Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола - Страница 11

• Предыдущая
• 11/81
• Следующая

Це співали молоді ентузіасти, захоплені соціалістичною ідеєю, яка високою хвилею пливла тоді до Галичини з заходу і сходу, несла красиві гасла, ніби живцем переписані зі Святого Письма, пропагувала мир, рівність і справедливість, щоб пізніше зіткнутися із спотвореннями і наразитися на сутичку з практикою життя.

І хто тоді міг сподіватись, що через дев'яносто років, після падіння «диктатури пролетаріату» у Східній Європі, поздоровлення з нагоди оголошення незалежності будуть виголошувати представники… польського уряду, і то не соціалістичного?

Університетська влада трималась міцно, спокій панував до часу, поки зібралось молодше покоління українських студентів. Нові заворушення виникли вже у 1907 році і з більшим чи меншим напруженням тривали до початку Першої світової війни, супроводжуючись інколи навіть пролиттям крові. В одній із сутичок було вбито українського студента Адама Коцка, а перед судом став 101 студент української національності.

У 1912 році австрійський уряд обіцяв відкрити український університет до 1916 року, але не встиг — світова війна почалась раніше.

Відновлювані Другої Речі Посполитої почали антиукраїнську кампанію тоді, коли Польської держави не було ще навіть на карті Європи. Приводом до кампанії стала звичайна людська жадібність. Отож, патріотичні бійці постановили, що Польща повинна бути не тільки вільна, а й потужна, широка від моря до моря, сягати Харкова і охоплювати стільки українських земель, скільки зможе утримати, а щоб мешканці не захищались від загарбників, ця своєрідна логіка знайшла вихід: напружити всі сили, щоб залишити український народ у неволі. Це тільки поляки можуть бути вільні…

Речником тієї казуїстики став Національний Комітет Польщі, утворений у 1917 році в Парижі з метою взяти функції уряду в момент оголошення незалежності. На чолі Комітету став видатний діяч Народної Демократії Роман Дмовський, який у державах переможної Антанти вважався спеціалістом з європейської політики. Тобто ще у квітні 1917 року — за півтора року перед оголошенням незалежності Польщі — Дмовський запропонував Бальфуру, міністру закордонних справ Великобританії, розлогу працю «Проблеми Центральної і Східної Європи»[8], яка повинна була стати основою політики держав Антанти. Там він стверджував, що німецька потуга є найбільшою небезпекою для Європи, тому після перемоги Антанти повоєнна Європа повинна бути так перебудована, щоб ця потуга не могла відродитись, а нова, тобто антинімецька, Центральна Європа може бути сильною тільки тоді, коли буде спиратись на потужну Польщу. З огляду на те Дмовський висунув постулат приєднання до Польщі Сілезії, познанських земель, Західної

Пруссії і Гданська, а на сході — Ковенської, Віденської і Гродненської, більшості Мінської і Волинської губерній та Східної Галичини.

Дмовський застерігав політиків Антанти, що якби українцям вдалось утворити свою державу, то вона була б надто германофільською і антипольською, що не тільки може завдати великих неприємностей Польщі, а й становитиме загрозу миру в Європі. Лідер ендеції стверджував, що український незалежницький рух найкраще розвивався під австро-угорським пануванням, тому польський державний інтерес вимагає приєднання Східної Галичини до Польщі, щоб паралізувати цей рух. Наддніпрянська Україна не має ще сил для побудови держави, але вже настільки свідома, щоб шукати нагоди відірватись від Росії. Український незалежницький рух буде постійно ослаблювати Росію, нівелювати її антипольські тенденції, завдяки чому Польща могла б тим часом полонізувати українців на Волині і у Східній Галичині, усуваючи внутрішню загрозу. А найважливішим є те, що Польща і Росія будуть мати спільну мету — протиставлення незалежності України. Утвориться щось аналогічне пруссько-російському союзу після поділу Польщі — природний спільний польсько-російський інтерес пригноблювати й обмежувати українців, що гарантуватиме Польщі тривалий мир з російською Східною Європою.

На початку 1918 року українці справді почали розбудову держави, а ендеція почала протидію. 28 лютого 1918 року Національний Комітет Польщі прийняв ухвалу про знищення будь-якою ціною української незалежності, мотивуючи це таким чином: «Забезпечення на сході Польщі литовських і українських земель від прямих і опосередкованих німецьких впливів може бути досягнуто лише тоді, коли Польща буде безпосередньо межувати на сході з Росією і через неможливість створення української і литовської незалежних держав ці народи потраплять під польський і російський впливи, щоб не потрапити під німецький вплив»[9].

Гіршою була справа з реалізацією ухвали, бо неіснуюча держава могла тільки висловлювати будь-які побажання — на поділ українських земель між Польщею і Росією потрібна була згода Антанти. І то швидка — у проголошенні незалежності держави особливо виділялась проблема лінії кордонів. Спробі схиляння Антанти до «парцеляції» передував меморандум, переданий Вільсону 8 жовтня 1918 року, коли Дмовський переконував президента Америки, що «руський національний рух у Східній Галичині, відомий під назвою українського», є антипольським знаряддям у руках Німеччини й Австрії, а русини — це, головним чином, несвідомий і байдужий з національних позицій елемент, який не має інтелігенції і тому не здатний до керівництва державою. Якщо під пануванням Австрії галицький уряд опинився у польських руках, то тільки тому, що на цій землі нема іншого елементу, здатного до здійснення влади. Це твердження, обов'язкове для кожної наступної дипломатичної ноти, обростало подробицями: що Українську Галицьку Армію створила Австрія, підтримували її німці, що українці зв'язані з більшовиками і т. д.

Ординарна брехня провідних польських дипломатів падала у сприятливий ґрунт. І нічого дивного. Про існування бездержавного українського народу в широкому світі було дуже мізерне поняття, навіть для політиків це була єдина велика Росія. І поляки, як здавалось, наводили дуже переконливі аргументи. Для Вільсона Дмовський створив прекрасну концепцію: «Принаймні для найближчого майбутнього єдине, про що можна говорити, коли хтось думає про нормальний розвиток цієї землі. Треба тільки рахуватись з національними прагненнями русинів, даючи їм повну свободу розвитку національного життя, визнаючи офіційний характер русинської мови, навчання русинською у крайових школах і т. д. Але так довго, як довго русинський народ залишається в ембріональному стані, поки рівень його духовного життя є занизьким, щоб можна було створити прогресивний, сучасний керований русинами уряд, так довго повинна Східна Галичина залишатись невід'ємною частиною Польської держави»[10]. Ці обіцянки були потім доповнені зобов'язанням Польщі надати автономію

Східній Галичині. Це був настільки міцний аргумент, що зворушений Вільсон енергійно підтримував проект приєднання Східної Галичини до Польщі. На жаль, після приєднання про зобов'язання було забуто.

Таким же чином Дмовський надалі аргументував претензії до східних територій: «Губернії: Ковенська, Віленська, Гродненська, Мінська, Могилівська, Вітебська, Волинська, Подільська і Київська з загальною територією 180911 квадратних миль і населенням чисельністю 26 013 400 осіб становлять колишню територію Польської держави, приєднаної до Росії протягом трьох поділів (1772, 1793 і 1795). У різних частинах цієї великої країни більшість населення користується руською мовою, або білоруською, або вже польською чи литовською як рідною. Немає точних офіційних даних, які б показували пропорції псуіяків на тих територіях; російська урядова статистика немає з цієї точки зору жодної вартості, бо вона дуже фальшується власне для того, щоб показати, що цей край не є польським. Найновіші польські підрахунки, здійснені на основі вибіркових даних, виявили 6 000 000 поляків на цій території. З економічної і суспільної точки зору це були найвідсталіші провінції давньої Польщі. У першій половині XIX століття російський уряд визнавав ці окремі провінції польськими, офіційно мовою адміністрації була польська, і так само вона була мовою навчання та освіти також Віленського університету, найбільшого на той час вогнища інтелектуального життя. Після 1830 року позиція російського уряду зазнала зміни, після якої почала застосовуватись система найжорстокішого переслідування всього, що є польським. Та система існувала аж до нинішньої війни. Оскільки поляки були єдиною інтелектуальною і економічною силою в цім краї, російський уряд намагався знищити їх впливи і неодмінно нищив усе цивілізоване життя, в тому числі суспільний і економічний розвиток цих провінцій. Політичне майбутнє цих земель може становити найважчу в усій Європі проблему. (…) Русинська (українська), білоруська і литовська більшості складаються майже виключно з дрібних селян і духовенства. Білоруси становлять зовсім пасивний расовий елемент. Серед них немає жодного національного руху, так само немає навіть зачатків білоруської літератури. Протягом останніх п'ятдесяти років серед українців проявилась певна літературна діяльність, яку супроводжував слабкий політичний рух у напрямку національної самобутності. Цей рух обмежувався певними колами,'що складались зі студентів університетів, переважно синів священиків і землевласників. Він ще недостатньо розвинувся, щоб створити з українців сильний інтелектуальний клас. Якщо німці визнали український народ у Брестському договорі, то зробили це не з огляду на міжнародну справедливість, а тільки для того, щоб розбити Росію і зменшити територію польської держави. Німці це зробили здайцовнідіим усвідомленням, що українська держава не може залишитись* суттєво незалежною і повинна неухильно потрапити під німецький протекторат».

• Предыдущая
• 11/81
• Следующая