Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 62

• Предыдущая
• 62/91
• Следующая

Надто далеко, аби щось зробити. Та й бажання в мене сьогодні такого немає. Навіщо реагувати на це, як хатня господарка? Адже я сьогодні після обіду вирішив кинути цю роботу, і тому життя в мені струмує тепер з подвійною силою, я відчуваю його скрізь: у запаху стружок, у місячному сяйві, в кроках і шарудінні в саду, в чудовому слові «вересень», у своїх руках, котрі можуть рухатись і брати все, в очах, без яких усі музеї світу були б порожні, в привидах і духах, у тому, що все на світі минає, в нестримному бігові землі повз Кассіопею і Плеяди, у мріях про безмежні чужі сади під чужими зірками, про посади у великих чужих газетах і про рубіни, котрі зараз у землі зростаються у червоне сяйво, — я відчуваю його, і це не дає мені шпурнути в Кнспфа порожньою пляшкою з-під пива.

У цю мить дзигарі на башті б’ють першу годину ночі.

Час духів минув, ми знову можемо звертатись до Вільке на «ви» і або пити далі, або пірнути в сон, як у шахту, в котрій є і вугілля, і трупи, і білі соляні поклади, і засипані діаманти.

Вона сидить засмучена у своїй кімнаті, в кутку біля вікна.

— Ізабело, — кажу я.

Вона не відповідає. Її вії тремтять, ніби крильця в метелика, коли його, живого, діти наколюють на голку.

— Ізабело, я прийшов, щоб забрати тебе.

Вона злякано здригається і тулиться до стіни, напружена, як струна.

— Ти вже не впізнаєш мене? — питаю я.

Вона не рухається. Тільки не зводить з мене очей — насторожених, потемнілих.

— Тебе прислав той, що видає себе за лікаря, — шепоче Ізабела.

Це правда. Мене прислав Верніке.

— Він не посилав мене, — кажу. — Я прийшов сюди потай. Ніхто не знає, що я тут…

Вона поволі відхиляється од стіни.

— Ти теж мене зрадив.

— Я не зраджував тебе. Я просто не міг дістатися до тебе. Ти ж не виходила.

— Я не могла вийти, — шепоче Ізабела. — Вони стояли надворі і чекали на мене: хотіли схопити мене. Вони дізнались, що я тут.

— Хто?

Ізабела дивиться на мене і не відповідає. Яка ж вона худенька, думаю я. Яка худенька і самотня в цій порожній кімнаті! Вона не має навіть себе самої, свого визначеного Я. Вона — як граната, розірвана на тисячу осколків, в чужій, грізній країні незбагненного жаху.

— Ніхто не чекає на тебе, — кажу я.

— Чекає.

— Як ти знаєш?

— По голосах. Хіба ти не чуєш їх?

— Ні.

— Голоси знають усе. Ти їх не чуєш?

— То вітер, Ізабело.

— Хай, — покірно каже вона. — Про мене, хай буде вітер. Якби тільки від цього не було так боляче.

— Від чого?

— Від того, що тебе пиляють. Могли б же різати, так було б швидше. Однак вони пиляють, — тупо, повільно, так повільно, що все зростається знову. Тоді вони починають усе спочатку, і так без кінця. Пиляють м’ясо, а еоно зростається, і тому все починається спочатку.

— Хто?

— Голоси.

— Голоси не можуть пиляти.

— Ці можуть..

— Де вони пиляють?

Ізабела робить рух, ніби їй страшенно боляче. Потім кладе руки на таз.

— Вони хочуть випиляти це місце. Щоб у мене ніколи не було дітей.

— Хто?

— Ті, що надворі. Вона каже, що народила мене. І тепер хоче повернути назад у себе. Пиляє й пиляє. А він міцно тримає мене. — Ізабела тремтить. — Він… той, що в ній…

— У ній?

Ізабела стогне.

— Не кажи цього… вона хоче мене вбити… я не повинна знати про це…

Я підходжу до неї, обминаючи крісло з бляклим узором троянд, імітацію щасливого життя, котре невідомо чому стоїть у цій порожній кімнаті.

— Про що ти не повинна знати?

— Вона хоче вбити мене. Мені не можна спати. Чому нікого немає коло мене? Все доводиться робити самій. Я так стомилась, — скаржиться вона, беззахисна, як пташка. — Я горю і не можу спати, я така стомлена. Але хіба може спати людина, коли вона горить і нікого немає коло неї? І ти теж мене залишив.

— Я не залишав тебе.

— Ти розмовляв з ними. Вони підкупили тебе. Чому ти не тримав мене? Голубі дерева й срібний дощ. Але ти не хотів. Ніколи! А ти б міг урятувати мене.

— Коли? — питаю я, відчуваючи, як щось у мені тремтить; я не хочу цього, однак воно тремтить, кімната вже не здається стійкою і надійною, і стіни теж ніби тремтять і складаються вже не з цегли, цементу й тинку, а з коливань, сконцентрованих коливань більйонів ниток, які тягнуться від обрію до обрію, а ось тут скупчились, утворюючи чотирикутну тюрму з страшних мотузок від шибениць, у яких б’ється туга і страх перед життям.

Ізабела знову обертається обличчям до стіни.

— Та все пропало! І так давно — відтоді вже минуло не одне життя!

У вікно раптом заглядає присмерк і завішує його невидимим сірим серпанком. Все надворі залишається таким, яким було й досі,— світло, зелень, біля будинку жовті алеї, дві пальми у великих майолікових горщиках, небо, всіяне в хмарами, далекі сірі й червоні дахи в місті за лісом — і водночас усе вже не таке, присмерк ізолював його, покрив лаком минучості, приготував на вечерю тіням — вовкам ночі, як господиня печеню з оцтом. Тільки Ізабела ще тут, прикута до останньої смуги світла, але й її та смуга вже втягує в драму вечора, яка ніколи не була драмою і тільки тепер стає нею, бо ми знаємо, що ім’я її—зникнення. Тільки відколи ми знаємо, що мусимо померти, і саме тому, що знаємо це, ідилія обертається в драму, круг — у спис, виникнення— в зникнення, крик — у страх, а втеча — в приреченість.

Я міцно тримаю Ізабелу в обіймах. Вона, тремтячи, дивиться на мене, горнеться до мене, ми сидимо поряд — двоє чужих людей, котрі нічого не знають одне про одного, тому що не розуміють самих себе і вважають себе не за тих, ким є насправді, і все-таки знаходять короткочасну втіху в цьому нерозумінні, в подвійному, потрійному, безмежному нерозумінні, облудному, як веселка, що здіймається, наче місток, там, де містка не може бути, — відображення між двома дзеркалами, кинуте в далеку порожнечу.

— Чому ти не кохаєш мене? — шепоче Ізабела.

— Я кохаю тебе. Все в мені кохає тебе.

— Не дуже. Вони ще й досі тут. Якби ти мене дуже кохав, то повбивав би їх.

Я й далі тримаю її в обіймах і дивлюся поверх її голови в парк, де з видолинків і алей аметистовими хвилями котяться тіні. Думка моя чітко працює, однак я почуваю себе так, ніби стою дуже високо на маленькому виступі над бурхливою прірвою.

— Ти не міг би стерпіти, щоб я жила десь поза тобою, — шепоче Ізабела.

Я не знаю, що відповісти. Мене завжди хвилюють такі її слова — ніби в них схована якась глибша правда, ніж та, яку я можу осягнути, ніби це правда з потойбічного світу, звідти, де немає назв.

— Ти відчуваєш, як стає холодно? — питає вона, притулившись до мого плеча. — Вночі все помирає. Серце теж. Вони перепилюють його.

— Ніщо не помирає, Ізабело. Ніколи.

— Помирає. Кам’яне обличчя — воно розпадається на шматки. А вранці знову десь береться. Ох, це не обличчя! Як ми брешемо своїми жалюгідними обличчями. Ти теж брешеш…

— Так, — кажу. — Але я не хочу брехати.

— Тобі доводиться терти обличчя, аж поки від нього нічого не залишається. Тільки гладенька шкіра. Більше нічого! Але потім воно знову з’являється. Наростає. Коли б усе спинилося, то не було б і болю. Чому вони хочуть відпиляти мене від усього? Чому вона хоче ввібрати мене назад у себе? Адже я нічого не зрадила!

— Що ж ти могла б зрадити?

— Те, що цвіте. Воно повне грязюки. Воно тече з каналів.

Ізабела знову тремтить і тулиться до мене.

— Вони заліпили мені очі. Глиною. А потім прокололи голками. Однак я все ж таки не можу не побачити.

— Не побачити чого?

Вона відштовхує мене.

— Вони й тебе підіслали! Я нічого не зраджу! Ти шпигун. Вони підкупили тебе! Якщо я скажу це, вони вб’ють мене.

— Я не шпигун. І чому це вони повинні тебе вбити, якщо ти скажеш мені все? Вони ж могли б зробити це й так, навіть ще швидше. Коли б я знав це, їм довелося б убити й мене. Бо тоді б уже знало двоє.

• Предыдущая
• 62/91
• Следующая