Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 68

• Предыдущая
• 68/78
• Следующая

— Візьмемо зайця і компот.

Гребер відкрив банки. Йому подобалося, що Елізабет не допомагає, а лежить і чекає. Він не міг терпіти жінок, які, ще перебуваючи в полоні темряви, відразу ж перетворюються у заклопотаних домогосподарок.

— Мені щоразу стає соромно, коли я бачу все, що взяв у Альфонса, — сказав Гребер. — Я був несправедливий до нього.

— А він, можеш не сумніватися, був несправедливий до когось іншого. Отже, ви квити. Ти був на його похороні?

— Ні. Там було надто багато членів партії у формі. Я не пішов. Я лише послухав промову оберштурмбанфюрера Гільдебрандта. Він казав, що всі ми повинні брати з Альфонса приклад і виконати його останнє бажання. Він мав на увазі нещадну боротьбу з ворогами. Але останнє бажання Альфонса було зовсім інше. Адже його знайшли в піжамі разом з блондинкою в нічній сорочці.

Гребер виклав м'ясо і компот у дві тарілки, які їм дала фрау Вітте. Потім нарізав хліба і відкоркував пляшку вина. Елізабет підвелась. Вона стояла гола біля горіхового ліжка.

— Ти не схожа на людину, яка місяцями, згорбившись, шиє шинелі,— сказав Гребер. — У тебе вигляд людини, котра щодня займається гімнастикою.

— Гімнастикою? Гімнастикою займаються лише ті люди, яких поймає відчай.

— Справді? А я про це ніколи не думав.

— Авжеж, — відповіла Елізабет. — Робити вправи, доки не зможеш розігнути спину, бігати, доки смертельно зморишся, десятки разів на день прибирати кімнату, розчісувати волосся, доки піде обертом голова, і ще багато чого іншого.

— І це допомагає?

— Лише на передостанній стадії відчаю. Коли вже ні про що не хочеться думати. Але на останній стадії не допомагає нічого, тоді лишається тільки впасти.

— А потім?

— Чекати, поки в тобі знову прокинеться життя. Я маю на увазі те життя, коли просто дихаєш. Не те, коли живеш по-справжньому.

Гребер підняв склянку.

— Мені здається, що для своїх років ми надто багато знаємо про відчай. Давай його забудемо.

— А також маємо чималий досвід забувати, — додала Елізабет. — Давай і це забудемо.

— Згода! Хай живе фрау Кляйнерт, яка законсервувала цього зайця!

— І хай живе фрау Вітте, яка подарувала нам цей сад і цю кімнату!

Вони випили до дна. Молоде вино було холодне і запашне. Гребер знову наповнив склянки. У них, мов золото, виблискувало місячне світло.

— Любий мій, — мовила Елізабет. — Як хороше вночі не спати. І розмовляється легше.

— Це правда. Вночі ти юне, здорове боже дитя, а не швачка шинелей. І я теж ніякий не солдат.

— Вночі людина така, якою вона, власне, має бути, а не така, якою вона стала.

— Можливо. — Гребер поглянув на зайця, компот і хліб. — З усього видно, що ми досить невибагливі істоти. Вночі ми тільки те й робимо, що спимо та їмо.

— І кохаємось. А це не назвеш невибагливістю.

— І п’ємо.

— І п’ємо, — повторила Елізабет, подаючи йому склянку.

Гребер засміявся:

— При цьому ми, власне, мали б бути сентиментальними й сумними і вести глибокодумні розмови. А ми замість цього впорали півзайця, дійшли висновку, що життя чудове, і дякуємо за це господу богу!

— Так краще. Чи ні?

— Це єдине, що нам лишається. Якщо не мати до життя особливих претензій, все інше — просто подарунок.

— Ти навчився цьому на фронті?

— Ні, тут.

— Це добре. Це, власне, все, що треба знати, правда ж?

— Авжеж. А до цього треба ще трохи щастя.

— Ми його мали?

— Так. Ми мали все, що можна мати.

— Тобі не сумно, що все минуло?

— Воно не минуло. Лише змінило свій вигляд.

Елізабет подивилася на нього.

— Сумно, — провадив далі Гребер. — Мені сумно. Мені так сумно, що, здається, коли завтра розлучуся з тобою, то помру. Але коли я думаю, що ж мені потрібно, щоб не сумувати, то бачу лише одне: краще було б не зустрічати тебе. Тоді я не сумував би, а поїхав спустошений і байдужий, яким був до цього. І коли я про це думаю, сум мій перестає бути сумом. Він стає потьмареним щастям. Зворотним боком щастя.

Елізабет устала.

— Я, мабуть, неправильно висловився, — сказав Гребер. — Але ти розумієш, що я хотів сказати?

— Розумію, І ти висловився цілком правильно. Краще не можна сказати. Я знала, що ти це скажеш.

Вона підійшла до нього. Він відчув її. Вона раптом втратила своє ім’я і прибрала всі імена на світі. На мить у ньому спалахнуло і пропалило всього його якесь нестерпно сліпуче світло, й він збагнув, що розлука і повернення, володіння і втрата, життя і смерть, минуле і майбутнє — невіддільні, й що завжди і скрізь присутнє кам’яне обличчя вічності. І тоді йому здалося, що земля під ним вигинається, і він відчуває під ногами опуклість, з якої повинен стрибнути, кинутися вперед, і він, стиснувши в обіймах Елізабет, кинувся з нею і в неї…

Це був останній день. Вони сиділи в саду. Повз них прошмигнула кицька. Вона була кітна, заклопотана лише собою і ні на кого не звертала уваги.

— Я сподіваюся, що в мене буде дитина, — раптом сказала Елізабет.

Гребер вражено глянув на неї.

— Дитина? Навіщо?

— А чому б ні?

— Дитина? В такий час? Ти впевнена, що в тебе буде дитина?

— Я сподіваюсь.

Він знову подивився на неї.

— Я, мабуть, повинен щось сказати чи зробити. Або поцілувати тебе, Елізабет. Здивуватися, бути ніжним. Але я не вмію. Все це занадто несподівано для мене. Досі про дитину я просто не думав.

— Тобі й не треба думати. Це тебе не стосується. Я й сама ще не певна.

— Дитина! Вона б якраз підросла до наступної війни, як ми до цієї. Ти тільки подумай, скільки страждань чекає на неї!

Кицька з’явилася знову. Вона йшла стежкою до кухні.

— Щодня народжуються діти, — промовила Елізабет.

Гребер подумав про «гітлерівську молодь» та дітей, які доносять на своїх батьків.

— Навіщо про це розмовляти? — сказав він. — Адже поки це тільки твоє бажання. Правда ж?

— Хіба ти не хотів би мати дитину?

— Не знаю. Можливо, в мирний час. Я ще не думав про це. Навколо нас усе так отруєно, що земля ще багато років буде насичена цією отрутою. Хіба можна, знаючи це, хотіти дитину?

— Саме тому, — відповіла Елізабет.

— Чому?

— Щоб виховати її противником усього цього. Що ж буде, якщо противники того, що зараз діється, не захочуть мати дітей? Хіба лише варвари повинні мати дітей? Хто ж тоді наведе у світі порядок?

— І тому ти хочеш дитину?

— Ні. Це мені щойно спало на думку.

Гребер мовчав. Він не мав чого заперечити. Вона мала рацію.

— Ти надто спритна для мене, — сказав він. — Я ще не звик до того, що одружений, а тут уже маю вирішувати, хочу дитину чи ні.

Елізабет засміялася і встала.

— Ти не помітив найпростішого: я не просто хочу дитину, а хочу її від тебе. Ну, а тепер я піду побалакаю з фрау Вітте про вечерю. Це має бути витвір мистецтва з консервів.

Гребер сидів сам на стільці в саду. Небо було вкрите хмарами, осяяними рожевуватим світлом. День згасав. Це був украдений день. Він сам продовжив свою відпустку на двадцять чотири години. Знявся з обліку і залишився. Та настав вечір, і через годину Гребер мусив від’їздити.

Він ще раз побував в адресному бюро, але від батьків ніяких звісток не надходило. Він владнав усе, що можна було владнати. Фрау Вітте дозволила Елізабет жити в неї. Гребер оглянув підвал; він був не досить глибокий, щоб його вважати надійним, але побудований на совість. Відвідав він і громадське бомбосховище на Лейбніцштрасе; воно було таке саме, як більшість бомбосховищ у місті.

Гребер спокійно відхилився на спинку стільця. На кухні чувся дзвін посуду. У нього була довга відпустка. Не три тижні, а три роки. Щоправда, інколи вони здавалися йому несправжніми, надто стрімкими, і під ними був хисткий грунт; але він хотів вірити, що вони були справжні.

Він почув голос Елізабет і задумався над тим, що вона казала про дитину. У нього було таке відчуття, немовби перед ним розступилася стіна. З’явився пролом, а крізь нього невиразно, немов сад, прозирнув шматок майбутнього. Гребер ніколи не намагався заглянути за цю стіну. Правда, коли він приїхав сюди, йому хотілося щось знайти, взяти його, заволодіти ним, щоб залишити його після себе, перш ніж знову поїхати, залишити як частину свого імені і заразом відбиток себе самого. Але думки про дитину в нього ніколи не виникало. Він дивився на сутінки, що спадали на кущі бузку. Яке безмежне життя, коли про нього задуматись, і як дивно відчувати, що воно може тривати і за стіною, перед якою досі обривалося, і що те, про що він досі думав як про наспіх схоплену здобич, може перетворитися в надійне надбання, і що можна передати це життя невідомій істоті, яка ще не існує, передати в майбутнє, що не має кінця-краю і сповнене ніжності, якої він ніколи не знав. Який простір, яка далина розкривалася перед ним, скільки мрій народжувалося в нього, і як сильно щось усередині в нього бажало і не бажало і, все-таки бажало цієї жалюгідної й цілющої ілюзії безсмертя.

• Предыдущая
• 68/78
• Следующая