Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/102
• Следующая

Обряд припадання до царських ніг відбувся звично й без особливої затримки. Утану відразу впустили до покоїв царя. Побачивши богорівного на вкритому золотою парчею дивані, він, як і належало, ще з порога став навколішки й отак добрався до взутих у червоні з золотими острогами чоботи царських ніг, тоді нахилився, щоб їх поцілувати, та Дар'явауш ласкаво підняв його за плечі.

Цілування царських ніг завжди викликало в душі Утани глухий опір, бо ще зовсім донедавна Утана вважав себе рівнею Дар'яваушеві, хоч пращуром Дар'явауша в шостому коліні був великий вождь персів Ахемен. Особливо принизливим здававсь обряд після того, як Утана збагнув, що шуряк чомусь не хоче віддавати йому того крісла.

Але цього разу Дар'явауш навіть не дозволив зятеві торкнутися губами до чобіт.

— Як здоров'я мого зятя Утани? — дуже ласкавим голосом спитав цар. — Як здоров'я моєї сестри Артаїнти?

— Хвалити Батька богів і людей...

Утана ще побоювався того ласкавого голосу всемогутнього родича, та коли той заходивсь докладно розпитувати про наслідки походу в долину Арарату, всі побоювання розвіялися й у серці Утани заспівали солов'ї.

Й однаково ж Утана вряди-годи вертався думкою до минулої ночі. Спокійніше було б, якби Дар'явауш бодай згадав про пожежу в суддівському Домі. Йдучи дорогою до царського палацу повз той клятий Дім, Утана побачив лише закіптюжені муровані стіни: дах та все всередині поглинув святий вогонь. Мури царського палацу здіймалися за якихось триста кроків, Дар'явауш не міг не помітити пожежі під боком у себе.

Утана розповідав богорівному володареві про кожну рать у відногах укритої вічним снігом гостроверхої гори, а сам знову й знову намагався впіймати в його вічу іскрину підозри. Й чекав згадки про спалений сьогодні серед ночі суддівський Дім.

«Якби шуряк згадав про пожежу, це був би добрий для мене знак», — з надією подумав головний воєвода.

Він так благально дивився на свого шуряка, що той мовби перейнявся його думкою й посміхнувся:

— Ти сю ніч спав у своєму шатрі в стані й нічого не бачив, а злочинці спалили в Сусах суддівський Дім. Еге ж не бачив? — Дар'явауш наче збиткував, але Утана з несподіваною полегкістю закивав головою.

— Моє шатро далеко звідси, але пожарище я бачив, їдучи до тебе, — сказав він.

— Самі обсмалені мури залишились, а то все пішло з димом...

Тепер Дар'яваушів голос видавсь Утані щиро-сумним. Цар почав скаржитись на всілякі державні клопоти, яким не видно було кінця, про суддівський же Дім більше навіть не згадував.

— Як нам з тобою колись добре жилося! — замріяно сказав він. — Дурний я був замолоду, що зазіхнув на стіл царя персів та всіх інших народів світу...

Головний воєвода Утана ледве стримався, щоб не нагадати цареві про Скіфію, але зрештою прикусив язика. Цар лишається царем, навіть якщо він — рідний брат твоєї дружини.

— Був би я собі воєводою або сатрапом і не знав би мороки, — скаржився далі Дар'явауш. — Бо в воєводи один полк, а в сатрапа одна сатрапія. В мене ж — цілий світ.

Що сумнішим ставав голос царя, то радісніше робилося на душі в Утани. Отже, можновладний шуряк і не здогадувався про участь свого головного воєводи в сьогонічній пожежі, яка знищила суддівський Дім.

— Сатрапи роблять, що хочуть, — не переставав нарікати на важке царське життя Дар'явауш. — Та й воєводи останнім часом більше дбають про себе, ніж про державу.

Утана поцікавився:

— Про яких це ти воєвод?

— Про всіх, од великого до малого...

— Про всіх?

Це на мить змусило Утану замислитись, тоді він чемненько засміявся. Такий відгук міг стосуватися кого завгодно, тільки не його.

Але Дар'явауш так докірливо глянув на свого воєначальника, що той знову замислився.

— Ти й про мене? — спитав він.

— Та й про тебе, мій любий родичу...

Утана вмить забув і про сьогонічну пожежу, яку сам же викликав, і про жахливе крісло, обтягнене людською шкірою, й запитав:

— Чи ти не про ті два грецькі острови говориш?

Один по одному приєднуючи до Персії незалежні грецькі острови, Утана лишив незайнятими Імброс і Лемнос, які закривали морську дорогу в Геллеспонт.

Дар'явауш з удаваним сумом закивав головою.

Тепер Утана вже знав, що ті сумні балачки та нарікання також удавані: Дар'явауш був близьким родичем, але при цьому не переставав бути царем.

— Імбросці й лемносці здавна дружать з персами.

— Вони стоять на дорозі персів, тож яке має значення — друзі вони чи недруги, — ласкаво посміхнувся до Утани цар.

Пам'ятаючи про головну загрозу, Утана мусив якось виправдати себе в очах царя.

— Коли якийсь народ чи якесь місто йшло в похід пліч-о-пліч з персами, Батько персів завжди ставився прихильно до таких народів і таких міст, не поводився з ними, як з рабами.

Колись така згадка діянь Батька персів Куруша справляла на всіх належне враження, тепер же цар персів лише поблажливо засміявся й зміряв свого воєначальника очима.

— Батько персів міг бути ласкавим до чужих міст і народів, бо скільки тоді було тієї Персії! — сказав цар. — А я так чинити не можу, бо всі оголосять себе «друзями Персії» й нікому буде платити мені данину. Зрозумів чи й досі ні?

— Це було б схоже на удар кинджалом у спину. З другом Зердушт велів поводитися як друг. Інакше підданці перестануть вірити в те, що ми їх стережемо й захищаємо від їхніх найлютіших ворогів.

Утана говорив так переконливо, що Дар'явауш раптом підняв обидві долоні догори:

— Я давно знаю про твої достойності, любий зятю! Роби, як ти вважаєш за краще, в руках у тебе справедливий перський меч! І я ніколи не позбавлю тебе царської ласки...

Цар Дар'явауш тричі плеснув у долоні й кивнув до когось по той бік дверей, і коли на порозі виросла бахмата постать євнуха в довгому, до п'ят, халаті, раптом весело засміявся й сказав:

— Унесіть царські дарунки!

Євнух низько схилився й задки вирачкував за поріг. Незабаром четверо чорних, мов смола, ефіопів унесли до світлиці невеликі ноші. Відразу за ними ввійшло зо три десятки царедворців, палацових магів та слуг. Маги завели врочисту священну пісню, приголошуючи собі зурнами та нечастими ударами в бубон, а коли пісня скінчилася, цар тим самим голосом проказав:

— Піднесіть головному воєводі мій царський дарунок!

Утана тупцявся на місці й ще не знав, радіти йому чи сумувати, бо не дуже довіряв отому веселому голосові царя. Та коли слуги розкрили ноші, на них виявилось те саме страшне крісло, обтягнене шкірою Утаниного батька.

Утана пополотнів. Цар глянув на свого головного воєводу й мовив:

— Перед тобою не примара, любий зятю й щирий друже Утано. Це тобі мій царський дарунок. За твою звитягу та благородне серце я вирішив щедро обдарувати тебе...

— Може, не треба?.. — благально глянув на свого всемогутнього шуряка головний воєвода перського війська.

— Е, ні, — заперечив цар Дар'явауш. — Ти відколи просиш віддати його тобі, та мені все було ніколи та ніколи. А тепер ось трапився вільний час і слушна нагода.

Обличчя Утани стало сірим, наче земля. Маги знову завели врочисту пісню про щедрість володаря небесного та земного, освячуючи царський дарунок. Після такого обряду головний воєвода мусив пильнувати його як найсвятішу святиню. За втрату чи пошкодження дарунка обдарований міг сплатити життям.

Утана стояв і не зважувався глянути в очі цареві. Тоді до нього підійшов бахматий євнух і змусив упасти навколішки перед володарем світу, бо за царський дарунок належало дякувати, розплатавшись долілиць перед царем.

А все те бачили царедворці та царські слуги.

Коли обряд височайшої ласки закінчився, Дар'явауш звелів Утані лишитись, а всіх інших виставив геть.

— Ти й досі, мабуть, не можеш уторопати, як той стілець опинився в мене?

Утана не відповів, Дар'явауш поблажливо засміявся, знову викликав з-за дверей того євнуха й подав йому якийсь умовний знак. Євнух пішов і незабаром повернувся в супроводі Утаниного раба-грека Алківіада.

• Предыдущая
• 58/102
• Следующая