Гетьманська Україна - Чухліб Тарас - Страница 20

• Предыдущая
• 20/68
• Следующая

Цитоване джерело нічого не говорить про правове становище різних соціальних груп міста, проте з наведеного вище уривка можна зробити наступний висновок: у містах жили багаті міщани, які "общество утеснять обыкли", й дуже бідні - "весма скудные", а також лихварі, ремісники, посполиті. Отже, міщанство, як і селянство, не було однорідним.  

О останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. в особливо привілейованому становищі перебували козацька старшина й заможна українська шляхта. Подібно до старшин, шляхтичі обіймали різні посади в гетьманській адміністрації, користувалися такими ж правами, за що зобов'язувалися виконувати службу в козацькому війську. Тож у джерелах між одними й другими не простежується принципової різниці. Нерідко вони однаково іменуються "панами", "дідичами", "знатними військовими товаришами" тощо. Нечисельна шляхта ніби розчиняється серед козацької верхівки й виступає під спільною назвою "старшина". Принаймні, матеріали ревізій того часу здебільшого не виокремлюють шляхту в стан. Та й реалії тогочасного життя не дозволяли такого. Скажімо, прийшовши на Слобожанщину з Подніпров'я, представники українських козацьких старшин і шляхти поступово утворили в регіоні великі родини Донцових-Захаржевських, Квіток, Ковалевських, Кондратьєвих, Лесевицьких тощо, які незабаром склали кістяк місцевого дворянства. У матеріалах ревізії 1723 р. в десяти лівобережних полках розрізняють такі станові групи населення: старшина, духівництво, рядове козацтво, посполиті. Загальна кількість власних старшинських дворів (у матеріалах ревізії немає даних про кількість дворів генеральних старшин і сотників Чернігівського полку) досягала 1054, що становило майже 0,5% всіх дворів. За ревізією і 1725р., у восьми полках (Прилуцький - 8 сотень, Чернігівський - 16, Полтавський - 16, Стародубський - 9, Переяславський - 17, Гадяцький - 11, Ніжинський - 20, Лубенський - 11) значилося дворів: полковників - сім, наказних полковників - один, полкової старшини - 54, сотенної й міської адміністрації (отамани, війти, бурмістри, міські писарі та осавули) - 488 (всього - 550). У матеріали ревізії не внесено даних про кількість дворів генеральної старшини, а також полковників, полкових, сотенних і міських старшин Київського (11 сотень) і Миргородського (15 сотень) полків. Однак можна припускати, що загальна кількість власних старшинських дворів у десяти полках (1725 р.) не перевищувала 1 тис. (або була близькою до цього). І в наступні роки кількість старшинських дворів у полках і сотнях становила незначну частину (до 1%) дворів усього населення.

На Слобожанщині чисельність і етнічний склад старшин періодично змінювалися залежно від міжнародної ситуації та внутрішніх факторів. Проте в списках дворян 1767 р. тут налічувалося: козацької старшини - 298 родин, російських поміщиків - 32, іноземців - 29.

У кінці XVII - на початку XVIII ст. в досить привілейовану групу з козацької лівобережної верхівки та української шляхти виокремилося так зване бунчукове товариство.[10] Звання "бунчуковий товариш" давали, головно, синам генеральних старшин, полковників і "найзнатнішого" шляхетства. Під час війни бунчуковий товариш мав невідлучно бути біля гетьмана, охороняти символи його влади: бунчук і корогву. Бунчукові товариші перебували під рукою генерального бунчужного. Вони служили без платні (на власний кошт) і не мали постійної посади. Попервах їх кількість не перевищувала ста чоловік, але згодом зросла. Бунчукові товариші перебували під протекцією гетьмана, трималися незалежно від полкової та сотенної влади й часто-густо не бажали їй підкорятися.

Серед козацької верхівки виділялися так звані значкові товариші. Ними переважно ставали сини полкових і сотенних старшин, які не обіймали адміністративно-військових посад. Значковими товаришами керували полковники, за дорученнями яких перші або очолювали окремі військові загони, або призначалися помічниками полкових і сотенних старшин. За іменним царським указом від 8 серпня 1734 р. їх мало бути 420 чоловік.

Гетьман. Полковник. Шляхтич.

Найзаслуженіші й багаті козаки могли також мати звання "знатного військового товариша". Найчастіше його давали відставним генеральним старшинам і полковникам, які мали в полку великий авторитет і вплив. Менш багаті й заслужені могли одержати звання "знатного товариша" певного полку чи певної сотні.

Протягом досліджуваного періоду в Гетьманщині та Слобідській Україні права державців стосовно посполитих у їхніх маєтках дедалі виразніше набували форм кріпацтва в найтяжчих його проявах. Заборона з боку старшини і шляхти (нерідко оформлена юридичне) продавати землю селянам, міщанам і рядовим козакам, самовільне запровадження, а по тому й збільшення визиску свідчило про значну залежність других від перших. За непокірність державцеві царський уряд у жалуваних грамотах дозволяв старшині жорстоко карати посполитих, відбирати їхнє майно. Різні види покарань посполитих за "непослух" передбачала й старшинська адміністрація. Наприклад, мешканці слободи Бітюг (Слобожанщина) у 1698 р. скаржилися на острогозького полковника П.Буларта, що той "с полком своим многолюдством и ружьем и собрал нас.., и велел нам служить себе, чтоб мы были у него в подданстве, и мы к нему в подданство не пошли, и он нас учел многих людей бить и увечить смертным боем, и из слободы по лесам разослал и дворишки наши велел пожеч, и сена много пожег и скотинушку многую порезал". Ніжинський полковник Л.Жураківський у своєму "листі" наказував селянам с.Переходівка (Ніжинський полк), яке належало мринському сотникові Ф.Тарасовичу, невідкладно "воздавати послушенство; а мел бы хто колвек спречним у звичайном деле знайдоватись, таких дозволяєм карати" (1716 р.). Особливо часто посполиті зазнавали жорстоких покарань за те, що без відома й дозволу свого можновладця вписувались укозаки. Так, в універсалі 1710 р. гетьмана І.Скоропадського "пані" Пашковській - удові полковника - "пилно и грозно" наказано, щоб селян "которыя, ухиляючися в посполитой тяглости, самоволне до компуту козацкого тиснутця, таковых... грабити и до належитых посполитых работизн потягати и примушати". Жалувані грамоти царів і гетьманські універсали категорично забороняли будь-кому зі старшинської адміністрації чи приватних осіб втручатись у внутрішні справи державця на території його маєтку: "чинити перешкоды, перепоны и трудности".

Великим становим привілеєм старшин та шляхти було повне звільнення їх від державних повинностей і поборів. Крім того, старшина й шляхта мали право вільно займатися промислами і торгівлею, мисливством і рибальством. Жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами, полковничими листами за ними юридичне закріплювали спадкове володіння рухомим і нерухомим майном.

Спробою законодавчо зрівняти й затвердити права старшини та шляхти стало укладання "Прав, по которым судится малороссийский народ". За цим зводом законів, право на "шляхетское достоинство" могли мати вже не лише особи, що отримали на нього від царського уряду особливу жалувану грамоту чи "диплом", а й козацька старшина - від генеральної до сотників. Надавалося воно також бунчуковим, знатним військовим і значковим товаришам. Права й привілеї цих груп поширювалися й на дітей старшини. При цьому старшина ставала відносно замкнутим станом. До неї могли обирати місцевих "родимцов, из людей заслуженых... и кто по усмотренію и определенію вишшаго правления чин получит". Люди "посполитой породы" не сміли привласнювати "чести и волности шляхетского или воинского (тобто, старшини - авт.) званія", за тим винятком, коли б їх надавав сам цар. "Да их же посполитих, - наголошувалося в зводі законів, - вишше шляхти предпочитать никто не имеет".

• Предыдущая
• 20/68
• Следующая