Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 57

• Предыдущая
• 57/91
• Следующая

— Відчуваю, Ізабело.

Я забираю руку, однак у мене таке почуття, ніби я її не забрав. Ми обминаємо невеличкий водограй, що дзюрчить собі в присмерку, наче про нього забули. Ізабела занурює руки в басейн і бризкає водою.

— А куди діваються сни вдень, Рудольфе? — питає вона.

Я зиркаю на неї.

— Мабуть, сплять, — обережно кажу я, знаючи, куди вона може завести такими запитаннями.

Ізабела знову занурює руки у воду. Вкриті маленькими бульбашками повітря, вони переливаються сріблом, наче якийсь невідомий метал.

— Як же вони можуть спати? — каже Ізабела. — Адже вони самі живий сон. їх же бачиш лише тоді, коли спиш. А де вони діваються вдень?

— Може, вони висять, як кажани, у великих підземних печерах або, як совенята, у глибоких дуплах на деревах, і чекають ночі.

— А якщо ніч не настає?

— Ніч завжди настає, Ізабело.

— Ти впевнений у цьому?

Я дивлюсь на неї.

— Ти питаєш, як дитина.

— А як діти питають?

— Так, як ти. Все питають і питають, аж поки не доводять до того, що дорослі не знають, як відповісти, і бентежаться або починають сердитись,

— Чого ж вони сердяться?

— Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, і не хочуть, щоб їм нагадували про це.

— У тебе теж є щось фальшиве?

— Майже есє.

— А що саме?

— Не знаю. В тім то й справа. Коли б людина знала, вона б не була такою фальшивою. Це можна тільки відчути.

— Ох, Рудольфе, — каже Ізабела, і голос її раптом стає низький і ніжний. — Ніщо не буває фальшиве.

— Ні?

— Звичайно, ні. Що фальшиве, а що справжнє, відомо тільки богові. Але коли він справді бог, то для нього не існує фальшивого й справжнього. Все — бог. Фальшиве було б лише те, що існувало б поза ним. Але коли щось може бути поза ним або проти нього, то це якийсь обмежений бог. А обмежений бог — то не бог. Отже, або все справжнє, або немає ніякого бога. Бачиш, як просто?

Я вражено дивлюсь на неї: те, що вона каже, справді здається простим і зрозумілим.

— Тоді виходить, що немає також диявола і пекла? — кажу я. — Бо якщо вони є, то немає бога.

Ізабела киває головою.

— Звичайно, немає, Рудольфе. У нас так багато слів. Хто їх тільки видумав?

— Навіжені люди, — відповідаю я.

Вона заперечливо хитає головою і показує на церкву.

— Оті! Вони й ув’язнили його там, — шепоче Ізабела. — Він не може вийти звідти. А хотів би. Але вони прибили його до хреста.

— Хто?

— Священики. Вони міцно тримають його.

— То були інші священики, — кажу я. — Дві тисячі років тому. Не ці.

Ізабела прихиляється до мене.

— Вони завжди ті самі, Рудольфе, — шепоче вона біля самого мого вуха. — Ти цього не знаєш? Він хоче вирватись, але вони стережуть його. Він стікає кров’ю і хоче злізти з хреста, однак вони не пускають. Вони міцно тримають його в тюрмах з високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, але не випускають звідти. І ти знаєш чому?

— Ні.

Блідий місяць висить тепер на попелястому голубому небі над самим лісом.

— Тому що він дуже багатий, — шепоче Ізабела, — страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов з в’язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі сталі бідними. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять з ним, що хотять. Живуть, як багаті люди. Так само, як і зі мною.

Я пильно дивлюсь на неї. Обличчя в неї напружене, але по ньому нічого не можна зрозуміти.

— Що ти хочеш цим сказати? — питаю я.

Ізабела сміється.

— Усе, Рудольфе. Ти ж сам знаєш що! Мене привели сюди, бо я їм заважала. Вони хочуть володіти моїм майном. Якби я вийшла, їм би довелося повернута його. Хай беруть, мені воно не потрібне.

Я все ще не зводжу з неї погляду.

— Коли тобі нічого не треба, то ти ж можеш пояснити їм це. Тоді їм не буде чого тримати тебе тут.

— Тут чи десь-інде — хіба не все одно? Хай уже туг. Тут, принаймні, хоч їх немає. Вони як комарі. А кому хочеться жити з комарами? — Ізабела нахиляється вперед і пошепки додає:—Тому я й прикидаюсь.

— Ти прикидаєшся?

— Звичайно. Хіба ти не знаєш? Треба прикидатися, інакше еони розіпнуть на хресті. Однак вони дурні. їх можна обдурити.

— Ти й Верніке обдурюєш?

— Хто це?

— Лікар.

— А, той, що хоче одружитись зі мною. Він такий, як і всі. Тут так багато в’язнів, Рудольфе, а ті, що за мурами, бояться. Однак розп’ятого на хресті вони бояться найбільше.

— Хто боїться?

— Всі, хто використовує його і живе з нього. їх безліч Вони запевняють, що вони добрі. Але роблять дуже багато зла. Хто просто злий, той може мало нашкодити. Люди бачать, що він злий, і остерігаються його. Але добрі — чого вони тільки не чинять! Ох, які вони криваві!

— Вони справді такі,— погоджуюсь я, сам якось дивно схвильований. — Вони зробили страшенно багато зла. Хто вважає, що тільки він правий, той безжалісний.

— Не йди більше туди, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Того, що на хресті. Він теж часом хотів би посміятися, поспати й потанцювати.

— Ти так думаєш?

— Цього б кожен хотів, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Але він для них небезпечний. Він не схожий на них. Він найнебезпечніший з усіх — він найдобріший.

— Тому вони його й тримають?

Ізабела киває головою. Я відчуваю в себе на щоці її подих.

— Інакше їм довелося б знову прибити його до хреста

— Так, — кажу, — я теж так думаю. Вони б його знсч убили, ті самі, що сьогодні моляться йому. Вони б убили його, як убивають безліч людей в його ім’я. В ім’я справедливості і любові до ближнього.

Ізабелу морозить.

— Я більше не ходжу туди, — мовить вона, показуючи на церкву. — Вони завжди кажуть, що людина мусить страждати. Чорні сестри. А чому, Рудольфе?

Я мовчу.

— Хто зробив так, що ми мусимо страждати? — питає вона, тулячись до мене.

— Бог, — гірко кажу я. — Якщо він є. Бог, який створив усіх нас.

— А хто покарає його за це?

— Що?

— Хто покарає бога за те, що він змушує нас страждати? Тут, серед людей, коли хтось таке вчинить, його садять у тюрму або вішають. Хто ж повісить бога?

— Таке мені не спадало на думку, — кажу я. — При нагоді спитаю про це вікарія Бодендіка.

Ми повертаємось алеєю назад. У темряві спалахують світлячки. Раптом Ізабела зупиняється.

— Ти чув? — питає вона.

— Що?

— Землю. Вона стрибнула, як кінь. Дитиною я завжди боялась, що вві сні кудись упаду. Я просила, щоб мене прив’язували до ліжка. Чи можна покладатися на силу тяжіння?

— Можна. Так само, як і на смерть.

— Не знаю. Ти ще ніколи не літав?

— У літаку?

— В якому там літаку, — зневажливо каже Ізабела. — В літаку кожен може. Вві сні!

— Літав. А хіба вві сні не кожен може літати?

— Ні.

— Я думаю, що кожній людині колись сниться, ніби вона літає. І часто сниться.

— От бачиш! — каже Ізабела. — А ти покладаєшся на силу тяжіння! А що, як її колись не стане? Що тоді? Ми будемо літати, як мильні баньки! Хто тоді буде кайзером? Той, хто прив’яже до ніг найбільше свинцю, чи той, хто матиме найдовші руки? І як тоді можна буде злізти з дерева?

— Цього я не знаю. Але навіть свинець не допоможе. Він тоді теж стане легким, як повітря.

Раптом вона веселішає. Місяць заглядає їй у очі, запалюючи в них бліді вогники. Вона відкидає волосся, яке в холодному місячному світлі здається зовсім безбарвним.

— Ти зараз ніби відьма, — кажу я. — Молода і небезпечна відьма.

Ізабела сміється.

— Відьма, — шепоче вона. — Ти аж тепер це помітив? Скільки тобі треба було для цього часу!

Нараз Ізабела розстібає синю широку спідницю, спускає її додолу і виступає з неї ногами. Тепер вона стоїть у самих лише черевиках і коротенькій білій розстебнутій кофточці. Її тонка постать із безбарвним волоссям і безбарвними очима, що більше скидається на хлоп’ячу, ніж на дівочу, біліє переді мною в темряві.

• Предыдущая
• 57/91
• Следующая