Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 24

• Предыдущая
• 24/91
• Следующая

Бауер повертається.

— Ну, щось знайшли?

— Ні.

Він помічає відкладені набік книжки.

— Значить, перехотілось бути факіром?

Замість того щоб поставити на місце невдалого дотепника, я відповідаю:

— Книжки взагалі нічого не варті. Коли побачиш, що тут у них понаписувано і що, незважаючи на це, робиться на світі, то мимоволі спадає на думку, що, крім меню у «Валгалі» та сімейних повідомлень у щоденній газеті, нічого не слід читати.

— Як так? — трохи злякано питає книгар, чоловік і батько. — Книжки дають людині осєіту, це кожному відомо.

— Справді?

— Звичайно. Що ж інакше робити нам, книгарям?

Артур знову біжить до прилавка. Якийсь чоловік з коротко підстриженими вусами просить книжку «Непереможена в окопах». Зараз, у післявоєнні роки, на неї дуже велика мода. Один із безробітних генералів доводить у ній, що німецька армія на війні до самого кінця здобувала перемоги.

Артур продає подарункове видання в шкіряній обкладинці з золотим обрізом. Вигідний продаж заспокоює його, і назад він повертаєтеся в доброму гуморі.

— Може, щось із класики? Звичайно, антикварне.

Я хитаю головою і мовчки показую на книжку, яку знайшов серед виставлених на столі. Це «Людина в товаристві»— короткий довідник гарних манер на всі випадки життя. Я терпляче чекаю неминучих банальних жартів щодо факірів-джентльменів тощо. Однак Артур діловито каже:

— Корисна книжка. Її слід було б видати масовим тиражем. Ну гаразд, тепер ми розрахувались?

— Ще ні. Я хочу взяти ще й оце, — кажу я, піднімаючи вгору тоненький томик — «Бенкет» Платона. — Ця річ мені теж до вподоби.

Артур підраховує в думці.

— Не цілком точно, але хай буде. Порахуємо «Бенкет» як антикварну книжку.

Я прошу загорнути довідник у папір і перев'язати шпагатом, бо нізащо на світі не хотів би, щоб мене хтось застукав із цією книжкою. Але все-таки я вирішив увечері прочитати його. Трохи глянцю нікому не зашкодить, а в мене ще сидять у голові Ернині образи. Ми на війні досить-таки здичавіли, а сьогодні грубі манери може собі дозволити тільки той, у кого є товстий гаманець, щоб прикрити їх. А в мене його немає.

Дуже задоволений, я виходжу на вулицю. Галасливий зовнішній світ відразу бере мене в свої обійми. Мимо в яскраво-червоному кабріолеті мчить Віллі, не помічаючи мене. Я міцно затискаю під пахвою книжечку «Людина в товаристві». «Поринай у життя! Вітай земне кохання! Геть мрії! Геть марення! Залиш їх для Ерни та Ізабели! У тебе для душі завжди є Платон», — думаю я.

«Альтштедтер Гоф» — харчевня, куди вчащають мандрівні артисти, цигани та візники. На другому поверсі тут є з десяток кімнат, в яких вони живуть, а в задній частині будинку — простора зала з піаніно й численними гімнастичними снарядами, де артисти можуть готуватись до виступів. Однак найбільший прибуток хазяїнові дає саме харчевня. Це не лише місце зустрічі мандрівних артистів вар’єте— її відвідує й морське дно.

Я відчиняю двері до зали. Біля піаніно стоїть Рене де ля Тур і співає свій дует. В глибині зали якийсь чоловік дресирує двох білих шпіців і пуделя. Дві дебелі жінки лежать праворуч на матах і курять, а на трапеції, вигнувши спину і просунувши ноги поміж руки, летить мені назустріч Герда, ніби іграшкова фігурка на ниточці.

Дебелі жінки, що лежать на матах, одягнені в купальні костюми. Вони потягаються, граючи мускулами. Це, безсумнівно, жінки-борці, котрі виступають в «Альтштедтер Гоф». Рене найсправжнісіньким казарменим басом вітається зі мною і підходить ближче. Дресирувальник свистить. Собаки роблять сальто. Герда розмірено гойдається на своїй трапеції. Я на мить згадую, як вона дивилась на мене в «Червоному млині». Одягнена Герда в чорне трико, волосся в неї зав’язане червоною хустиною.

— Вона тренується, — пояснюй Рене. — Хоче повернутися до цирку.

— До цирку? — Я зацікавлено дивлюсь на Герду. — Хіба вона була в цирку?

— Звичайно. Вона там виросла. Але цирк збанкрутував. Не міг більше платити за м’ясо для левів.

— Вона дресирувала левів?

Рене кидає на мене глузливий погляд і регоче, як фельдфебель.

— Це було б пікантно, га? Ні, вона була акробаткою.

Герда знову пролітає повз нас. Вона дивиться на мене, широко розплющивши очі, ніби хоче загіпнотизувати. Однак справа тут не в мені—Герда дивиться так тільки від напруження.

— Чи Віллі багатий? — питає Рене де ля Тур.

— Думаю, що багатий. Коли сьогодні взагалі можна когось так назвати. Він торгує і має цілу купу акцій, які щодня дорожчають. А чому ви питаєте?

— Я люблю, щоб чоловіки були багаті,— сміється Рене своїм сопрано. Потім реве, наче в казармі: — Кожна жінка любить це.

— Я вже помітив, — гірко кажу я. — Багатий спекулянт кращий за чесного, але бідного службовця.

Рене аж труситься від сміху.

— Багатство й чесність укупі не бувають, хлопче! Тепер ні! Та, мабуть, і раніш не бували.

— Бувають. Принаймні тоді, коли люди одержують спадщину або їм випадає великий виграш.

— І тоді ні. Гроші псують характер, ви ще цього не знаєте?

— Знаю. Але чому ж тоді ви надаєте їм такої ваги?

— Бо я характерові не надаю жодного значення, — щебече Рене манірним голосом старої дівки. — Я люблю комфорт і забезпеченість.

Герда гойдається далі, роблячи бездоганні перевороти. Раптом вона зупиняється за півметра від мене, погойдується, стоячи навшпиньки, сюди й туди і, сміючись, каже:

— Рене бреше.

— Ти чула, що вона говорила?

— Кожна жінка бреше, — каже Рене ангельським голосом. — І коли б не брехала, то чого б вона була варта?

— Амінь, — закінчує дресирувальник собак.

Герда каже, зачісуючи назад волосся:

— Я вже скінчила тренуватись. Почекай, поки я переодягнусь.

Вона йде до дверей, над якими почеплено вивіску з написом: «Гардероб». Рене дивиться їй услід.

— Герда вродлива, — діловито зауважує вона. — Гляньте, як вона тримається. Вона вміє ходити, а це в жінки найважливіше. Зад втягує, а не випинає. Акробати цього змалку вчаться.

— Я вже колись таке чув — від одного знавця жінок і граніту. А що значить уміти ходити?

— Ходити так, щоб було почуття, ніби ти затискуєш задом монету в п'ять марок. Потім звикаєш.

Я пробую уявити собі це, однак не можу: надто давно я вже бачив монету в п'ять марок.

— Отже, зробіть Герду щасливою, — лаконічно каже Рене. — На два тижні. Все просто, правда?

Я стою, трохи зніяковівши. В довіднику гарних манер такої ситуації, безперечно, не передбачено. На щастя, з'являється Віллі. Він елегантно одягнений, на голові в нього сидить набакир легкий сірий капелюх «борзаліно», і все ж таки він скидається на цементову брилу, прикрашену штучними квітами. Віллі аристократичним жестом цілує руку Рене, потім засовує лапу в кишеню і витягує маленький футлярик.

— Найвродливішій жінці Верденбрюка, — проголошує він, вклоняючись.

Рене скрикує чистим сопрано й недовірливо дивиться на Віллі. Потім відчиняє коробочку. В ній виблискує золотий перстень з аметистом. Рене натягує його на середній палець лівої руки, якусь мить захоплено дивиться на нього, потім палко обнімає Віллі. Той, страшенно гордий, стоїть і сміється. Він чує то ніжне сопрано, то бас: Рене від хвилювання щомиті міняє голос.

— Віллі,— щебече й гримить вона, — я така рада!

З гардеробу виходить Герда в купальному халаті. Вона почула галас і хоче довідатись, що сталося.

— Кінчайте, дівчата, — каже Віллі. — Підемо звідси.

Рене й Герда ідуть одягатися.

— Ти, йолопе, не міг віддати Рене персня згодом, коли ви залишитесь самі? — кажу я. — Що мені тепер робити з Гердою?

Віллі добродушно регоче.

— От прокляття, про це я не подумав! Що ж вам, справді, робити? Ходіть з нами вечеряти.

— Щоб учотирьох милуватись аметистом Рене? Нізащо в світі.

— Слухай, — каже Віллі.— У нас з Рене зовсім не те, що в тебе з Гердою. У мене серйозні наміри. Хочеш вір, хочеш ні, але я вмираю за нею. Цілком серйозно. Вона справжнє чудо.

• Предыдущая
• 24/91
• Следующая