Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 44

• Предыдущая
• 44/91
• Следующая

Надворі чути легкі кроки. Я обережно визираю у вікно. Це не Кнопф: це якась пара закоханих пробирається навшпиньки подвір'ям у сад. Сезон саме в розпалі, тому наш сад погрібний закоханим, як ніколи. Вільке правду казав: куди ж їм піти, щоб ніхто не заважав? Коли б вони спробували прокрастися в свої наймані кімнати, то хазяйка влаштувала б засідку і, як ангел з мечем, вигнала б їх в ім'я моралі і заздрощів; у громадських скверах і парках їх вилає або й затримає поліцейський, а на кімнату в готелі немає грошей — куди ж їм дітися? На нашому подвір'ї їм ніхто не перешкоджає. Більші пам’ятники ховають їх від інших пар: прихилившись до них, закохані можуть скільки завгодно перешіптуватись і обніматись у затінку. Великі надгробки з хрестами, як і раніш, стають у пригоді палким коханцям у дощову погоду, коли не можна розташуватись на землі. Дівчата тоді, віддаючись коханим, міцно тримаються за хрест, по розпалених обличчях періщить дощ, колишеться туман, чути уривчастий подих, а голови в дівчат, волосся яких затиснуте в кулаках хлопців, задерті догори, наче в кобил, коли ті іржуть. Таблички, які я недавно повісив, нічого не допомагають. Хто думає про ноги, коли все єство охоплене полум’ям?

Раптом я чую в провулку кроки Кнопфа. Годинник показує пів на третю: отже, бравий вояка, який одшліфував не одне покоління нещасних новобранців, добре набрався. Я вимикаю світло. Він одразу ж прямує до чорного обеліска. Я берусь за кінець ринви, притуляюсь губами до отвору й гукаю:

— Кнопфе!

З другого кінця, за спиною в Кнопфа, чути глухий поклик, ніби з могили. Кнопф обертається: він не знає, звідки йде голос.

— Кнопфе! — повторюю я. — Тварюко! І не соромно тобі? Хіба я для того тебе створив, щоб ти пиячив і мочився на надгробки, свиняко?

Фельдфебель знову обертається.

— Що? — белькоче він. — Хто тут такий?

— Поганцю! — кажу я. Голос мій звучить таємниче й зловісно. — Ти ще й питаєш? Стій струнко, коли я звертаюсь до тебе!

Кнопф вирячує очі на свій будинок, звідки долинає голос. Там усі вікна темні й зачинені. Двері теж замкнені. Ринви на стіні він не помічає.

— Стій струнко, негіднику! Ти забув свої обов'язки фельдфебеля! — гукаю я. — Хіба я для того дав тобі нашивки на комір і шаблю, щоб ти бруднив камені, призначені для цвинтарів? — І ще суворіше, тоном наказу шиплю — Струнко, мерзенний осквернителю надгробків!

Команда діє. Кнопф виструнчується. В його вирячених очах відбивається світло місяця.

— Кнопфе! — веду я далі зловісним голосом. — Коли я ще раз спіймаю тебе тут, то переведу в штрафники! Ти ганьбиш честь німецького солдата і союз відставних фельдфебелів!

Кнопф слухає, задерши голову, як собака, що виє на місяць.

— Кайзер? — шепоче він.

— Застебни штани і йди геть звідси! — глухо наказую я. — І затям: коли ще хоч раз наважишся на таке свинство, тебе буде переведено в штрафники і кастровано! Запам’ятай— кастровано! А тепер геть звідси, брудна шкапо!

Збентежений Кнопф, спотикаючись, рушає до дверей. Відразу ж після цього із саду вискакують закохані, як пара наляканих оленів, і чимдуж мчать на вулицю. Цього вже я, звичайно, не хотів.

Клуб поетів зібрався в Едуарда. Про екскурсію до публічного дому вже вирішено. Отто Бамбус сподівається, що вона дасть нову силу його хирлявій ліриці. Ганс Гунгерман хоче знайти там натхнення для своєї поеми «Казанова» та для циклу білих віршів «Демонічна жінка», і навіть Матіас Грунд, автор книги про смерть, гадає, що зможе здобути кілька цікавих деталей для «Останнього марення параноїка».

— А ти, Едуарде, чому не йдеш з нами? — питаю я.

— Чого мені йти, — звисока відповідає він. — Я маю все, що мені треба.

— Невже? Так таки й маєш?

Я знаю, на що він натякає, і знаю, що він бреше.

— Едуард спить з усіма служницями свого готелю, — пояснює Ганс Гунгерман. — Якщо котрась відмовляється, він звільняє її. Він же справжній друг народу.

— Із служницями? То ти таке робив би! Вільні вірші, вільне кохання! А я ні! Та ще й у своєму домі! Це було б проти моїх правил!.

— А з гостями теж ні?

— З гостями? — Едуард зводить очі до неба. — Ну, тут, звичайно, не завжди втримаєшся. Герцогиня Бель-Армін, наприклад… — він робить паузу.

— Що наприклад? — питаю я.

Кноблох маніжиться:

— Кавалер мусить бути скромним.

Гунгерман аж заходиться від сміху.

— Добра мені скромність! Скільки їй було років? Вісімдесят?

Едуард зневажливо посміхається — та раптом посмішка сповзає з його обличчя, як маска, коли лопне мотузок, що тримає її: в кімнату входить Валентін Буш. Він хоч і непричетний до літератури, але вирішив піти з нами до публічного дому. Йому хочеться бути при тому, як Отто Бамбус втрачатиме невинність.

— Як справи, Едуарде? — питає Валентін. — Чудово, що ти ще живеш, правда ж? Інакше ти не міг би втішатися з герцогинею.

— Звідки ти знаєш про це? — Вражено питаю я.

— Почув у коридорі, коли заходив сюди. Ви розмовляєте досить-таки голосно. Мабуть, багато вже випили. Однак я від щирого серця бажаю Едуардові герцогині. Як добре, що саме я урятував його для такого життя.

— То було давно, ще перед війною, — спішить пояснити Едуард, відчуваючи, що на його вино готується новий напад.

— Хай буде так, — примирливо каже Валентін. — Але після війни ти теж не осоромився і втішався, як хотів.

— У такі часи?

— Саме в такі! Коли людині доводиться скрутно, вона, як ніколи, схильна до пригод. А якраз герцогиням, принцесам і графиням зараз доводиться вельми скрутно. Інфляція, республіка, кайзерівської армії вже немає — де тут не надломитися аристократичному серцю! Ну, як там з пляшкою доброго вина, Едуарде?

— Нема часу, — не розгублюється Едуард. — Даруй, Валентіне, але сьогодні нічого не вийде. Ми всім клубом вирушаємо на екскурсію.

— Ти хіба теж ідеш? — питаю я.

— Звичайно! Мушу йти — адже я скарбник клубу! Тільки зараз згадав про це. Обов'язок є обов’язком.

Я сміюсь. Валентін підморгує мені. Він не каже, що теж іде з нами. Едуард радіє, гадаючи, що заощадив пляшку вина. Отже, всі задоволені.

Ми виходимо надвір. Вечір сьогодні чудовий. Ми вирушаємо на Банштрассе 12. У місті є два будинки розпусти, але цей, що на Банштрассе, трохи елегантніший. Він міститься на околиці, у маленькому будиночку, обсадженому тополями. Мені він добре відомий, я провів там частину своєї юності, не здогадуючись, що в ньому відбувається. Ми любили у вільний від уроків час ловити в струмочках і ставках за містом саламандр та рибу, а на луках — метеликів і жуків. Якось, коли спека особливо давалася взнаки, ми, шукаючи, де б напитися лимонаду, потрапили на Банштрассе 12. Простора зала для відвідувачів була схожа на зали в усіх готелях. Там було прохолодно, і коли ми попросили зельтерської води, нам її подали. За хвилину до зали зайшло кілька жінок у халатах і квітчастих сукнях. Вони спитали, що ми тут робимо і в якому класі вчимося. Ми заплатили за воду, а наступного жаркого дня прийшли знову, цього разу з книжками, які взяли з собою, щоб готувати уроки на вільному повітрі. Привітні жінки й тепер з’явилися в залі і були з нами по-материнському ласкаві. В будинку було прохолодно й затишно, а що в післяобідній час ніхто, крім нас, туди не заходив, то ми залишились у залі й почали готувати уроки. Жінки заглядали нам через плечі і допомагали, наче були нашими вчителями. Вони слідкували, як ми виконуємо письмові завдання, перевіряли табелі, вислуховували те, що нам було задано вивчити напам’ять, і давали шоколад, коли ми готували уроки як слід, а часом і легенького ляпаса, коли ми лінувались. Ми ні про що не мали уяви, бо були ще в тому щасливому віці, коли жінки нічого не значать. Невдовзі дами, що пахли фіалками й трояндами, замінили нам матерів і виховательок: вони знали про всі наші справи, і як тільки ми з’являлись на дверях, нас уже зустрічали кілька богинь у шовкових сукнях та лакованих черевичках і схвильовано питали: «Ну, як там класна робота з географії? Добре чи погано?» Моя мати тоді вже майже весь час лежала в лікарні, тому вийшло так, що частково своє виховання я дістав у верденбрюкському будинку розпусти; можу лиш сказати, що воно було суворіше, ніж те, яке дістав би дома. Ми ходили туди два літа, потім у нас почались екскурсії і стало менше вільного часу; крім того, наша родина переїхала в інший район міста.

• Предыдущая
• 44/91
• Следующая