Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 77
- Предыдущая
- 77/78
- Следующая
Ні, письменник, всупереч твердженню окремих західних критиків, що намагалися будь-якою ціною принизити антифашистський пафос роману Ремарка, зовсім не переспівує тут мотиви першого свого твору. Навпаки, з самого початку книжки стають цілком очевидними не лише риси типологічності, що об’єднують обидва романи, але й чітко виражені грані відмінності, що пролягають між ними.
В першу чергу це стосується неправильного, але введеного в літературу самим Ремарком поняття «фронтова дружба», яка в роки світової бойні нібито тільки й допомагала, солдатам виносити всі їхні муки.
В романі «Час жити і час помирати» феномена «фронтової дружби» більше не існує. Та й звідки було взятися цьому фантому, коли навіть у роті, що загубилася десь на неосяжних просторах Росії, поруч з Гребером опинилися і переконаний, антифашист Іммерман, і фельдфебель Мюкке, який не знає нічого, крім військового статуту, і селянин Зауер, який мріє лише про те, щоб знову повернутися на рідну ниву, і бандит, гвалтівник і садист із подобою херувима — гестапівець Штайнбреннер.
Не могло тут, на безмежних просторах Росії, бути «фронтової дружби» і через те, що основна маса солдатів — хто раніше, а хто пізніше, як це сталося з Гребером, — уже давно переконалася: гітлерівська Німеччина веде несправедливу, загарбницьку війну. «Ми шаленіли, як Атілла або Чингіз-хан. Ми поламали всі угоди, й людські закони».
І даремно Гребер намагається довести Фрезенбургу, хоч і в самого вже виникли сумніви, що війна для фашистського рейху — це «історична необхідність». Той лише презирливо махає рукою: «Есесівці… Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних — щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них — і більш ні за кого. Війну давно програно».
Коли для Фрезенбурга, який завжди ставився критично до фашистського режиму, кінцева поразка гітлерівських полчищ була зрозумілою істиною, то Гребер по-справжньому почне прозрівати, аж у тилу, коли дістане коротку відпустку.
Тил? У свідомості Пауля Боймера («На Західному фронті без змін»), що приїхав у відпустку в рідне містечко, Існувала чітка демаркаційна лінія, між фронтом і тилом. Гребера ж («Час жити і час помирати») життєвий досвід навчив, що цієї ілюзорної демаркаційної лінії немає та й не може бути; місто, в якому він народився і виріс, безперервно бомбували, все перетворилось на руїни. Здавалося, Гребер потрапив у вічну оселю небуття, у царство смерті, підвладне лише потворним законам руйнування…
Саме тут, серед руїн рідного міста, що ніби моделює в собі падіння фашистської держави, Ернст Гребер — саме життя вчить його цьому нарешті усвідомлює, який ворожий гітлерівський режим німецькому народові. Водночас він, прозріваючи, починає відчувати і свою трагічну провину, яка полягає в тому, що в той час, коли вирішувалась доля німецького народу уже не тільки на фронті, а і в душах, у серцях людей, — він і далі лишався на цілком пасивних позиціях. І в цьому ракурсі Ернст Гребер — один із найчіткіше окреслених образів так званого «негероя» в західному критичному реалізмі XX сторіччя.
Гребер стає живим свідком злочинів, які чинили фашисти. Але разом з тим він так зав’яз у твані соціального, політичного і морального опортунізму, перетворився на бездушний автомат, який підкоряється лише військовим наказам, що часом здається, ніби в світі немає нічого, що змусило б його скинути з себе потворну маску байдужості.
Гребер говорить правду лише своїй коханій Елізабет. Проте й ця його «правда» об’єктивно виявляється напівправдою. Боячись завдати їй болю і, отже, вкрасти в себе кілька годин трепетного, як струна, кохання, він приховує від неї звістку про загибель її батька, замученого в концтаборі. Щоб хоч на якийсь час уберегти Елізабет від постійного голодування, Гребер усе частіше приходить на віллу до нацистського чиновника Біндінга, свого шкільного товариша, який щедрою рукою дарує йому награбовані у всій Європі харчі та напої.
За гостинним столом у Біндінга Гребер опиняється поруч з гестапівцями, які давно обернули смерть на своє ремесло. Зустрічає він тут і білявого молодчика із служби СД Альфонса Гайні, який у п’яній браваді вихваляється тими вишуканими способами катування, які він сам вигадав для радянських людей, що потрапили до його рук.
Гребер розуміє, що ці балачки Гайні — не шизофренічне базікання, а жорстока, жахлива правда. Він «…багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова Гайні — це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен „життєвий простір“. Вона знищувала всіх небажаних людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі „дотепні варіанти“. Про деякі з них Гребер уже знав; про інші йому розповідав Штайнбреннер. Але живі вогнемети — це було щось нове».
Пасивність, «негероїзм» Гребера і полягали в тому, що він не зважувався якось відреагувати на все почуте за столом. Незважаючи на полум’я внутрішнього протесту, він жодним жестом не виказував свого хвилювання. Навіть наздогнавши Гайні того ж таки дня на безлюдній вулиці, він подолав у собі несподіваний імпульс убити цього винахідливого ката.
І все-таки Гребера мучить питання, що на нього, як він намагається сам собі довести, не можна знайти відповіді. Він замислюється над тим, чи причетний він, як особистість, до війни, нав’язаної Радянському Союзу. Навіть не сподіваючись почути відповідь, він приходить зі своїми сумнівами до Польмана, який у школі вчив його закону божого.
Колись Польман був для нього втіленням усього найчистішого, що було в минулому: добра, знань, любові до людей. Якщо Польман і не зможе вернути цього минулого, то, можливо, він підкаже йому шлях у майбутнє.
«Мені довелося дещо побачити… — сповідався Гребер, — і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія і люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі і вчинити ще більше злочинів!.. Але скажіть: де починається співучасть?.. Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?»
Відповідь Польмана носить суто теологічний і тому абстрактний характер, його міркування про те, що кожен повинен сам вирішувати за себе, що ніхто не знає, де починається і де кінчається провина, залишають у свідомості Гребера таку ж плутанину, з якою він прийшов по пораду до свого вчителя.
А втім, Гребера нітрохи не бентежить відповідь Польмана. Скоріше вона до певної міри навіть заспокоює Гребера. Коли не відповів Польман, виходить, цього не зможе зробити ніхто. Проте відповідь на це питання дасть саме життя, чи, точніше, смерть — смерть Гребера.
І все-таки бесіда Гребера з Польманом багато в чому сприяла остаточному його прозрінню, бо він нарешті зрозумів неймовірну фальш фашистських «ідеалів». Віднині Гребер жодної миті не віритиме більше у фальшиві гасла фашистської пропаганди, в людиноненависницьку практику нацизму. Але він залишиться «негероєм», який не знає ні мети свого протесту, ні шляху до його, здійснення.
Гребер повертається на фронт, у свою частину, і тепер роман стрімко рухається до фіналу, фіналу, який не лише викликає гостру полеміку про значення всього твору в цілому, але й не без підстав дав привід деяким західним літературознавцям звинуватити Ремарка, в «свідомому відході» від історичної достовірності.
І справді, при поверховому ознайомленні з твором ці звинувачення здаються незаперечними. Мимоволі постає питання: навіщо потрібна була авторові смерть Гребера?
Проте що більше ми заглиблюємось у символічний підтекст книги, то закономірнішим — естетично й ідеологічно — постає перед нами заключний епізод, який, по суті, є метафоричним ключем до всього твору.
У розмові з одним зі своїх друзів Ремарк розповів, що в процесі роботи над книгою певний, вплив на нього справила недавно перечитана ним «Анна Кареніна» Л. М. Толстого. Він пояснив, що, можливо, цілком, несвідомо, саме під враженням від цього роману, у нього виникли образи селян, котрі виступили в такому ракурсі, в якому старий селянин із скуйовдженою бородою постав у кошмарному сні Анни Кареніної напередодні трагічної катастрофи.
- Предыдущая
- 77/78
- Следующая
