За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/42
• Следующая

Страшна картина, але необхідна. До нас твердий час не мав сентиментів, як і люди з протилежного боку. Не могли й ми мати жалю до представників совітських катівень!”

Ліквідувавши “фронт” у прибудові”, Гальчевський повернувся до зали. Вже хотів попрощатися, як побачив, що “хтось чмихнув за куліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу”. Кивнув козакам йти за лаштунки.

За хвилю вони привели “переляканого жидка”. Гальчевський запитав присутніх, чи хто знає цього чоловіка. Один селянин дав зрозуміти, що це комуніст.

Коли “жидка” виводили надвір, хтось по дорозі прошепотів, що це чекіст із Бердичева. “Хто б подумав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом?” – здивувався отаман, виймаючи шаблю.

Чекіст на команду слухняно став на коліна і схилив голову. Мабуть, не встиг і попрощатися з білим світом – за мить його голова зіскочила з худої шиї.

І знову Гальчевський повернувся до зали. Вже українською вибачився за турботи. А тоді скомандував:

– Зараз всім встати! Оркестра заграє український національний гімн “Ще не вмерла Україна”, а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай!

Диригента другий раз просити не треба було. Він махнув паличкою, і перелякані аматори сцени емоційно почали:

– Ще не вмерла Україна...

Всі, хто був у залі, шанобливо повставали.

Здавалося, вже час йти. Чого баритися? Скільки ж можна випробовувати долю?!

Але грюкати підборами, коли червоноармійці виконують український національний гімн...

Лише як стих славень, Гальчевський із козаками рушив до виходу, на прощання наказавши дві години не покидати зали. Поки червоні приходили до тями, за групою із шести вершників вже закурився слід...

Коли передмістя Турбова залишилися позаду, Орел порівнявся з хорунжим Данилом Шевчуком, до якого спершу поставився підозріло, і міцно потиснув правицю. Їх поріднила кров, щедро пролита окупантами. А смерть, яка вже була охоче вийшла назустріч, слухняно взялася опікуватися іншими...

Та отаман не стільки радів успіху, скільки тривожився за свою Марусю, яка під чужим іменем жила в родині економа Турбівської цукроварні. Кожний розумів, що тепер чекісти ретельно вивчать всіх, хто жив на території заводу й міг сповіщати повстанців про плани червоних.

Марусю треба було негайно забирати з цукроварні.

У Вороновиці червоного війська не було, а міліції повстанці не боялися, тож містечка вирішили не об’їжджати. Так серед білого дня, неквапливо роздивляючись, рушили через центр.

На виїзді з Вороновиці стояла кузня. Мусили трохи затрималися, щоб перекувати коней. Коваль виявився прихильником більшовиків (а може, вдавав?). Він на всі заставки ганив повстанців і вихваляв комуністів. Козаки, що мали на голові будьонівки, на знак згоди кивали головами.

Хоч ще кілька коней потребували, щоб їх перекували, але вирішили не затримуватися – як-не-як перебували на шосе Вінниця – Брацлав, лише за 25 верст від губернського центру.

Рушили далі. По дорозі затримували червоних. Комуністів розстрілювали, а безпартійних щедро нагороджували нагаями. Затримавши кілька возів із сіллю, наказали візникам їхати за ними.

Наздогнали і два вози з тютюном у папушках і підводу, наповнену ковбасами, що призначалися для комуністичної їдальні у Вінниці. Кожний козак дістав кільце ковбаси та по 2 – 3 кг тютюну до своєї сакви при сідлі. Дехто з гумористів повісив собі ковбасу на шию.

Через міст у Музякові вирішили не переправлятися, адже в містечку дислокувалася школа червоних командирів, а козаків не так вже і багато. Інший міст далеченько – аж у Янові. Отже, треба робити велике коло та їхати під Калинівку.

Отаман Гальчевський запропонував командиру Північної групи Сергієві Карому-Яворському їхати навпростець через Вінницю. Рубаючи і стріляючи червоних, миттєво перелетіти від станції до мосту над Богом1, а тоді Миколаївською вулицею вискочити на шосе Вінниця – Літин.

План цікавий, розголос пішов би великий, але Карий не затвердив його, оскільки вісім коней було некованих, а чвалувати через Вінницю треба близько п’яти верст. До того ж козаки залишили вже чимало кривавих слідів по дорозі до Вінниці, а значить – відділ швидше за все виявлено. Не варто було й забувати про два бронепотяги, що в готовності цілі дні стояли на станції. Зустріч з їхнім вогнем нікому не усміхалася.

Тож звернули праворуч, на Вінницькі хутори. Оголосили, що будуть міняти сіль на хліб та овес. Селяни сполошилися – з усіх боків поспішали баби з хлібом і дядьки з вівсом...

“Котрийсь козак, маючи кріс на плечі, взявся за ролю крамаря, – згадував Яків Гальчевський. – Купець хоч куди! За короткий час має повний віз вівса та піввоза хліба!”

Вечоріло... Орла-Гальчевського турбувало, що ніхто з козаків і старшин добре не знав цієї околиці. Колись він служив тут командиром роти, але тепер не пізнавав місцевості.

Відділ відпочивав, лише обережний Гальчевський і стежа пильнували. Раптом під’їхав семінарист Хмара. Він сповістив, що вартові затримали трьох більшовиків, які їхали у фаетоні. Четвертий, що правив трійкою коней, – озброєний червоноармієць.

Орел взяв із собою кількох козаків і поїхав назустріч. Фаетон, який ескортували вартові, зблискував під променями червоного сонця, що заходило.

– Ви камандір?! – різко запитав сивий більшовик із борідкою під Фелікса Дзержинського.

– Так, я.

– Как ви пасмєлі нас задєржать?! Как ваша фамілія?! Арєстую вас!

– Обережно, товаришу, з арештом! – розсміявся Гальчевський. – Я – отаман повстанців Орел!

Панок зойкнув і впав на м’яке сидіння до своїх товаришів.

– Роззброїти! Забрати всі документи! – пролунав наказ.

Козаки миттєво виконали розпорядження.

Арсенал повстанців поповнився трьома маленькими японськими крісами, трьома револьверами “Штаєр” в австрійських футлярах і рушницею їздового.

Гальчевський швидко переглянув документи.

От так “риба” попалася!

Панок, який погрожував арештом, виявився головою ревтрибуналу 1-го кінного Червоного козацтва корпусу “товаріщєм” Вернером. Два інші – члени ревтрибуналу. Всі мали червоні партійні квитки.

Настав, як кажуть, час розплати. Більше наказів про розстріл ця трійка не видаватиме.

Чекістів безцеремонно витягли з фаетона й почали лаштувати до розстрілу.

Раптом візник затягнув коней батогом і зірвався з місця. Та козаки Гальчевського стріляли добре. Першим же пострілом один із них поклав утікача.

Інші кинулися, щоб спинити коней.

За хвилину ревтрибунал у повному складі пішов доганяти свого погонича. Навздогін їм послали шестеро козаків, які з охотою виконали наказ отамана.

Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець (“Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими”).

Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав – у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, “русский карательный отряд”.

Попри те, що в родині культивувалася “повага до пам’яті предків”, Петро вважав себе росіянином (“Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими”).

Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві “я озлобился, стал верховодом и организатором проказ”.

Маючи лише 14 років, Петро втік на фронт захищати “родіну, царя і отєчєство”. За власним визнанням, мав “романтичну уяву про війну”. Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку №71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався “правду о большевиках и Ленине”.

• Предыдущая
• 24/42
• Следующая