Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович - Страница 55

• Предыдущая
• 55/109
• Следующая

І недаром народня фантазія зробила Гощів обиталищем всяких видовищ. До останніх часів були в Гощеві місця, яких людська нога не дотикала. Величезні мочари й трясовиска, порослі густим очеретом, який диким хмелем зв’язаний у таку гущавину, як полуднево-американські ліяни, робили Гощів непроходимим і таємничим. Партизанам доводилося не раз закладати табор у місцях, до котрих прохід треба було собі торувати шаблями і сокирами.

Для партизанів Гощів був неоцінимим. Близькість сіл давала змогу завсігди запастися харчами, а ще важнійше, мати завсігди добрі інформації про большевиків. Гощів, одначе, тратив на вартости в зимі, коли очерет зісох, а болота позамерзали, тоді він стояв наче на розтік відкритий.

В послідних роках перед війною обухівський поміщик, властитель того ліса, взявся був за осушування Гощева. В Гощеві покопано канали, якими мала стікати вода в річку Стугну, але їх викопано мало, а під теперішню пору вони знову позасипувалися.

7-12. IV. 1924.

Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН) (1893 — 1945)

Крезуб Антін. Партизанський загін імени отамана Зеленого // Календар Червоної Калини на 1925 р. — Львів-Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1924. — С. 107 — 116.

При кінці травня 1921 року одержав я від сотника [Івана] Андруха[308], що був у тому часі головою Центрального повстанчого комітету в Київі, наказ — виїхати у справах організації на Катеринославщину. Сю місію доручено якраз мені з двох причин: раз тому, що я, як інструктор (“преподаватель”) У Київській школі червоних старшин, міг найскорше одержати відпустку, а по друге, Катеринославщина була мені добре знакома. Там пробув я біля двох літ як полонений, там також довелося мені прожити якийсь час за гетьмана, після того як Німці роззброїли в Київі Січових стрільців.

Крім організаційних завдань у самій Катеринославщині, сотник Андрух доручив мені провірити діяльність [Володимира] Григоровича, мужа довір’я повстанчої організації на Трипільщину. Тому що Трипілля, де жив Григорович, лежить над Дніпром і залізниці до нього нема, я постановив із Київа дібратись туди пароходом.

1 червня були в мене вже всі потрібні відпускні й подорожні документи. Ще того самого дня вистарався я також візи відділу чеки на пристані й на другий день сів на пароход.

З Григоровичем я був знайомий ще давніше — зі Школи червоних старшин, де він займав посаду ад’ютанта. І не диво, що моєму приїзду він дуже зрадів, тим більше що в Трипіллі взагалі не мав відповідного товариства. Григорович прохав мене зістати в нього кілька днів у гостях. Сеї пропозиції, хоч як приманливої, я не рішився прийняти, бо переді мною лежало ще багато праці в Катеринославщині, з якою я хотів як найскорше упоратися. Зате обіцяв у поворотній подорожі задержатися в нього на довше. Та мені вже на другий день проти моєї волі прийшлося начати гостювати в Григоровича, бо через низький рівень води у Дніпрі (літо 1921 року було посушливе) пароходи перестали курсувати. А з Трипілля в Катеринослав мені також найдогідніше було дібратися пароходом.

Після київської суматохи, денервуючої конспіративної праці й після совєтського пайка, про який звичайно говорять, що на ньому жити не можна, але і вмерти годі, побут у Трипіллі був для мене вимріяним місцем відпочинку. Цілими годинами ходили ми з Григоровичем понад Дніпром — або по гарячому піску, або лежали на кручі, вдивлялися вдалечінь, у сірі піски, зелені килими лугів і смарагдові пасма лісів, що простягалися на другому березі Дніпра від Кального, аж ген десь до Гусинець та до “Переяслава Старого”.

На чистому воздусі, перечищеному соняшним світлом й теплом, на вільному просторі романтичного українського степу і золотистих піль нерви розпрягалися, думки ставали свобіднішими, а душа бадьорилася і напувалася вірою в успіхи начатої праці та скоре звільнення краю веселого, степу широкого з-під московської кормиги.

Вечорами знову виходили ми на улицю і слухали пісень — а трипільські дівчата знають їх чимало — або заходили до котрого з дядьків у гості. І не було майже дня, щоби хто-небудь із Трипільців не запросив нас до себе. Часто, бувало, ми відмовлялися (місцеві комуністи дивилися криво на наше гарне пожиттє із селянами), та се нічого не помагало. Дядько гукне на своїх товаришів, хоплять нас попід руки, силоміць затаскають до хати та посадять за стіл. А тут і самогон, і каша, і вареники…

— Їжте, брати Галичане. Не гордуйте нашим хлібом-сіллю, не цурайтесь нас. — приговорює господар, і начинається гостюваннє мов за гарних часів, мов і не під большевиками.

Звичайно кожду таку гостину ми використовували для того, щоб із селянами поговорити по душі. А Трипільці — се мудрий народ, слухають, бувало, й тільки на вус мотають… Вони розуміли, що на нас однострій совєтський, та душі рідні…

Після восьми днів побуту в Трипіллі начали знову курсувати пароходи по Дніпру і я виїхав дальше в дорогу. Від’їжджаючи, обіцяв я Григоровичеви ще раз вступити в Трипіллє в поворотній подорожі. До сього часу він мав припорученнє зладити звіт і нав’язати зв’язок з Германівкою і Кагарликом, а з Гощівцями[309] остаточно перебалакати, чи вони згідні підчинитися наказам Центрального повстанчого комітету в Київі.

Хоча на Катеринославщині я упорався зі своїми завданнями досить скоро, та знов через остановлення плавби на Дніпрі мусив задержатися в Криворіжжі довше, як бажав. Щойно в останніх днях червня міг я прибути знову в Трипіллє. Я зайшов до Григоровича, та на квартирі його не застав. Господиня сказала, що він сидить уже від рана в канцелярії, бо в Трипіллє приїхали якісь комісарі для “правєрки”. Що вони мали провіряти і звідкіля приїхали, господиня не вміла сказати. Щоб не лізти всяким комісарам в очі, я не пішов до канцелярії, але постановив заждати на Григоровича в хаті. Біля 2-ї години пополудні він вернувся. З його лиця видко було, що візита комісарів була йому не особливо приємна. Показалося, що комісарі приїхали на контролю волосного ревкому.

— Морочили мені голову від самого раня, — розказував Григорович. — Розпитували про відносини у волості, а при тому найбільше цікавилися Гощівцями. Не знаю чому, розпитували дуже точно про мою службу в школі Червоних старшин. Я мусив розказувати їм, де давнійше чим займався, з ким тепер живу і чому не належу до комуністичної партії, словом, те все виглядало більше на “допрос” арештованого, як на контролю моєї діяльности у волости.

Я слухав, не перебиваючи його.

— А знаєш, що я чув? — начав він тихше, підходячи ближче до мене. — Коли те правда, то було б дуже погано. Сьогодні приїхав з Київа один Трипілець, наш чоловік, і розказував, що там перед кількома днями арештовано багато Українців, а навіть мали арештувати цілий Центральний комітет.

Було помітно, що Григоровича ті вістки дуже хвилювали. Правда, на мене його оповіданнє зробило також вражіннє, а рівночасно в думці прокинулось якесь підозріннє, якась неясна і туманна ще комбінація, в котрій лучив я ті поголоски про київські арештування з приїздом контрольорів у Трипіллє. Але мої домисли були ще такі хаотичні, що Григоровичеві наразі нічого і згадувати не хотів, щоби його тим ще більше не хвилювати. Він замовк і проходжувався по кімнаті.

— А ти коли хочеш їхати в Київ? — запитав дещо спокійнішим тоном.

Наразі я не знав, що йому відповісти, бо моментально шибнула мені в голові думка, що може бути Григоровичеві моя присутність у Трипіллю не на руку. Можливо, що при арештах у Київі і я скомпромітований. Я відповів по хвилі коротко, що завтра з Трипілля виїду. І справді, тепер я вже прийняв рішеннє чимскорше виїхати в Київ. Перш за все я був цікавий довідатися про дійовий стан речей на місці, побачитись із Андрухом, передати йому звіт і переховати в безпечне місце деякі записки, що були в мене у школі в сховку.

• Предыдущая
• 55/109
• Следующая