відповідь на моє запитання. Ми маємо всі підстави вважати, що головна провина Адама та Єви, коли вони порушили наказ Господа, була не в тому, що вони вкусили плід із дерева добра й зла, а в тому, що їхній непослух спричинився до фатальних наслідків, адже, скоївши свій гріх, вони втрутилися в задум Усевишнього, який Він плекав спочатку, коли створював спершу чоловіка, а потім — жінку. То ти хочеш сказати, що кожне людське діяння, непослух Господові в раю або якесь інше, завжди суперечить волі Бога і що, в кінцевому підсумку, ми можемо порівняти її з островом посеред моря, на який з усіх боків накочуються хвилі людських бажань? — це запитання поставив той чоловік, який узяв участь у дискусії другим, син теслі ніколи не наважився б на таку зухвалість. Не зовсім так, обережно відповів йому книжник, воля Господа не задовольняється тим, що панує над усім сущим, вона також визначає, що все є таким, яким воно є. Але ж ти сам сказав: непослух Адама спричинився до того, що ми не знаємо, яким був первісний задум Бога, коли Він його створював. Це й справді так, але воля Бога, творця й правителя всесвіту, містить у собі всі інші волі, вона належить Йому, але також усім людям, які вже народилися або ще народяться. Якби й справді було так, зненацька вигукнув Ісус, ніби на нього раптом зійшло осяяння, то кожна людина була б частинкою Бога. Може, й так, але частинку, яку складають усі люди, разом узяті, можна порівняти з однією піщинкою посеред неозорої пустелі, що є Богом. Зненацька пихатий і самовпевнений чоловік, яким доти здавався книжник, кудись зник без сліду. Він, як і раніше, сидів на підлозі, перед Ісусом, оточений учнями та послідовниками, що дивилися на нього з почуттям, у якому пошана змішувалася зі страхом, вони дивилися на нього, як на чарівника, який неумисне розбудив і прикликав сили, яким віднині не можна буде не підкорятися. Опустивши плечі, понуривши голову, поклавши долоні на коліна, він, здавалося, всім своїм тілом просив, щоб його залишили наодинці з його тривогою. Люди, що стояли навколо нього, почали розходитися, деякі пішли на Подвір’я Ізраїльтян, інші приєдналися до груп, де ще тривали дискусії. Ісус сказав: Ти не відповів на моє запитання. Книжник повільно підняв голову, подивився на нього з виразом людини, яка щойно прокинулася зі сну, й після довгої, майже нестерпної мовчанки промовив: Провина як вовк, і вона пожирає сина після того, як пожерла батька. Вовк, про якого ти кажеш, уже зжер мого батька. Отже, йому залишилося тільки зжерти тебе. А тебе у твоєму житті намагалися зжерти? Не тільки намагалися, а й жерли, а потім виблювали.
- Предыдущая
- 38/77
- Следующая
