Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 70

• Предыдущая
• 70/78
• Следующая

— Передай привіт і Йозефу, — сказав нарешті Генріх.

— Добре, передам.

Артилерист гучно видихнув повітря, глибоко зітхнув і відразу ж заснув. Поїзд, здавалося, тільки цього й чекав. Він повільно рушив.

— Ну, передавай привіт усім, Маріє.

— І ти теж, Генріху!

Поїзд пішов швидше. Марія бігла поруч з вагоном.

— Бережи малого, Маріє.

— Добре, добре, Генріху. А ти бережи себе.

— Звичайно, звичайно.

Гребер дивився через вікно на засмучене обличчя жінки, що бігла за вагоном. Вона бігла, немов бачити Генріха ще десять секунд було для неї питанням життя. І тут він побачив Елізабет. Вона стояла за станційними складами. Поки поїзд стояв, її не було видно. Він сумнівався лише якусь мить, потім розгледів її обличчя. Воно було таке розгублене, що здавалося мертвим. Він зірвався з місця і схопив Генріха за комір.

— Пусти мене до вікна!

Вмить усе було забуто. Він уже не міг збагнути, чому пішов на вокзал сам. Він нічого не розумів. Він повинен був побачити її. Гукнути її. Адже він не сказав їй найважливішого.

Гребер усе смикав Генріха за комір, але той висунувся з вікна дуже далеко. Він розставив лікті і вперся у віконну раму.

— Передавай привіт Лізі! — намагався він перекричати стукіт коліс.

— Пусти мене! Відійди! Он моя дружина!

Гребер схопив Генріха за плечі і рвонув до себе. Генріх почав відбиватись і вдарив Гребера по нозі.

— І дивись добре за всім! — кричав він.

Жінки вже не було чути. Гребер ударив Генріха під коліно і потягнув за плечі назад. Генріх не піддавався. Він махав однією рукою, а ліктями і другою рукою тримався за вікно. Поїзд робив поворот. З-за спини Генріха Гребер бачив Елізабет. Вона була вже далеко, стояла сама перед складами і здавалася зовсім маленькою. Гребер махав їй рукою над Генріховим чубом солом’яного кольору. Може, вона ще побачить його руку, хоч і не знатиме, хто махає. Промайнуло кілька будинків, і вокзал залишився позаду.

Генріх повільно відійшов від вікна.

— Ти, чорт забирай… — почав був Гребер, але стримався.

Генріх обернувся до нього. Великі сльози котилися по його обличчю. У Гребера опустилися руки.

— От падлюки!

— Чоловіче, тихіше! — сказав єфрейтор.

Він розшукав свій полк через два дні і з’явився в ротну канцелярію. Фельдфебеля не було. Господарював писар. Село лежало за сто двадцять кілометрів на захід від того місця, звідки поїхав Гребер.

— Як тут справи? — спитав він.

— Гірше нікуди. Як провів відпустку?

— Так собі. Багато було боїв?

— Було. Ти бачиш, де ми тепер.

— А де ж рота?

— Один взвод риє окопи. Другий закопує мертвих. До обіду повернуться.

— Є які-небудь зміни?

— Сам побачиш. Я не пам'ятаю, хто був ще живий, коли ти поїхав. Ми одержали велике поповнення. Діти. Падають, як мухи на холоді. Про війну не мають уявлення. У нас новий фельдфебель. Колишній загинув. Товстун Майнерт.

— Хіба він був на передовій?

— Ні. Його накрило в нужнику. Злетів у повітря разом з усім добром. — Писар позіхнув. — Сам бачиш, що тут діється. Чому ти не дістав собі на батьківщині в зад такий собі невеличкий, симпатичний осколок бомби?

— Авжеж, — промовив Гребер. — А й справді, чому? Найкращі думки завжди приходять пізно.

— Я спокійнісінько на кілька днів затримався б. В цій веремії тебе ніхто не розшукував.

— Я й до цього вчасно не додумався.

Гребер ішов селом. Воно скидалося на те, де він був останнього разу. Всі ці села були схожі одне на одне. І скрізь панувала пустка. Різниця полягала лише в тому, що весь сніг розтанув. Повсюди стояла вода й грязюка; чоботи зав’язали, і земля тримала їх міцно, немов хотіла скинути. На головній вулиці лежали кладки. Під ними хлюпала вода, і коли хтось наступав на один кінець, другий рвучко злітав угору.

Світило сонце, і було досить тепло. Греберу здалося, що тут куди тепліше, ніж в Німеччині. Він прислухався до гуркоту фронту. Важка артилерійська канонада накочувалася хвилями, які то спадали, то знов наростали. Гребер знайшов погріб, який йому вказав писар, і поклав свої речі на вільне місце. Він був страшенно злий на себе за те, що не продовжив собі відпустку на кілька днів. Здавалося, він і справді тут нікому не потрібний. Гребер знову вийшов надвір. За селом тягнулися окопи, в них стояла вода, і їхні краї пообсипалися. Подекуди виднілися бетонні вогневі точки. На тлі мокрого ландшафту вони скидалися на надмогильні плити.

Гребер рушив назад. На головній вулиці він зустрів командира роти Рае. Він балансував, йдучи по кладках, і був схожий на лелеку в рогових окулярах. Гребер доповів йому про своє прибуття.

— Вам пощастило, — сказав Рае. — Відразу ж після вашого від'їзду всі відпустки було скасовано. — Він звів на Гребера свої світлі очі.—Гадаєте, варто було їхати?

— Так, — відповів Гребер.

— То й добре. А ми тут сидимо по вуха в багні. Та це лише тимчасова позиція. Ми відійдемо, очевидно, на запасну, яку тепер укріплюють. Ви її бачили? Ви мали там проїжджати.

— Ні, не бачив.

— Не бачили?

— Ні, пане лейтенант, — відповів Гребер.

— Це кілометрів сорок звідси.

— Мабуть, ми там проїжджали вночі. Я весь час спав.

— Може, й так. — Рае знову допитливо глянув на Гребера, немовби хотів спитати ще щось. Потім сказав: — Ваш взводний загинув. Лейтенант Мюллер. Тепер у вас лейтенант Мас.

— Так точно.

Рае колупнув палицею мокру глину.

— Поки стоїть грязюка, росіянам важко буде просунутися вперед з артилерією і танками. А ми встигнемо переформуватись. У всьому є свої плюси і мінуси, еге ж? Добре, що ви повернулися, Гребере. Нам потрібні ветерани, щоб учити молодь. — Він знов колупнув глину. — Ну, як там, у тилу?

— Приблизно так, як і тут. Багато повітряних нальотів.

— Невже? Це правда?

— Не знаю, як в інших містах, але в нас через кожні два-три дні був наліт.

Рае глянув на Гребера, немов чекав, що той скаже ще щось. Але Гребер мовчав.

Всі повернулись опівдні.

— А-а, відпускник! — сказав Іммерман. — Чоловіче, якого біса ти приїхав назад у це лайно? Чому ти не дезертирував?

— Куди? — запитав Гребер.

Іммерман почухав потилицю.

— В Швейцарію, — мовив нарешті.

— А я про це й не подумав, розумнику! Адже в Швейцарію щодня йдуть спеціальні вагони-люкс для дезертирів. На дахах у них червоні хрести, і їх не бомбардують. А вздовж усього швейцарського кордону стоять арки з написами: «Ласкаво просимо!» Ти більше нічого не придумав, телепню? І відколи ти взагалі набрався хоробрості так розмовляти?

— У мене її завжди не бракувало. Ти просто забув про це в тилу, де всі розмовляють пошепки. Крім того, ми відступаємо. Можна сказати, даємо драла. З кожною сотнею кілометрів назад наші розмови стають усе більш незалежними.

Іммерман заходився чистити свій мундир.

— Мюллера нема, — сказав він. — Майнеке і Шредер — у госпіталі. Мюке дістав кулю в живіт. Здається, він помер у Варшаві. Хто ж іще був із старих вояк? Ага, Бернінг. Йому відірвало праву ногу. Стік кров'ю.

— Що поробляє Штайнбреннер?

— Штайнбреннер живий і здоровий. А що?

— Та просто так…

Гребер зустрів його після вечері. Той мав вигляд загорілого на сонці готичного ангела.

— Ну, який настрій? — спитав Штайнбреннер.

Гребер поставив свій казанок на землю.

— Коли ми доїхали до кордону, — сказав він, — нас зібрав один капітан СС і пояснив, що ніхто з нас, під загрозою суворої покари, не має права жодним словом обмовитися про становище на батьківщині.

Штайнбреннер зареготав:

— Мені ти можеш розповідати все спокійно.

— Я був би просто віслюком. Сувора покара — це розстріл за саботаж оборони рейху.

Штайнбреннер уже не сміявся.

— Ти говориш так, немов ідеться бозна про що. Наче там катастрофа!

— Я нічого не кажу. Я лише повторюю те, що нам пояснював капітан СС.

• Предыдущая
• 70/78
• Следующая