Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 56

• Предыдущая
• 56/102
• Следующая

Утана був зятем Царя царів Дар'явауша — мав за дружину цареву сестру Артаїнту, а тепер ішов серед ночі з лихим заміром проти свого богорівного шуряка.

Цей замір народився в Утаниній душі давно, ще коли Дар'явауш і не мріяв про царську багряницю та золоту тіару, а сам Утана був простим тисячним воєводою. Ще коли царем був син Батька персів — Камбіс.

Тоді на одному з дев'яти суддівських крісел сидів Сісамн — Утанин батько, який замолоду допомагав Курушеві розбудовувати Перську державу, а на старість, уже після смерті Куруша, змушений був обійняти посаду царського судді, хоча душа його плакала за вогнем шпарких ратей та знегодами походів.

І з ним сталося те, що мало статись: він знехтував царський указ...

До Сісамна привели на розправу Багея — старого сотника полку «безсмертних». Багей перед черговим далеким походом розпустив своїх списоносців по домівках, щоб навідали жінок, діток та старих батьків.

Коли настав час рушати, Багей недорахувався кількох наймолодших воїв, яким уперше було довірено списи та короткі мечі. За указом іще покійного царя Куруша, кожен воєвода, який не зміг утримати підлеглих у покорі, мав бути скараний на горло.

Усе це мусило відбуватися нібито за волею безстороннього царського судді. Але Сісамн знав Багея з юнацьких літ і не міг бути безстороннім до ратного товариша, який стільки років ішов з ним плечем до плеча, хоч був простого селюцького роду й аж у п'ятдесятирічному віці став сотником, тоді як він, Сісамн, уже очолював увесь десятитисячний полк «безсмертних».

Замолоду, коли Сісамн був лише сотником, той Багей урятував йому життя, а тепер він мусив одрубати своєму рятівникові голову, як того вимагав суворий царський указ.

І все-таки Сісамн не зміг переступити через багаторічне ратне сподвижництво.

— Хай мене потім самого звелять порубати на шматки, але я не підійму руки на Багея, — заявив царський суддя Сісамн. — Адже перед тривалими походами навіть Батько персів дозволяв своїм воям відвідувати домівки, бо ж багато хто мусив скласти голови по чужих краях.

Тим більше, що «втікачі» потім наздогнали свою сотню.

Але чутка про зухвале рішення судді Сісамна докотилася до Курушевого сина Камбіса, який після батькової загибелі став перським царем.

Камбіс не зносив анінайменшого непослуху, навіть якщо той непослух був кориснішим і розумнішим від рабського виконання його часто безглуздих наказів.

— Сісамна вбити, злупити з нього шкуру, видубити її, обтягти нею те крісло, на якому він сидів, а царським суддею замість нього настановити його ж сина Утану. Хай судить на тому кріслі й пам'ятає, як небезпечно судити всупереч волі Царя всіх на світі царів!

Слухняні цареві судді звинуватили Сісамна в хабарництві, мовляв, його підкупив сотник Багей, і привселюдно стратили. А потім так само привселюдно — для науки іншим — виконали царський наказ до кінця.

Те страшне крісло обтягли видубленою шкірою нещасного Сісамна саме напередодні єгипетського походу.

Утана лишився в Сусах на посаді царського судді, але він охочіше дав би одрубати собі руку, аніж доторкнутися до жахливого крісла. Утані здавалося, що батькова душа живе в тому кріслі, все чує й усе бачить. І волає про помсту до сина свого.

Єгипет було несподівано для всіх завойовано, хоч Утана й бажав поразки військові перського царя. Досі Утану рятували добрі друзі покійного батька, та незабаром до Персії мав повернутися цар Камбіс. Тоді Утану вже ніхто не міг порятувати.

Утана вирішив утекти з Персії й сховатися від гніву жорстокого, неврівноваженого Камбіса в щонайдальших краях, куди не сягали перські списи; він почав спродувати майно й потайки запасатися сріблом, та несподівано надійшла чутка про неславну Камбісову смерть.

На той час Утана вже був одружений з рідною сестрою Дар'явауша — Артаїнтою. Він охоче підтримав брата своєї дружини, який зазіхнув дуже високо — аж на царський стіл. Перемога Дар'явауша мусила принести щастя Утані. Оте страхіття в Домі царського правосуддя, яке снилося йому навіть ночами й після якого він прокидався в холодному поту, нарешті мусило піти в непам'ять.

Дар'явауш, завдяки вдалому для нього скупченню зірок на небі (так потім оголосили мідійські маги та халдейські жерці), після придушення заколоту мідян на чолі з магом Бардьєю-Гауматою став перським царем. Утана ж зробився царевим зятем і найщасливішою в світі людиною. Тепер він не мусив сідати в оте жахливе крісло, на саму згадку про яке його кидало то в мороз, то в окріп.

Дар'явауш настановив свого зятя Утану воєводою десятитисячного полку «безсмертних», увільнивши від посади царського судді, на яку Утану був прирік жорстокий син Батька персів. Утана дуже тішився. Адже воєводою «безсмертних» був за царя Куруша й Сісамн!

Життя мовби само помстилося за страдницьку смерть Сісамна та за збиткування над його сином.

І все-таки в житті Утани й досі не все було гаразд.

Одразу після того, як Дар'явауш став царем, Утана попросив оддати йому те крісло. Думав учинити над ним обряд поховання й пожертвувати богові вогню. Коли немає чого давати священним коршунам та священним псам, вогонь — найкраще заспокоєння для душі небіжчика.

Дар'явауш пообіцяв зятеві виконати його прохання, та, власне, й відмовляти він не мав жодних причин. Утана був не тільки його близьким родичем, а й ревним прибічником. Завдяки саме таким людям Дар'яваушеві пощастило утвердитися на царському столі.

Тим часом відбувалися дуже дивні речі.

Спочатку молодому цареві було не до таких дрібниць: мусив захищати царський стіл і відбиватись од численних недругів, які після перемоги над заколотниками повилазили з усіх щілин і нір. Потім Дар'явауш мусив завдруге підкоряти раніше підвладні Персії країни, що після правління нерозумного Камбіса та його смерті одна по одній проголошували себе самостійними.

Востаннє Утана просив Дар'явауша після повторного завоювання зрадливих фінікійських міст:

— Коли ж ти, Царю царів, дотримаєш свого слова?

— Ти знову про те суддівське крісло?! — аж наче здивувався Дар'явауш. Потім роздратовано кинув: — Хай як повернемося до Персії. Де ж я тобі його тут візьму?

— Ти тільки скажи слово, а я вже сам... Пошлю гінця додому, й мої люди...

— Дома й скажу.

Цар подивився на воєводу полку «безсмертних» такими холодними очима, що той одразу замовк, хоча був найближчим родичем і сподвижником царя Персії та всього іншого світу.

Після придушення Фінікії цар із військом повернувся до Сус, але для Утани нічого не змінилось: він і досі не домігся ласки свого богорівного шуряка. Дар'явауш усіляко уникав розмов про крісло, оббите шкірою Утаниного батька Сісамна.

Утана довго не міг нічого збагнути — якою вигодою чи примхою керується володар Персії й решти світу, не бажаючи віддавати те крісло?

Світла думка сяйнула Утані лише згодом, коли розшарпане скіфами перське військо ледве втекло з-за Дунаю та Боспорської протоки. Дар'явауш, який стояв на чолі війська, лютуючи через невдачу, всю провину за поразку перекинув на головного воєводу Багабухшу, усунув його з посади й замість нього настановив Утану, свого зятя, який і досі очолював «безсмертний» полк.

— А крісло? — зважився тоді запитати Утана, підвівши очі на богорівного Царя всіх у світі царів. — Я ж і досі не виконав священного обов'язку перед батьком...

— Ти свого часу віддав батькове тіло священним псам.

— Але з нього було злуплено шкіру...

— Кажеш так, наче це я звелів його облупити, а не безумний син Батька персів! — дедалі дужче сердився цар.

Час плинув, та нічого не змінилося й тоді, коли Утана став головним воєводою всього перського війська. Цар Дар'явауш та його найближче оточення давно повернулися до Персії, взимку жили в Сусах, а навесні перебиралися всім величезним гомінким двором до стародавньої перської твердині Парсастахри, віддаючись нестримним розвагам та веселому безтурботному життю.

Не було серед них лише головного воєводи Утани.

• Предыдущая
• 56/102
• Следующая