Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 65

• Предыдущая
• 65/91
• Следующая

— Тільки вдень. А вночі ні. Хто вночі може бути атеїстом?

Я показую вниз на комірчину Курта Баха. Вільке махає рукою.

— Добре бути атеїстом, коли ти ще молодий. Але в мої роки, з грижею і закритою формою сухот…

— Тоді станьте побожним. Церква любить покаяних грішників.

Вільке стискає плечима.

— Де ж тоді була б моя самоповага?

Я сміюсь.

— А вночі її у вас немає, еге ж?

— А в кого вночі вона є? Може, у вас?

— Ні. Хіба що тільки в нічних сторожів. Або в пекарів, що печуть уночі хліб. А вам обов’язково потрібна самоповага?

— Звичайно. Адже я людина. Лиш тварини і самогубці її не мають. Цей розлад — справжнє лихо! І все-таки я піду сьогодні вночі в ресторанчик «Квітка». Пиво там чудове.

Я повертаюсь назад темним подвір’ям. Перед обеліском щось невиразно біліє. Це Лізин букет. Вона поклала його сюди, коли йшла до «Червоного млина». Якусь мить я нерішуче стою біля квітів, потім забираю їх. Страшно навіть подумати, що Кнопф може споганити їх. Я забираю букет до себе в кімнату, приношу з контори теракотову вазу і ставлю в неї квіти. їхній запах одразу заповнює всю кімнату. І от я сиджу з брунатними, жовтими і білими хризантемами, які пахнуть землею й кладовищем, ніби мене поховано. Але хіба я не поховав чогось справді?

Десь біля півночі я вже не витримую запаху. Побачивши, що Вільке пішов до пивниці, аби пересидіти там час, коли з’являються духи, я беру букет і йду до нього в майстерню. Боягузливий трунар залишив двері відчинені і не вимкнув світла, щоб не злякатися, коли повернеться назад. На труні велетня стоїть пляшка з пивом. Я випиваю пиво, ставлю пляшку й кухоль на підвіконня і відчиняю вікно, щоб скидалось на те, ніби це духові забажалося пити.

Потім розкидаю хризантеми од вікна до незакінченої труни банкіра Вернера й на додачу кладу ще й жменю нічого не вартих асигнацій по тисячі марок. Хай Вільке трохи помізкує, що до чого. А що труна для Вернера не буде через це докінчена, не велике горе, — «банкір своїми нічого не вартими асигнаціями змусив десятки дрібних домовласників позбутися немудрого майна.

— Хочеш побачити річ, що хвилює майже так, як картина Рембрандта? — питає Георг.

— Ну що ж, показуй!

Георг розгортає носовичок, і на стіл, брязнувши, падає якийсь предмет. Я не відразу пізнаю, що це. Ми схвильовано дивимось на блискучу річ. Це золота монета на двадцять марок. Востаннє я бачив таку ще до війни.

— От були часи! — кажу я. — Панували мир і безпека, за образу його величності садовили в тюрму, «Сталевого шолома» ще ніхто й не знав, наші матері носили корсети і кофти з високими комірцями на китовім вусі, банк акуратно сплачував проценти, марка була недоторканна, як сам господь бог, чотири рази на рік ви собі спокійно стригли купони державних позик, і вам сплачували їхню вартість золотою валютою. Дай я поцілую тебе, о блискучий символе минулих часів!

Я зважую на долоні золоту монету. На ній зображено Вільгельма Другого, котрий тепер у Голландії пиляє дрова і відпускає собі еспаньйолку. На монеті він ще з хвацько підкрученими вусами, які тоді називались «Мету досягнуто». І її справді було досягнуто.

— Звідки вона в тебе? — питаю я.

— Від одної вдови, яка одержала в спадок цілий ящик таких монет.

— Боже милосердний І Скільки ж така монета зараз коштує?

— Чотири мільярди паперових марок. Невеличкий будинок або десяток розкішних жінок. Цілий тиждень у «Червоному млині». Восьмимісячна пенсія інваліда війни.

— Досить…

Входить Генріх Кроль у смугастих штанях з велосипедними защіпкам.

— Це, певно, звеселить ваше вірнопідданське серце, — кажу я і підкидаю в повітрі золоту монету. Генріх підхоплює її й дивиться на неї вологими очима.

— Його величність… — схвильовано бурмоче він. — Які були часи! Ми мали власну армію!

— Для кого добрі, а для кого й погані,— зауважую я.

Генріх кидає на мене обурений погляд.

— Не будете ж ви заперечувати, що тоді було краще, ніж зараз?

— Можливо!

— Не можливо, а безперечно! Ми мали порядок, тверду валюту, у нас не було безробітних, економіка процвітала, ми були народом, який усі поважали. Чи ви із цим не згодні?

— Цілком згоден.

— Ну от! А що ми маємо зараз?

— Безладдя, п'ять мільйонів безробітних, дуту економіку, до того ж, ми переможений народ, — відповідаю я.

Генріх спантеличений. Він не думав, що я так легко погоджусь із ним.

— Ну от, — повторює він. — Тепер ми сидимо в багні, а тоді купались, як сир у маслі. Висновки з цього ви, очевидно, можете й самі зробити?

— Не впевнений. Які ж саме?

— Дуже прості! Треба, щоб у нас знову був кайзер і солідний національний уряд!

— Чекайте! — кажу я. — Ви забули одне дуже важливе слово: «тому». А в ньому весь корінь зла. Саме через нього сьогодні мільйони людей, схожих на вас, задерши хоботи, трублять отаку нісенітницю. Коротке слово «тому».

— Що? — питає Генріх, нічого не розуміючи.

— «Тому»! — повторюю я. — Вся справа в слові «тому»! Ми маємо зараз п’ять мільйонів безробітних, інфляцію і нас переможено тому, що перед цим у нас був обожнюваний вами національний уряд! Тому, що цей уряд, охоплений манією величності, розпочав війну! Тому, що він цю війну програв! Отож ми й сидимо тепер у багні! Тому, що той уряд складався з ваших улюблених бовдурів і опудал у мундирах! І не повертати їх треба, щоб поліпшити справу, а, навпаки, пильнувати, аби вони не повернулися, тому, що вони знову втягнуть нас у війну і посадять у багно. Ви й ваші однодумці кажете: колись було добре, а зараз погано, повернімо колишній уряд! А насправді нам зараз погано тому, що ми мали такий уряд, отже його треба послати під три чорти! Зрозуміло? Вся справа в слові «тому»! А ваші однодумці радо забувають про це!

— Дурниці! — розлючено реве Генріх. — Ви комуніст!

Георг вибухає диким реготом.

— Для Генріха кожен, хто не дотримується надто правих поглядів, — комуніст.

Генріх випинає груди, готуючись до відсічі. Зображення кайзера додало йому сили. Але в цю мить заходить Курт Бах.

— Пане Кроль, — звертається він до Генріха, — ангел має стояти з правого чи з лівого боку від напису: «Тут спочиває бляхар Кварц»?

— Що?

— Ангел на пам ятнику для Кварца.

— Звичайно, з правого, — каже Георг. — Ангели завжди стоять з правого боку.

Генріх із національного пророка знову стає торговцем надмогильними пам’ятниками.

— Я піду з вами, — невдоволено заявляє він і кладе золоту монету на стіл. Курт Бах бачить її і бере в руки.

— От були часи, — мрійливо каже він.

— Значить, для вас теж, — зауважує Георг. — Чим же вони для вас були такі добрі?

— То ж були часи вільного мистецтва! Хліб коштував пфеніги, чарка горілки — п'ять пфенігів, життя було сповнене ідеалів, а якщо ти ще мав у кишені кілька отаких золотих, то міг собі поїхати в обітовану землю Італію, не боячись, що, коли повернешся, вони вже нічого не будуть варті.

Бах цілує орла на монеті, кладе її на стіл і знову стає старший на десять років.

Вони з Генріхом зникають. Виходячи, Генріх вигукує, надаючи своєму розжирілому обличчю загрозливого виразу:

— Ще покотяться голови!

— Що він сказав? — здивовано питаю я Георга. — Це ж улюблена фраза Вацека! Чи, може, ці два ворогуючі родичі по духу побратались?

Георг задумливо дивиться вслід Генріхові.

— Можливо, — каже він. — Але тоді це вже небезпечно.

І знаєш, що найгірше? У вісімнадцятому році Генріх був заповзятим противником війни. А тепер він забув геть усе, що спонукало його до цього, і війна знову стала для нього веселою пригодою, — Георг ховає золоту монету в кишеню жилета. — Все пережите стає пригодою. Аж нудно, коли подумаєш про це! І чим жахливішим воно було, тим привабливішим здається згодом. Судити про те, що таке війна, по-справжньому могли б лиш мертві; тільки вони пережили її до кінця.

Він дивиться на мене.

• Предыдущая
• 65/91
• Следующая