Выбери любимый жанр

Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 22


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

22

Крез сміявся цілий день, і, хоч він змалечку вдався реготливим, бо міг сміятися без видимих іншим причин, сьогоднішній сміх був просто якимось божественним даром чи прокляттям: цар сміявся навіть під час обох урочистих відправ, обідньої та вечірньої, на яких з нагоди переможного повернення було принесено в жертву тисячу нетелів і тисячу третяків, котрі потім пішли на святковий пир городянам.

На пиру в хоромі Крезові трапився на очі незнайомий гість, на якого сміх царя теж справив належне враження.

— В тебе сміх щасливої людини, — мовив гість. Він виявивсь афінським архонтом Солоном — одним із семи наймудріших у світі людей.

— Я багато чув про тебе, — сказав йому Крез. — А ти вважаєш мене найщасливішою людиною в світі?

Старий афінянин відповів:

— Тебе вважають найбагатшою людиною в світі. А я міг би ще назвати тебе найщасливішим у світі царем.

Крез уперше за цей день нахмурився:

— Я хотів би все перевернути навпаки — бути найбагатшим царем і найщасливішою людиною.

— Я й так не знаю багатшого за тебе царя. А про щастя людське можна говорити тільки по смерті людини.

З цим життєлюб Крез уже погодитися не міг.

— Смерть сама по собі — найбільше нещастя! — вигукнув він. — Я лідієць з діда-прадіда, але слова з вашої «Одіссеї» запам'ятав. Коли Одіссей розшукав у підземному царстві тінь Ахіллеса, той сказав йому, що навіть у хвилину розлучання тіла з душею він був незрівнянно щасливішим, ніж оце тепер.

Цар Крез підхопився зі свого крабата й підійшов до афінянина Солона.

— Чи знаєш ти, — спитав він, — скільки важить для мого народу нинішній день? Коли ваші ахейці зруйнували Трою, ми на цілих п'ятсот років потрапили у фрігійське ярмо... Років півтораста тому мій прапрадід Гіг здобув свободу, маленька нещасна Лідія почала зростати й багатшати, одного по одному поглинаючи всі сусідні держави та племена, навіть стала найбільшою державою світу. Лише горда Велика Фрігія досі відмовлялася платити їй дань. А сьогодні фрігійський цар Гордій став моїм рабом і данником. То скільки важить для мого народу нинішній день?

— Вельми багато, — згодивсь афінянин.

— Слухай же далі, — підніс руку цар Крез. — Коли мій прапрадід Гіг став царем Лідії, оракул застеріг його, що рід Гіга правитиме рівно сто п'ятдесят років, а потім зведеться нанівець: божа кара за Гігові гріхи наздожене його нащадків у п'ятому коліні. Нащадок у п'ятому коліні — це я, Крез, онук Гігового онука, й мене, як ти бачиш, покараним богами не назвеш... Ти добре слухаєш, афінський гостю?

— Добре, — відказав гість.

— То слухай і далі так само пильно. Коли я по смерті мого батька Аліатта посів його трон, від оцаріння Гіга минуло вже було сто п'ятдесят шість років. А котрий рік уже царюю я сам?.. І коли ти справді пильно мене слухав, то скажи-но тепер, кого можна назвати найщасливішою в світі людиною?

Вісімдесятирічний Солон посміхнувся беззубим ротом:

— Афінянина Телла.

— Кого?..

Царські гості, які уважно слухали розмову Креза з еллінським мудрецем, дружно засміялися. Крез чекав, що той назве його найщасливішою людиною, — інакше бути не могло, така відповідь була сама собою зрозуміла. Цар Крез, якого слова Солона просто ошелешили, нарешті стямився й теж зареготав, — і від того загального реготу аж стіни двигтіли. А коли гості видихались і регіт ущух, знадвору долинули дивні звуки, неначе хтось передражнював царських гостей: то сміялись індики попід вікнами хорому.

Крез підійшов до Солона ще ближче й дуже поважним голосом запитав, щоб якось пом'якшити враження від цього загального глузливого реготу:

— Хто ж він такий, цей твій одноплемінець Телл?

— Телл належав до роду Нелея, який свого часу заснував належний тепер тобі Мілет, був шановним громадянином Афін і багато зробив для свого міста, та й жив у дуже щасливий для афінян час. Телл був досить заможним чоловіком, народив і виростив чудових дітей, а сини подарували йому не менш чудових онуків, найславетніший із них — Пісістрат. За таке чудове життя боги удостоїли Телла не менш чудовою смертю. Доживши до сивин, Телл очолив афінське військо, яке розгромило ворогів і захопило їхнє місто Елевсін. У цьому бою Телл загинув смертю героя. Афіняни поховали його державним коштом і видали в пам'ять Телла декрет.

Наступного дня перед обідом Крез показав Солонові свою скарбницю. Та дурна вчорашня розмова й досі стояла йому в голові, й він вирішив показати афінянинові все особисто, хоч мав би доручити таку справу котромусь із своїх скарбничих або найдовіренішим рабам. Євнух-скарбничий тепер ішов за царем та Солоном назирці: бува, цар запитає його про те або се. Ну, а ще один раб ішов попереду з двома лампіонами.

Кам'яні підвали під царським хоромом — споконвічна скарбниця лідійських царів — нагадували найпохмурішу корінфську в'язницю, хоча корінфяни зналися на будівництві в'язниць. Попід стінами нескінченних клітей та переходів стояли амфори й піфоси, повні круглих золотих зливків та золотого піску, який лідійці добували великими кількостями на Гермі та Пактолі. Зазимкувато горнучись у льняний гематіон, афінський гість досить байдуже дивився на все це невірогідне багатство; лідійський цар майже напевно знав, що то напускна байдужість, а все-таки вона брала його за живе. Й коли почалися кліті з адамантами й самоцвітами, Крез не витримав і глузливо запитав:

— Ну, як тобі мої підвали?

— Дуже сирі й холодні, — відповів Солон. Нарешті він себе виказав.

Однак у Сардах та по всій Лідії жило багато вихідців з еллінських міст, Крез добре вивчив їхню природу й був тепер майже переконаний, що еллінська пиха не дозволить Солонові визнати себе під щитом. Тоді він вирішив — не без лукавства — запитати в афінянина, який дедалі щільніше горнувся в свій надто благенький для підвалів гематіон, кого він уважає найщасливішою людиною після того Телла.

— Братів Клеобіса та Бітона, — не вагаючись відповів гість, наче протягом усієї прогулянки підвалами чекав саме на це запитання.

Ображений Крез навіть не поцікавився, хто ті брати.

Та коли вони врешті вибралися з підвалів, намерзнувшись донесхочу, Солон раптом сам розговорився. Ті вщерть набиті золотом підземелля явно гнітили його. Він із молодих літ був купцем і мав у руках важкі капшуки золота й срібла, рік був головним архонтом Афін, розпоряджався десятками талантів коштовного металу, але талант можна підняти однією рукою, а скільки було потрібно тисяч могутніх рабських рук, щоб могли підняти зараз усе золото царя Креза... Аж тут, у затінку лінивих пальм тісного хоромного двору, перестарілий афінянин нарешті полегшено відітхнув.

— Оті Клеобіс та Бітон, про яких я тобі згадав був у підвалах, — сказав він, — жили в Аргосі. То були могутні юнаки, ніхто в усій Арголіді не міг змагатися з ними в силі. До того ж, за нашими мірками, вони належали до числа заможних людей. Елліни з тамтешніх дорійських країв справляють наприкінці весни щорічне свято Гери Аргоської. То одне з їхніх найголовніших свят. Жрицею богині була мати Бітона й Клеобіса. Сталося так, що їхніх волів затримали в полі, сонце вже давно хилилося до землі, а мати ще мала провести в храмі відправу, бо до заміського святилища Гери зійшлося безліч прочан. Не довго думавши, хлопці самі запряглись у ярмо, посадовили матір на воза й повезли до храму. Туди від Аргоса буде стадій сорок п'ять, і цілу дорогу хлопці бігли не спиняючись, щоб мати встигла до заходу сонця принести врочисту жертву Цариці богів. Побачивши таке диво, прочани оточили воза й заходились вихваляти братів, які не пошкодували сил для всенародного свята, а прочанки вшанували матір таких чудових дітей. Жриця богині Гери так пишалася своїми синами, що після святкової відправи не пішла на загальний бенкет, а зняла руки догори й почала благати Зевсову дружину, аби та дала якнайбільше щастя її синам. І диво сталось. Клеобіс та Бітон полягали після бенкету спати не серед інших прочан, а на приємно прохолодних мармурових плитах святилища, біля ніг Великого божества. І Гера прислухалась до матері й виявила її синам найвищу ласку: Бітона й Клеобіса спостигла блаженна смерть. Аргосці перейнялися до них високою повагою й замовили обом братам статуї, які потім пожертвували в Дельфи на знак удячності до Цариці богів і людей. А богиня Гера тоді ясно показала людям, що смерть для них краща від життя.

22
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело