Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 9

• Предыдущая
• 9/91
• Следующая

— Ти впевнений у цьому? — питає вона, і я чую, як б’ється біля моєї руки її серце.

— Цілком упевнений. Вони зникли. Як служниці в неділю.

— Не дозволяй цього, Рудольфе…

— Ні, не дозволю, — обіцяю я, не знаючи добре, що Бона має на увазі. Та це й не обов’язково знати. Вона вже заспокоїлась.

Ми поволі йдемо назад. Ізабелу раптово охоплює втома. До нас крокує сестра у черевиках на низьких підборах.

— Вам треба йти їсти, мадемуазель.

— Їсти, — повторює Ізабела. — Навіщо завжди треба їсти, Рудольфе?

— Щоб не померти.

— От ти й знову брешеш, — каже вона втомлено, наче до зіпсованої дитини.

— Цього разу ні. Це правда.

— Так? А камені теж їдять?

— Хіба вони живі?

— Звичайно. І найсильніші за все. Такі сильні, що стали вічними. Ти не знаєш, що таке кристал?

— Тільки з фізики. Але це, напевно, не те.

— Це чистий екстаз, — шепоче Ізабела. — Не зрівняти з ось цим. — Вона показує назад на грядки.

Наглядачка бере її за руку.

— Де ваш капелюшок, мадемуазель? — питає вона через кілька кроків і оглядається. — Почекайте, я принесу його.

Вона підходить до грядки, щоб виловити з квітів капелюшок. Скориставшись з цього, Ізабела швидко повертається до мене. Обличчя в неї схвильоване.

— Не залишай мене, Рудольфе! — шепоче вона.

— Я не залишаю тебе.

— І будь тут! Зараз мені треба йти. Мене забирають! Але ти нікуди не йди.

— Я не йду, Ізабело.

Наглядачка виловила капелюшок і тепер крокує до нас у своїх широчезних туфлях, мов сама доля. Ізабела стоїть і дивиться на мене. Ми ніби прощаємось назавжди. Ми з нею щоразу ніби прощаємось назавжди. Хтозна, якою вона прийде знов і чи взагалі вона мене тоді впізнає.

— Одягніть капелюшок, мадемуазель, — каже наглядачка.

Ізабела бере в неї капелюшок, але не одягає його. Вона обертається і, не озираючись, рушає до корпусу.

Почалось це все з того, що якось на початку березня Женев’єва раптом підійшла до мене в парку й завела зі мною розмову, ніби ми вже давно були знайомі. В цьому не було нічого дивного: в будинку для божевільних знайомитись одне з одним не треба: тут не зважають на формальності, люди розмовляють, коли хочуть і без якихось довгих вступів. Говорять одразу про те, що спадає на думку, не турбуючись, чи їх розуміють, — то вже справа другорядна. Тут навіть не думають переконувати чи пояснювати: просто стоять собі й говорять. Часто двоє людей розмовляють між собою про зовсім різні речі і чудово розуміють одне одного, бо жоден з них не слухає, що каже інший. Наприклад, папа Григорій VII, маленький чоловічок з кривими ногами, не вдається до суперечок. Йому не треба нікого переконувати, що він папа. Він Григорій VII і годі. Йому багато клопоту завдає Генріх Лев — адже Каносса недалеко, він про це часом говорить. Його не бентежить те, що за співрозмовника в нього чоловік, який вважає, ніби він скляний, — і кожного просить не штовхнути його, бо в нього вже й так тріщина, — вони говорять кожен про своє, Григорій про короля, що мусить покаятись у самій сорочці, а скляний чоловік про те, що він не може витримувати сонця, бо воно віддзеркалюється в ньому; потім Григорій дає папське благословення, а скляний чоловік знімає на мить носовичок, який оберігає від сонця його прозору голову, і вони прощаються з манірністю минулого століття. Тому я не здивувався, коли Женев’єва підійшла до мене й заговорила; мене тільки вразила її врода, бо тоді вона саме була Ізабелою.

Вона довго розмовляла зі мною. Одягнена вона була в легеньке світле хутряне пальто, котре коштувало щонайменше стільки, як десять або й двадцять надмогильних пам’ятників-хрестів з найкращого шведського граніту, й у вечірню сукню, а взута у золоті черевички. Була одинадцята година ранку, і в місті по той бік муру цей одяг у таку пору здався б неможливим. А тут він лиш хвилював: — ця дівчина наче прилинула сюди на парашуті з якоїсь чужої планети.

Того дня було й сонце, і злива, і вітер, і раптова тиша. Все переплуталось: одну годину стояв березень, потім починався квітень, далі йшло трошки травня і червня. А тут ще звідкись з’явилась Ізабела — звідти, де кінчаються межі, де світло розуму, спотворене, як мерехтливе північне сяйво, повисло на небі, що не знає ні дня, ні ночі,— тільки відблиск самого себе, відблиск відблиску, тьмяне світло потойбічного, світло не обмеженого в часі простору.

Вона збентежила мене з самого початку — на її боці були всі переваги. Хоч я позбувся на війні багатьох міщанських забобонів, однак це додало мені не волі і не почуття власної вищості, а тільки цинізму й відчаю. Тому я сидів і не зводив з неї погляду, вона ніби ширяла в повітрі, як пушинка, а я через силу спотикався за нею. Крізь те, що вона говорила, часто прозирала якась дивна мудрість; за її словами несподівано відкривалася далечінь, від котрої аж серце завмирало, але не встигав погляд зупинитись на ній, як її вже знову, затягувало туманом, Ізабела була вже десь не там.

Вона поцілувала мене першого ж дня і зробила це так просто, ніби не надавала цьому ніякого значення; однак це не перешкодило мені відчути поцілунок. Я відчув його, він схвилював мене, але моє почуття розбилось, як хвиля об прибережний риф, — я знав, що вона має на увазі зовсім не мене, а когось іншого, якийсь образ своєї фантазії — Рольфа чи Рудольфа, а може, навіть не їх, може, це були тільки ні з чим не пов’язані імена, породжені таємничими підземними джерелами її свідомості.

Відтоді вона з’являлась у парку майже щонеділі, а коли йшов дощ, то приходила до каплиці.

Я мав дозвіл від начальниці після меси вправлятися на органі, коли захочу. В погану погоду я завжди залишався там. Насправді то були не вправи — для цього я надто погано грав; я робив те саме, що на піаніно: фантазував для себе, виливав, як міг, свою душу, свої мрії, свою тугу за невідомим, за майбутнім, за нездійсненним, за самим со|бою. А для цього не треба було особливого вміння. Ізабела часом приходила зі мною в каплицю і слухала мою гру. Вона сиділа внизу в напівмороці, в різнобарвні шибки стукотів дощ, звуки органа линули над її темною головою, — я не знав, про що вона думає, мене охоплював якийсь трохи сентиментальний настрій, але потім раптом за всім цим поставав крик, страх і заціпеніння, поставало питання «чому?». Я все це відчував і відчував також незбагненну самотність людини, коли ми отак сиділи в порожній церкві, заповненій присмерком і звуками органа, сиділи тільки вдвох, наче залишилися самі в цілому світі, з’єднані сутінками, акордами й дощем і, незважаючи на це, навіки чужі одне одному: між нами не існувало жодного містка, ми не мали змоги порозумітися, не мали й потрібних для цього слів — тільки десь на порозі нашого життя тлів сторожовий вогник, який ми бачили і кожне по-своєму розуміли, наче глухонімі сліпці, котрі і розмовляли, й чули, й бачили і тому були ще набагато нещаснішими та безпораднішими. Що змусило її прийти до мене? Я не знав цього і ніколи не знатиму — причина похована у її свідомості, як людина в камінні під час гірського зсуву, — але я також не розумів, чому, незважаючи ні на що, ці дивні стосунки з нею так хвилюють мене. Адже я знав її стан, знав, що вона має на увазі когось іншого, коли говорить зі мною, і все-таки це викликало в мене поривання до чогось незнаного, бентежило мене, робило інколи без будь-якої підстави щасливим або нещасним.

До мене підходить маленька сестра:

— З вами хоче поговорити начальниця.

Я підводжусь і йду слідом за нею. На серці в мене трохи неспокійно. Либонь, котрась із сестер підглядала за нами, і начальниця хоче мені сказати, що я можу розмовляти тільки з хворими, яким понад шістдесят років, або вирішила взагалі відмовити мені, хоч головний лікар і заявив, що для Ізабели корисно бути в товаристві.

Начальниця приймає мене в своїй вітальні. Тут пахне воском од підлоги, доброчесністю й милом. Сюди не проникає подих весни. Начальниця, худорлява енергійна жінка, зустрічає мене ласкаво: вона вважає мене бездоганним католиком, що любить бога і вірить у церкву.

• Предыдущая
• 9/91
• Следующая