Кленовий лист - Ле Иван - Страница 21

• Предыдущая
• 21/65
• Следующая

Раптом стенувся:

— Олег, не дрейф! Шоколад для тебе. Для тебе, Олегцю, я маю шоколад! Хлопці, ура! Клянусь, на тому парашуті повис льотчик-фашист! Йому шоколад уже не потрібен, факт!

— Де, Ромо, де він, проклятий?

— Гайда за мною! Льотчики беруть із собою в політ аварійний запас. Сам Зевс не вигадав би споживнішого за шоколад аварійного запасу. А він фашистові тепер уже, як казала моя бабуся, до бульби. Будьмо ж розсудливими реалістами.

— Може, він живий, Ромо?

Та Роман уже не дослухався. Він стрімголов спускався з скелі вниз до густого лісу, де біліла на зеленому фоні виразна пляма парашута.

Льотчик ледве діставав ногами до землі, безсило повисіли на стропах парашута.

— Ого, друзі, це вже не купа розтопленого металу. По-перше, парашут...— бадьорився Роман, обходячи нерухомого льотчика.

— Поки що цей уже, здається, не літатиме,— констатував Ваня Туляков, обережно беручи льотчика за руку.

— Горн чи Кюхельвейс? Горна підстрелив чех, а я стріляв у Кюхельвейса,— гордо заговорив Олег.

— А я у Вейгта!

— Ти, Юрочко, у Вейгта. А зараз іди ось відстібай стропи. Я підтримуватиму, а ти... Давайте гуртом — фріц ще живий... І без ніяких, хлопці, тепер він знешкоджений, може, хоч тепер стане людиною,— наказував Ваня, порядкуючи біля повислого льотчика.

Найпростішим виявилося відстебнути ремені й звільнити льотчика від парашута. Пораненого обережно поклали на землю, швидко розстебнули кітель і зняли його. Бадьорячи товаришів, кожен переборював зрадливе почуття чи то остраху перед ворогом, чи то жалю до людини. Перекошене в смертельних корчах обличчя, заплющені очі, ледве чутне хрипке дихання...

— Наскрізна рана в правому боці,— визначив Баня.— Шукай, Юро, бинта в отій сумці через плече.

— А не вмре на руках у нас? — промимрив Юра, тремтячими руками розкриваючи сумку.

— Оце так стріляв Олег. Наскрізна рана! — захоплювався Роман, вправно і з достатньою обережністю протираючи на спині рану шматком бинта.

Лише один раз у школі вони слухали коротку лекцію про першу допомогу пораненому. А як глибоко врізалася вона їм у пам'ять! Олег миттю витер тампоном рану біля входу і виходу кулі, примотав поверх подушечки з марлі. В консервній банці, яку вичистили піском і обполоскали, принесли пораненому води.

Льотчик глибоко і голосно зітхнув, відкрив очі. Але що міг він зрозуміти з оточення, втративши стільки крові. Йому дали води, зручніше поклали на підстилку з листя і трави.

Аж тепер згадали про зброю. Швидко зняли з пояса важкий пістолет. Ваня виважив на руках, викликаючи схвалення друзів.

— Кольт проклятий, а чи парабелум?— запитав невідомо в кого.

— Нехай парабелум, Ваню! Забирай і обойми.

В наступну мить з руки льотчика зняли годинник. Ваня притулив до вуха, усміхнувся:

— Працює чорт! Ромко, гайда на дерево, знімай парашут.

— Єсть, товаришу командир, зняти парашут! Клянусь бородою великого чародія...

На невідомому, безлюдному, але такому затишному острові радянські підлітки не забули про людські обов'язки по відношенню до поранених. Ледве живий льотчик був у цю мить для них тільки нещасною людиною, якій дужі повинні допомогти боротися із смертю.

За цим клопотом хлопці забули навіть про власний голод. Перенісши пораненого до куреня і вмостивши зручно на траві, ще раз напоїли його і знову згадали про своє становище. Воно й досі було не блискучим, а тепер набирало характеру катастрофи. Турботи про пораненого тепер ставали на першому місці в їхньому й без того Жахному житті.

Лишивши Юру біля пораненого, хлопці пішли на пошуки чогось їстівного.

— Олег, тримайся, друже! Ти так мужньо бився з його напарником, доки вони нам загрожували. А тепер покажи в ставленні до цього пораненого наші радянські звичаї допомагати людині! Я сам, братику, шкодую, що наш добрий друг чех загинув, а цього, клятого, лише дряпнув. Але тепер він поранений і потребує допомоги...— говорив Ваня.

— Це — Горн. Я з документа впевнився, що це він. Його наш Пранек посадовив!

...Серед трофеїв у хлопців був великий шовковий парашут. Крім того, вони дістали ще один пістолет з чотирма повними обоймами патронів. А це багато значило для повного завоювання життя на безлюдному острові.

Знайдено й ще деякі речі, кожна з яких мала для «робінзонів» неоціниме значення. Чудовий портативний компас, майже не початий записничок з олівцем, фінка, запальничка і, нарешті, годинник з восьмидобовим заводом!

— Ти, Ромо, кажеш, що фашистські льотчики завжди беруть аварійчий запас шоколаду на випадок чого... Гостинність у гітлерівців підгуляла.

— Це правда. Гостинність у гітлерівців підгуляла: ще на літаку, мабуть, пожер, проклятий, ганяючись за нами.

— Не було коли. Напевно, гітлерівці тепер і не нюхають того шоколаду. Хоч би хлібину брав з собою, нещасний. Летить, клятий, неначе до тітки в гості, за три дні виголодався... Нагодуєш його тепер...— бурмотів незадоволений Роман.

— А скніти з-за цього не слід, Робінзоне. У нас ще так багато невідомого попереду, давайте не впадати в розпач. Ходімо до куреня. Юра, напевне, там уже порозумівся з нашим полоненим. Треба щось вигадувати, думати треба, хлопці.

— Треба думати, гадати, як харчі тут здобувати,— доповнив Тулякова замислений Роман.

Сонце вже немилосердно припікало на скелях.

Думати, гадати піонерам було про що. На їхніх руках поранений, якому не тільки догляд, а головне — пристойне харчування потрібне. Та й про себе, про своє харчування подбати треба. І майбутнє їхнє теж лишається такою ж невирішеною проблемою.

Що по океану десь ходять кораблі союзників, у цьому не було жодних сумнівів. Треба тільки простежити, не помилитись. А як їх повідомити з такої відстані про своє становище?

Та доки з'явиться той спасенний корабель (чи й захочуть ще союзники возитись із якимись там хлопцями?..), треба самим шукати засобів до життя.

Другим вартовим біля хворого погодився лишитись на ніч Ваня Туляков. Перебивши голод якимись субтропічними щавлями та лопуцьками, хлопці вклалися спати у курені. Розпорядок дня, згідно з рішенням колективу, вступив у дію як незмінний за будь-яких обставин закон. Невідомий острів, поранений — усе це високо підносило свідомість кожного, мобілізувало увагу. Олег урочисто записав розпорядок дня у записничок льотчика. Туди ж записав і список чергувань. На окремому листочку вперше помітили: «Поранений двічі розплющував очі і знову засинав. Стогне, лише, коли впадає в нестяму або спить».

— Встановили, значить, час і обов'язки,— влучно сказав Роман перед сном.

Троє друзів лежали в курені на перебранім мотлосі пересохлих бур'янів та листя. В кутку поклали льотчика. Перегорнуте вдвоє полотнище парашута правило всім одночасно і за простирадло, і за ковдру.

Ваня сидів на сухій колоді, приволоченій з лісу, вслухався в смачне дуже сопіння поснулих друзів і в хворобливе марення пораненого. Як шкода, що ніхто з них до пуття не знав німецької мови, крім хіба десятка окремих випадкових слів. Можна було б в пораненого допитатися про самопочуття, пояснити йому становище, вимагати дотримання хоч якогось лікувального режиму...

Одягнений у френч льотчика, озброєний пістолетом, з якого довелося ще звечора вистрілити для перевірки, Ваня почував себе досить мужньо і войовниче.

Під час перших коротких розшуків хлопці натрапили на мальовничу поляну між горами. До неї привів ручай, що протікав біля куреня. Ручай витікав з озерця на поляні ніжним струмком, але глибоке русло свідчило, що він буває часто і бурхливою річкою. Всі дощові та весняні води потрапляють звідси в океан тільки одним цим глибоким руслом.

Озерце те огортала запашна зелень бур'янів, трави, нехворощі та розкішних моложавих щавлів. Свіже соковите листя лопуцьок ламалися в руках, хрумтіли на зубах. Найдобірніші з них залишали для пораненого. Навіть двоє яєць видерли з гнізда якогось птаха і нагодували ними хворого.

Льотчик уперше, як укладали його вже в курені, оглянув усіх чотирьох цілком свідомим поглядом.

• Предыдущая
• 21/65
• Следующая