Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 11

• Предыдущая
• 11/97
• Следующая

Я зрозумів, як треба було поводитись. Сьогодні — жодного слова про звичайні їхні справи, жодного недоречного натяку. На сьогодні треба було забути про неймовірну витривалість Рози, за яку її прозвано Залізною конякою, про розмови Фріці з скототорговцем Стефаном

Гріголяйтом про кохання, про танці Кікі на світанку навколо кошика з солоними бубликами. Сьогоднішня бесіда мала пасувати будь-якому дамському товариству.

— Все вже готове, Ліллі? — запитав я. Вона кивнула.

— Посаг я вже давно наготувала.

— Чудовий посаг, — втрутилася Роза. — Все є до останньої мереживної накидочки…

— А навіщо ці мереживні накидочки? — запитав я.

— Та ти що, Роббі!? — Роза глянула на мене з таким докором, що я мерщій признався, ніби, нарешті, згадав. Мереживні накидочки — це ж в'язані чохли на меблі, символ дрібнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя, втраченого раю… Всі ж бо вони не були повіями по натурі, Їх вибило з колії нормального життя. Потай вони мріяли про шлюбну постіль, а не про розпусту. Але в цьому вони б ніколи не призналися.

Я сів за піаніно. Роза вже на це чекала. Вона, як І всі ці дівчата, любила музику. На прощання я заграв ще раз усі її та Ліллині улюблені мелодії. Спочатку «Молитву діви». Хоч назва не надто пасувала до нашого кафе, зате це була гучна бравурна п'єска. Тоді заграв «Вечірню пісню пташок», «Альпи палають», «Коли вмирає любов», «Мільйони Арлекіна», а наприкінці «Хотів би знов на батьківщину». Ця остання пісня особливо подобалась Розі. Адже повії — найчерствіші і водночас найсентиментальніші з людей. Підспівували всі. Опухлий Кікі вторив.

Нарешті Ліллі встала з-за столу. Їй треба було зайти за нареченим. Роза щиро розцілувалася з нею.

— Держись, Ліллі! Не піддавайся!

Обтяжена подарунками, вона пішла. І біс його знає- обличчя в неї було зовсім не таке, як раніш. Жорсткі риси, що вирізьбляються в кожного, хто має справу з людською підлотою, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому проступало щось молоде, дівоче.

Ми вийшли за двері і помахали вслід Ліллі. Мімі раптом розридалася. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона б мала хоч маленьку пенсію і не була б змушена піти на вулицю. Роза поплескала її по спині.

— Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип'ємо ще ковточок кави!

Вся компанія повернулася до темного приміщення, як стадо курей до шопи. Але потрібного настрою вже не було.

— Заграй-но нам, Роббі, ще щось на прощання! — сказала Роза. — Щось бадьоре!

— Гаразд, — відповів я. — Довбанемо «Марш старих ветеранів»!

А потому вже й я розпрощався. Роза ткнула мені пакет з печивом. Я віддав його синові «матінки», який на вулиці готував уже бачок на сосиски.

Я роздумував, куди податись. До бару аж ніяк не хотілося, до кіно — теж, хіба до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц, не стане знову розводити теревені про дівчину. Я пішов.

У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні. воно заливало й усе подвір'я. Кестер був сам.

— Що тут сталося, Отто? — запитав я. — Ти, може, продав кадилака?

Кестер засміявся.

— Ні, це Готфрід влаштував невеличку ілюмінацію. Світилися обидві фари кадилака. Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на квітнучу сливку. Вона біліла в світлі, як крейда, видовище було чудове. У темряві обабіч дерева, здавалося, шуміло море.

— Яка розкіш! — сказав я. — А де ж він?

— Пішов купити щось попоїсти.

— Блискуча ідея! Щось мене трохи похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів. Кестер кивнув.

— Їсти завжди треба. Основний закон усіх старих вояк. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло — записав «Карла» на перегони.

— Як? — вирвалося в мене. — На шосте? Він кивнув.

— Бий його сила божа, Отто, адже там беруть участь класні машини! Він знову кивнув.

— Я пустив його по класу споргивних машин такого типу, як у Браумюллера. Я засукав рукава.

— Тоді берімось до діла, Отто. Промиємо як слід маслом нашого улюбленця!

— Стоп! -гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. — Спершу треба заправитись!

Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду, як камінь, вуджену ковбасу, шпроти. До цього було й холодне пиво. Ми їли, як загін зголоднілих молотників. Тоді взялися за «Карла». Години зо дві вовтузилися з ним, перевірили й помастили всі підшипники. По цьому ми з Ленцом повечеряли вдруге. Готфрід засвітив тепер ще й форда. Випадково одна з його фар уціліла під час аварії. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасі, дивлячися скоса в небо.

Ленц, задоволений, обернувся.

— Так, Роббі, неси-но сюди пляшки. Справимо «свято квітучого дерева»!

Я поставив на стіл коньяк, джин і дві чарки.

— А ти? — запитав Готфрід.

— Я не питиму нічого.

— Як це так? Чого?

— Бо не маю більш охоти до цієї проклятої пиятики. Ленц уважно подивився на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:

— Наша дитина з'їхала з глузду.

— Облиш його, якщо не хоче. Ленц налив собі повну чарку.

— Хлопець уже з деякого часу трохи божевільний.

— Це ще не найгірше, — промовив я. Місяць, великий і червоний, викотився з-за фабричної покрівлі. Якийсь час ми сиділи мовчки.

— Скажи-но мені, Готфріде, — почав я, — ти фахівець у справах кохання, правда ж?

— Фахівець? Я старий майстер у справі кохання, — відповів скромно Ленц.

— Добре. Я б хотів знати, чи при цьому завжди поводяться по-дурному?

— Як це так, по-дурному?

— Та от так, ніби напідпитку. Базікають, плетуть дурниці, брешуть…

Ленц зареготався.

— Дитинко моя! Все кохання-це омана. Чудесна омана матері-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманює нас. Причепурилась, стала кращою, ніж буде потім. Було б жахливо, коли б кохання та мало діло з правдою. Хвалити бога, проклятущі моралісти не все це змогли підкорити собі. Я підвівся.

— Так ти гадаєш, що без деякої омани цього взагалі не буває?

— Не буває, дитинко.

— Але ж через це можна здорово в дурні пошитися… Ленц осміхнувся.

— Запам'ятай, хлопче: ніколи в світі не пошиєшся в дурні перед жінкою, якщо робиш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш -ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь діловим, не будь розсудливим!

Я пожвавішав.

— А ти як думаєш, Отто? Кестер сміявся.

— Мабуть, і справді так…

Він встав і відкрив капот мотора на «Карлі». Я приніс свою пляшку з ромом і поставив її на стіл. Отто завів машину. Мотор заторохтів глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і вдивлявся в ніч. Я підсів до нього.

— Доводилось тобі коли-небудь напитись, коли був разом з жінкою?

— Частенько, — відповів він не ворухнувшись.

— Ну й як?

Він глянув на мене скоса.

— Ти хочеш сказати: а що робити, як чогось накоїв? Ніколи не перепрошуйся, дитинко! Нічого не говори. Посилай квіти. Без записки. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.

Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що відбивалося знадвору. Мотор все ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько здригалася земля.

— А я, власне кажучи, випив би чогось, — сказав я, відкриваючи пляшку.

Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:

— Тепер місяць уже добре світить, Готфріде, отож чарку й так можна знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на форді. Це дрантя своєю навскісною фарою нагадує мені війну. Коли такі штуки бува вночі намацували літака — не до жартів було. Ленц кивнув.

— А мені це нагадує… ну, та однаково… — Він встав і вимкнув фари.

Місяць піднявся над фабричною покрівлею. Він дедалі яснішав і висів тепер, як жовтий лампіон на сучках сливи. Гілки стиха погойдувалися на слабкому вітрі.

• Предыдущая
• 11/97
• Следующая