Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/102
• Следующая

Поки Гіг дивувався, йдучи назирці за царем, чого це Кандавл викликав його перед самим обідом, той дочекався Гіга й схвильовано прошепотів:

— Здан справді чинить проти мене змову?

— Мені про це ніхто нічого не казав, — відповів царський мечник і в цьому зовсім не покривив душею.

— Я тобі вірю, — кивнув цар. — Але якщо Здан вирішив домагатися престолу для себе, то, значить, його підтримує цар Гордій?

Думка здавалася слушною, але Гіг повторив:

— Мене в це ніхто не посвячував.

Уже в заллятій сонцем світлиці він звернув увагу на пожовклі щоки царя. Так само жовкли від глибоких переживань і щоки його померлого батька Мірса. Кандавл почав накручувати на палець кінчик русявої бороди.

— Не можу думати натщесерце, — винувато проказав він. — Я піду пообідаю, а ти нікуди не втікай, чуєш, Гігу?

Гіг охоче кивнув, навіть мав би подякувати, що Кандавл не зобов'язує його бути присутнім за царським столом, де їсти належало цареві, а іншим — тільки прислужувати йому.

Гіг зупинився перед порогом столової світлиці, потім обернувся й пішов назад, щоб навіть крізь двері не бачити того багатолюдного священнодійства.

Він просидів на сінешній лаві години півтори, аж поки раби та рабині посунули вниз із горами посуду. До Гіга підійшов посильний раб:

— Цар жде тебе в покоях на своїй половині.

Гіг увійшов до покоїв і від порога глянув на царя. Це тепер була зовсім інша людина. Зрадливої жовтавості на щоках і слід пропав, очі Кандавла всміхалися спокійно й трохи сонно.

— Нелегко бути царем, — сказав він не без самоглузування, а Гігові майнуло в голові, що від зміни царя в Сардах навряд чи багато зміниться. Тоді згадав про свого синочка й розкаяно зітхнув.

— Я казна-чого тобі набалакав перед обідом, — сумно посміхнувся Кандавл. — То таке на мене часто нападає з голоду. — Проте обід, видно, прогнав не всі його похмурі думки, в усякому разі лишилися бодай їхні тіні, бо він поманив Гіга й дозволив сісти в себе у ногах. Такою ласкою Кандавл не часто вшановував навіть Гіга. — Хочу подарувати тобі кількох своїх рабинь.

Гіг здивовано глянув на царя знизу вгору:

— За що?

Кандавл почав зовсім не по-царському хихотіти, але Гіг не помітив і тіні веселощів у його вічу. Цар знову думав про навислу над ним загрозу. Гіг не мав права відмовитись од царського дарунка й ще менше право мав приймати його, бо знав про змову Здана й нічого не казав Кандавлові. Кандавл теж відчув, що той царський дарунок швидше нагадує піддобрювання, й, щоб якось умаловажити це відчуття, зліз із крабата й сів долі поряд з Гігом:

— Просто так...

Царський мечник пошукав причину, аби відмова прийняти дарунок не образила царя.

— Що я з ними робитиму? — мовив він. — Я вже й так маю раба й рабиню. Рабиня допомагає моїй жінці вести хатнє господарство, доглядає дітей, а більше мені нічого не треба. Зайва рабиня — зайвий рот. Ні, царю, не прийму я від тебе такого дарунка.

Кандавл не зводив із нього по-конячому сумних очей:

— Дивно чути від тебе такі балачки, Гігу. Один хіоський еллін мені розповідав, як боги створили людей після всесвітнього потопу. Син Прометея Девкаліон та його дружина Пірра збирали каміння й кидали через ліве плече. Де падав камінець Девкаліона, там народжувався чоловік, а від кожного камінця Пірри народжувалася жінка. При цьому Девкаліон підбирав найважчі й найгрубші камінці, а Пірра — найкрасивіші... — Кандавл помовчав і додав: — Найбільша втіха для ока — дивитись на вродливу жінку... і на майстерно виточений діамант. Бо красуня жінка схожа на богиню... — Очі Кандавла затягла раптова сльоза, й коли він урешті дав собі раду, то підсунувся ще ближче до Гіга й майже на вухо йому прошепотів: — Я найщасливіша в світі людина, Гігу!

Мечник намагався не дивитись цареві в очі й одвертався до заґратованого золотою мережкою вікна, молодий же цар убачав у цьому недовіру й ще дужче розпалювався.

Гігові не хотілося слухати царських таємниць, однак він не мав такої влади й міг сподіватись тільки на слушний привід. Цей привід з'явився в особі воєводи царського війська. Цар зараз найменше хотів би бачити цього чоловіка з рогатим шоломом у руці, та він скоривсь долі й важко підвівся.

Для Гіга то була добра нагода втекти.

Але за годину посильний раб знову розшукав Гіга, цього разу в повітці для колісниць, настовбурчених в обидва боки довжелезними ножами.

Кандавл був у покоях уже сам, і коли Гіг приступив і вклонився за звичкою, він йому сказав:

— Ти, мабуть, мені не повірив. А я тоді тобі говорив, що вважаю себе найщасливішою людиною в світі.

— Цареві не дивно бути щасливішим за простих людей.

Цар виважив мечника пильним поглядом:

— Ти маєш на оці багатство та владу над людьми? — Гіг лише розвів руками, та Кандавл перебив його: — А я мав на оці зовсім інше щастя... — Він почекав, коли мечник гляне на нього й схилить голову, але не дочекався й знічено пояснив: — Я володію найвродливішою в світі жінкою!.. — В царському вічу знову забриніла сльоза, й він перейшов на здавлений шепіт: — Я навіть іноді думаю, чи не богиня вона. Скільки було в давнину. таких випадків, то чому не могло статися й тепер, що богиня закохалася в смертного чоловіка? Коли він згодом помре, вона знову підніметься на небо. А може, вона — німфа або донька морського царя, а ці живуть у лісах та водах, тож після смерті забере мене на дно морське...

Гіг почав остерігатись царя Кандавла — можливо, цар утратив або втрачає глузд. А цар уже геть розпалився й ладен був сміятись і плакати від кохання до дружини, якої не бачив і не мав права бачити жоден смертний чоловік, бо такі закони землі Лідійської.

— Ти й досі не віриш! — мовив він, і тепер уже Гіг боявся не так подивитись на молодого лисого володаря. Але сказати «вірю» або «не вірю» він теж не міг. Слово «не вірю» означало б образливу зневагу, а «вірю» також могло образити гідність царя, коли б він завтра встидався свого нерозважливого сьогоднішнього вчинку. Мечник мав лишатись мечником, а цар — царем.

Кандавл раптом замовк і настовбурчився проти цілого світу, очі його втупились у невидиму точку на ясно-білій стіні, й тепер Гіг уже не мав жодного сумніву, що скоїлося з царем.

Далі погляд Кандавла став твердим і непорушним.

— Я зроблю так, щоб ти її побачив, — промовив він.

Гіг спробував закликати царя до розважливості, нагадував йому про закони божі та звичаї людські, але обличчя царя дедалі дужче кам'яніло й наливалося підступною жовтизною.

— Ми з тобою надто далеко зайшли, щоб вернутись цілими й неушкодженими, — якимось незнайомим Гігові зловісним голосом прокаркав цар, охрипнувши від хвилювання та злості на Гіга й на себе.

Цар лишався царем, хоч був м'якосердий і слабодухий, а в акрополі він, незважаючи ні на яких Зданів, мав іще задосить вірних мечів, щоб переламати меча якомусь недолугому Гігові.

— Якщо я не доведу цього тобі, — крізь зуби мовив цар і тільки мигцем глянув на мечника, — то кому ж я зможу довести бодай щось!

Десь перед вечірньою стравою Кандавал заявив:

— Отже, після третьої варти приходь.

І пояснив йому свій нерозумний задум. Гігові того вечора навіть шмат хліба в горлянку не поліз. Цар штовхав його на небачений смертний злочин, і Гіг не знаходив способу уникнути його. Ось до чого може призвести царська ласка, за яку Гіг і так натерпівся від товаришів, а тепер мав іще понести кару й предків та небожителів, і добре, якщо тільки сам, а то може наразити на прокляття нащадків до другого й третього коліна. Першою думкою Гіга було втекти, та коли він на це зважився, брама акрополя була вже зачинена й на чатах стояли сторожі, з давньої пори неприхильні до Гіга. Далі йому забаглося ковтнути квітку курячого лопуха, щоб розслабити шлунок, але лопухи вже відцвіли, а сушеного треба було в когось напитати, а потім іще заварювати, часу ж не було.

В такому настрої його й знайшов на господарському дворі посильний раб Кандавла:

— Біжи, бо кричить!

• Предыдущая
• 19/102
• Следующая