За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/42
• Следующая

– Тікайте, тікайте! – схвильовано кричав він польською. – Большевики наших порубали!

– Хлопці, вперед, готуйсь до бою! – пролунала команда полковника Пархомюка.

Юнаки, хоч і виснажені нічним переходом, кинулися назустріч ворогові. За селом побачили, як на відкритому полі, втративши лад, та все ж відстрілюючись, відступала польська лава. На тому ж полі “гинула наша кінна сотня під командою сотника Ахтанева”.

Полковник Пархомюк із рушницею навпереваги йшов попереду юнацької сотні. Побачивши під стодолою перев’язочний пункт 6-ї бригади, крикнув Ользі Ярмак:

– Сіра, за нами!

Ухопивши торбу з бандажами, сестра побігла за юнаками.

Раптом у Сорокодубах, звідки щойно вийшла сотня, розляглася стрілянина – це в село влетіли із запілля червоні вершники. Жахливі крики, якими вибухнуло село, свідчили, що там почалася нещадна рубка.

Так у сотні Пархомюка за спиною з’явився другий фронт.

Юнаки не розгубилися. Стріляли вони влучно, не допускаючи до себе більшовицьку кінноту.

Побачивши осередок організованого спротиву, рештки сотні Ахтанева кинулися до юнацької лави. Намір всіх був битися до останнього, свідчила сестра-жалібниця Ольга Сіра-Ярмак.

Спочатку будьонівці атакували із запілля, а тоді вже і з фронту. Але юнаків таки добре вчили в школі: влучними пострілами вони валили одного ворожого вершника за другим.

Втративши кілька десятків коней і людей, червоні відступили.

Під час короткого перепочинку юнаки порахували набої.

І сумом наповнилися їхні серця...

Брак патронів і вирішив долю бою...

Переконавшись, що рушниці “пєтлюровцев” вже небезпеки не таять, будьонівці не поспішаючи затягували аркан. Спочатку обережно, потім сміливіше. Врешті оточили зусібіч.

Юнаки були приречені – куди не сягали їхні погляди, всюди наштовхувалися на табуни більшовицької кінноти.

Вихід знайшов хоробрий полковник Пархомюк.

– Хлопці, ми є в колі, – вигукнув він, – нам залишився тільки один вихід – вмерти в чеснім бою за нашу справу...

Коли будьонівці вже підійшли зовсім близько, Пархомюк кинув останню свою команду:

– На багнети!

І юнаки кинулися на ворога, але “дика хвиля червоної кінноти” залила їх, не давши опам’ятатися...

Більшовицький командир рубати заборонив. Дітей, “обідраних, босих, покривавлених, підганяючи списами та нагаями”, під дулами рушниць погнали до штабу 24-ї бригади Червоного козацтва, який розташувався у будинку священика.

“На подвір’ї було повно польських жовнірів, українських вояків та кілька жінок, – згадувала Ольга Ярмак. – Видно було, як червоні кати відводили за клуню раз по раз кількох полонених, – звідки потім доносилися страшні крики жаху, що внедовзі завмирали під глухими ударами шабель. Кінчивши зі своїми жертвами, катюги спокійно виходили з-за стодоли, обтирали закривавлені шаблі соломою і, сплюнувши, спокійно закурювали, чекаючи на чергові жертви. Присуди видавав комісар, жид, котрий сидів у холодку на ґанку хати, в розстібнутій шкіряній куртці”.

Тут із хати вийшов червоноармієць і щось зашепотів на вухо чекісту. Той підхопився і з пафосом промовив:

– Сєйчас пґієдєт камандіґ – таваґіщ Катовскій. Он хочєт паґлядєть на вас, пєтлюґовская сволочь!..

Довго чекати не довелося. На вулиці здійнялася хмара пилу, з якої вимайнуло з десяток донців – а з ними і Котовський.

Ольга Ярмак запам’ятала його таким: “Кремезний, лице пооране слідами віспи, майже на одно око сліпий, в чоботях, при боці козацька шабля, з-під картуза виглядала хвилька. В чорному френчі і такого ж кольору штанях “галіфе”, сидів визиваюче на тяжкому коні”.

З коня Котовський не зліз, “але хижацьким, злим поглядом перебіг по постатях полонених, що стояли, очікуючи свого кінця”. Гострий погляд одразу вихопив командира.

– А ти кто?! Ахвіцер?!

– Ні! – з викликом відповів Пархомюк. – Старшина...

– Валостной, что лі? – глузливо кинув Котовський. – Ну, так па старшинству єво – пєрваво...

Оточивши полонених, донці на команду начальника вивели їх на вулицю і погнали за село... Виштовхали на горбочок, що між селами Нові Зозулинці та Сорокодуби... А самі гарцювали внизу, біля кулеметників, які залягли півколом.

Було їх, скривавлених українських юнаків, близько ста чоловік.

Червоні чогось чекали, не стріляли... Як виявилося, дожидали начальника. Невдовзі він (в оточенні кількох вершників) під’їхав із Сорокодубів. Це був отой чекіст у розстібнутій чорній шкірянці, який ще годину тому невтомно засуджував на смерть полонених.

“Гаряче липневе сонце немилосердно пражило землю”. Хоч почалася жнивна пора, але в полі не видно було жодної живої душі.

– Таваґіщі, – прокартавив катюга, – прєдлаґаю вам вступіть в Кґасную армію.

Полковника Пархомюка ніби вдарило електричним струмом. Випроставшись, він пружно ступив вперед кілька кроків і плюнув у комісарську пику. А тоді твердим голосом вигукнув:

– Я плюю на тебе і на всіх вас, катів! Я – полковник Пархомюк, колишній командир 2-го Сірого полку. Слава Україні!

“Сухий тріск стрілу розбудив денну тишу і рознісся гомоном по полі, – згадувала Ольга Ярмак. – Командир юнацької сотні тихо осунувся на траву”.

– Стґєляй всєх пєтлюґовскіх сабак! – заверещав комісар, витираючи свою гидку, обпльовану твар.

Кулеметники не барилися і вмить скосили сотню українських колосків...

Була жнивна пора 1920 року...

Оглянувши посічених козаків, – чи не залишився хто живий, – червоні донці вирушили у село за новими жертвами.

“Але враз вдарило щось і задзвонило в повітрі, – стовп полум’я і чорного диму піднісся до неба і вдалині над селом розірвалося стрільно, а потім ще та ще, і запалали хати в селі, – писала сестра-жалібниця. – Червоні вершники заметушилися... Виявилося, що відступаюча 13-та дивізія піхоти Галера наскочила на червоних у селі Сорокодуби і періщила зі всіх боків... Решту недобитків 24-ї червоної козацької бригади загнали в долину за селом Сорокодуби та картечним вогнем майже всю знищили...

Червоне сонце з жахом ховалося за обрій”.

Так закінчила свій спогад Ольга Ярмак.

Її “стомлені очі” дивилися на схід ще й 1965 року.

Вона скрізь бачила клуби диму і вогню – то горіли українські села.

Чи відчувала вона радість, що смерть тоді обійшла її стороною?

Навряд.

Хіба може радіти серце, коли її друзі-вояки, яких вона мала рятувати, яких вона любила, загинули?

11 листопада 1920 року сотник Михайло Шило на чолі авангарду під’їхав до крайніх хат села Котюжани1 із північно-західної сторони. Звідси він зауважив ворожий батальйон силою до 300 багнетів, про який вже мав інформацію, що той прийшов з Обухова2 і стоїть у резерві, чекаючи наказу виступати. У бінокль було добре видно, як червоний командир “гарцював на поганенькому конику” перед червоноармійцями і видавав розпорядження.

У цю хвилину під’їхав підполковник Август Кучера, який тимчасово виконував обов’язки командира 1-го Лубенського полку імені Максима Залізняка.

– Що робити з цим хвертиком? – Шило показав на червоного командира.

Що міг відповісти галичанин Кучера?

– Мало сил, щоб атакувати...

“Здоровий глузд” справді підказував, що правда на боці старшини австрійської служби, адже командир 3-ї сотні Лубенського полку імені Максима Залізняка сотник Шило, що їхав у авангарді своєї частини, мав біля себе лише десять козаків і двох старшин. Та у його групі були самі шибайголови: хорунжі Володимир Панаретов і Йосип Зелінський, підхорунжі Ларіон Данилюк та Іван Недашківській, чотовий Михайло Рудневський, ройовий Микола Андрієвський, козаки Андрій Головченко, Степан Марчук, Андрій Волощук, Петро Крушельницький, Лавро Медер і Василь Мельник.

Тринадцять шабель проти трьох сотень... Розклад сил занадто красномовний. Але аргументи здорового глузду героїв не переконують. До того ж сотник Шило розумів, що “гаяти часу невільно”, що більшовиків не можна допустити в село, де відпочивали частини 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Пам’ятав Шило і про те, що “найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”. Знав сотник і те, що моральна вартість його козаків і старшин на шаблю вища, ніж у москалів-окупантів.

• Предыдущая
• 22/42
• Следующая