Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 3

• Предыдущая
• 3/91
• Следующая

— Я й сам це знаю. Я не ідіот.

Нам нічого відповісти на це. Тільки ідіоти завжди таке твердять. А їм перечити — безглуздо. Я знаю це із своїх недільних відвідин будинку для божевільних.

Генріх витягає блокнот.

— Ми купили цей надгробок за п'ятдесят тисяч. Як тобі здається, три чверті мільйона — не пристойний зиск?

Генріх знов купається в хвилях сарказму. Він гадає, що повинен при мені завжди вдаватися до нього, тому що я колись був учителем. Це було зразу після війни. Я працював у глухому селі дев’ять місяців, поки не втік, переслідуваний зимовою самотністю, що, як злий собака, хапала мене за п'яти.

— Був би ще більший зиск, коли б замість чудового хреста продати отой проклятий обеліск, що стовбичить перед вікном, — не витримую я. — Кажуть, що ваш покійний батько шістдесят років тому, коли засновував фірму, купив його ще дешевше — за якихось там п’ятдесят марок.

— Обеліск? При чому тут обеліск? Його ніхто не купить. Це знає навіть мала дитина.

— Саме тому його й не шкода було б, — пояснюю я, — а хреста жаль. За інший такий тепер нам доведеться заплатити великі гроші.

Генріх тільки сопе. У нього в носі поліпи, і тому йому завжди важко дихати.

— Ви, може, хочете сказати, що цей хрест зараз нам коштував би три чверті мільйона?

— Про це ми скоро дізнаємось, — каже Георг Кроль. — Завтра тут буде Різенфельд. Нам треба зробити нове замовлення Оденвальдському гранітному заводові, бо на складі вже мало товару.

— У нас є ще обеліск, — лукаво зауважую я.

— Чому ви не продасте його самі? — спалахує Генріх. — Значить, завтра приїздить сюди Різенфельд? Гаразд, у такому разі я залишусь тут і сам поговорю з ним. Побачимо, які тепер ціни!

Ми з Георгом перезираємось. Ми знаєм, що Генріха треба тримати від Різенфельда якнайдалі, навіть коли б довелось напоїти його чи підлити йому в кухоль із пивом касторки. Чесний старомодний комерсант нагнав би на Різенфельда смертельну нудьгу своїми воєнними спогадами і розповідями про добрі часи, коли ще гроші були грошима, а вірність — душею честі, як влучнр сказав наш любий фельдмаршал. Генріх дуже високої думки про такі банальності. А Різенфельд — ні. Для нього вірність — це те, чого треба вимагати від інших, коли їм це не вигідно, і від себе самого, коли тобі з цього є якийсь зиск.

— Ціни міняються щодня, — каже Георг. — Про це нічого й говорити.

— Он як? То ти, може, вважаєш, що я продав задешево?

— Побачимо. Ти привіз гроші?

Генріх витріщує на Георга очі.

— Гроші? Що ви ще вигадаєте? Як я міг привезти гроші, коли товар ще не доставлено? Це ж неможливо!

— Нічого неможливого тут немає, — заперечую я. — Навпаки, тепер тільки так і роблять. Це зветься платнею наперед.

— Платня наперед! — Генріх презирливо морщить свого товстого носа. — Що ви, класний наставнику, розумієте в цьому? Як можна в нашому ділі вимагати наперед платню від засмучених родичів покійника, коли на могилі ще не зів’яли вінки? Правити гроші, коли товар навіть не доставлено?

— Звичайно. А коли ж іще? Люди тоді змучені, і з них легше взяти гроші.

— Змучені? Дуже багато ви розумієте! Тоді вони твердіші за крицю! Після всіх витрат на лікаря, на труну, на священика, на могилу, на квіти, на поминки — та вам не дадуть наперед і десяти тисяч, чоловіче! Людям треба спочатку трохи відійти. І перш ніж платити за товар, їм треба побачити його на кладовищі, а не в каталозі, хай навіть ви власноручно намалюєте ті надгробки китайською тушшю і справжнім сусальним золотом, яким роблять на пам'ятниках написи, та ще й додасте кілька зображень засмучених родичів.

Знову закид на мою адресу. Та я не звертаю на нього уваги. Це правда, я не тільки малюю надмогильні пам’ятники для нашого каталога і розмножую малюнки на ротаторі, але ще для більшого ефекту розфарбовую їх і надаю відповідної атмосфери — домальовую плакучі верби, клумби, кипариси і вдів у траурних вуалях, що поливають квіти. Конкуренти вмирали з заздрощів, коли ми виступили з цим нововведенням; вони самі не мали нічого кращого за звичайні фотографії складів товару, Генріх теж тоді вважав ідею чудовою, особливо подобалось йому застосування золотої фарби. Справа в тому, що для повноти враження я робив на пам’ятниках у каталозі написи розведеним у олії сусальним золотом. Це давало мені величезне задоволення; всіх, кого я ненавидів, я прирікав на смерть і малював їм надгробок — наприклад, своєму унтер-офіцерові з часів солдатчини, який ще й сьогодні живий і здоровий: «Тут спочив після довгих нестерпних страждань, після того, як він провів у домовину всіх своїх близьких, поліцай Карл Флюмер». Для такої епітафії я мав підстави — цей негідник добре намучив мене, а на фронті двічі посилав у дозор, звідки я лише випадково повернувся живим. Тому я від щирого серця бажав йому такої долі.

— Пане Кроль, — кажу я, — дозвольте ще раз коротко пояснити вам, які тепер часи. Принципи, на яких вас виховано, благородні, але сьогодні вони ведуть до банкрутства. Заробити гроші тепер може кожен, г зберегти їхню вартість не може ніхто. Тепер важливо не продавати, а купувати, та ще якомога швидше одержувати платню за товар. Ми живемо в епоху реальних цінностей. Гроші стали ілюзією, всі знають про це, однак не всі ще вірять. А тим часом інфляція триває далі, гроші скоро будуть абсолютно нічого не варті. Людина живе на сімдесят п’ять відсотків своєю фантазією і лиш на двадцять п’ять відсотків — фактами; в цьому її сила і в цьому слабість, і через те цей пекельний танець цифр все ще несе одним виграші, а інших призводить до втрат. Ми знаємо, що не можемо належати до тих, хто виграє від інфляції, але й не хочемо бути серед тих, кому вона завдає самі лише збитки. Три чверті мільйона, за які ви сьогодні продали надгробок, через два місяці, якщо їх тільки тоді виплатять, будуть варті не більше, ніж зараз п’ятдесят тисяч. Тому…

Генріх густо червоніє й перебиває мене.

— Я не ідіот! — знову заявляє він. — І годі читати мені безглузді нотації! В практичному житті я розуміюсь краще, ніж ви. Я волію загинути з честю, аніж удаватись до сумнівних спекулянтських методів, щоб вижити. Поки я відповідаю за продаж товару, я вестиму справи за давнім порядним звичаєм! Я знаю те, що знаю, і поки що цього вистачало і вистачить надалі! Підло псувати людині радість від вдалого продажу! Чом ви не залишились краще зачуханим учителем?

Він хапає капелюх і вибігає з кімнати, грюкнувши дверима. Нам видно крізь вікно, як він важко перетинає подвір'я своїми товстими кривими ногами. Велосипедні защіпки на холошах надають йому напіввійськового вигляду. Генріх поспішає до ресторанчика «Квітка», куди він завжди вчащає.

— Цей обиватель, цей садист хоче мати радість від торгівлі! — сердито кажу я. — Як можна торгувати такими речами, як ми, інакше, ніж з благочестивим цинізмом, коли бажаєш уберегти свою душу? А цей лицемір хоче мати радість від спекуляції покійниками і вважає це своїм законним правом!

Георг сміється.

— Бери гроші й ходімо. Ти ще не передумав купувати собі краватку? Тоді поспішаймо. Сьогодні тобі вже не підвищать платні.

Георг бере чемодан з грошима і байдуже ставить його в кімнату поруч з конторою, в якій він ночує. Я складаю свої пачки в коробку з написом: «Кондитерська Келлера — найкраще печиво, з доставкою додому».

— Різенфельд справді приїде? — питаю я.

— Так, він прислав телеграму.

— А чого він хоче? Грошей? Чи запропонувати нам товар?

— Побачимо, — відповідає Георг і зачиняє двері.

Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце заливає нас, ніби випліскує з гігантської золотої чаші світло й вітер. Ми зупиняємось. Сад палахкотить зеленню, весна шелестить у молодому листі тополь, на кущах бузку розцвітають перші китиці.

— Інфляція! — кажу я. — Ось тут теж вона — і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують лиш десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, які тюльпани! Який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!

• Предыдущая
• 3/91
• Следующая