Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 1

• 1/117
• Следующая

Рецензент — кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк

Редактор Володимир Коломієць

© Коваль Р. М., 2005

© Коваль Є. Р., дизайн, 2005

Дякую всім моїм співавторам, студентам Української господарської академії в Подєбрадах, а також Тарасові БЕДНАРЧИКУ, Павлові ВАКУЛЮКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Олесю ЛОМАЦЬКОМУ, Леоніду МУСІ, Вікторові РАДІОНОВУ, Олександрові ТКАЧУКУ, Любомиру ХАМУЛЯКУ, Василеві ЯБЛОНСЬКОМУ, директору ЦДАВО України Наталії МАКОВСЬКІЙ і працівникам архіву Тетяні БОРСЯК і Надії ЛУЦЮК.

Окремо висловлюю подяку Ренату Петровичу ПОЛЬОВОМУ та Андрію КОВАЛЮ за консультації та поради.

Загальна примітка: особливості мови цитованих уривків і прямої мови героїв невигаданих історій в основному збережені.

КНИГА ВИЙШЛА КОШТОМ Андрія Миколайовича КОВАЛЯ

Історик не той, хто досліджує минуле, а той, хто оживляє його. Так сказав мій брат Андрій Коваль, історик за фахом. Ця афористично висловлена думка надзвичайно точно відображає суть проблеми. Не дипломи, не наукові ступені, часто здобуті ганебним способом — оспівуванням «подвигів» ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ, — визначають, хто історик. Мова лише про одне — чи тобі вищими силами подарований дар воскрешати минуле, чи ні… Ось і все.

А історію Визвольних змагань свого народу, народу, який бореться за звільнення з віковічного рабства, треба написати якщо не кров’ю, то обов’язково зболеним серцем сина. Принаймні не пером ділка від «науки», який захистив кандидатську на тему боротьби «совєтского народа» проти «банд самостійніков», а вже докторську — про подвиг ОУН-УПА…

Не знаю жодного «офіційного» історика, який би відмовився від звань і ступенів, здобутих зрадою свого народу. Сьогодні не один із них, помінявши погляди на діаметрально протилежні, — почав викладати історію з «помірковано-українських позицій». Та як же не хочеться цьому діячеві відмовлятися від професорської зарплати, здобутої колаборацією з окупаційним режимом. Отож і до їхніх нинішніх «переосмислених» праць ставлення у мене стримано-скептичне…

Ця книга є документальною. Тут немає жодної вигадки, художнього вимислу, додавання якихось драматичних деталей. Я мусив у собі обмежувати творця, — адже деколи кортіло якимось штрихом домалювати той чи інший образ, — бо реставрувати минуле доводиться зі щербатих фрагментів та деталей, яких не вистачає для повноти образу.

Я завжди долав цю спокусу — тому що Визвольні змагання українського народу для мене є найсвятішим із того, що маю. І я, як громадянин, не маю морального права своїм пером порушувати страшну логіку нашої поразки чи домальовувати образи винуватців величезної трагедії та її жертв, а також тих ідеалістів, які своїм військовим хистом — і великим українським серцем — уславили нашу Батьківщину. Отож, друже, давай поринемо в трагічно-оптимістичні роки Української революції.

Осінь 1920 року. Форсувавши річку Збруч, Армія УНР наступає. Наступає востаннє. Попереду просувається кінний Мазепинський полк. Не приймаючи бою, червоні панічно тікають. І все-таки втрати є. З розчинених дверей храму долинають слова заупокійної молитви, сумні співи. Потому на подвір'я виносять домовини з тілами полеглих. Калатають церковні дзвони, хор затягує «Вічную пам'ять». Виростають скромні могильні насипи.

А далі наступ, далі відступ, звичайний, як воно буває на війні, розгардіяш. І вже ніхто не пригадає, як же звалися ті, що віддали своє молоде життя за Україну, з часом зникають і самі козацькі могилки…

Наводимо цей, можливо, не найяскравіший епізод із книги «Багряні жнива Української революції» Романа Коваля, щоб підвести читачів до засадничої думки, яку автор висловив на одному з творчих вечорів: «Наша спільна мета — повернути якомога більше імен, якими б могли пишатися українці. Наша мрія — своєю працею наблизити день радості, коли раптом збагнемо, що жертовна кров лицарів таки окупилася, що мрія про українську Україну таки здійснилася».

Він же пояснив тоді, що саме спонукало його зайнятися оцією тематикою: «Складається враження, що історію Української революції 1917–1920-х років — вже в роки незалежності — часто писали люди сторонні, у яких пульс не прискорювався, коли мова йшла про трагедію мільйонів співвітчизників. Ці холодні лаборанти називали себе науковцями, об'єктивними дослідниками.

У час, коли серце розривалося від розпачу за національне приниження мого народу, вони байдуже длубалися у національних ранах, вважаючи, що пишуть монографії чи дисертації. У цих людей не було бажання бути адвокатами Вітчизни, — адже вони «справжні, безпристрасні, нейтральні науковці»…

Роман Коваль побачив світ 1959 року в місті Горлівці, отже, за паспортними даними є сином пролетарського Донбасу і середовища зінтернаціоналізованого — алі нікуди. Запитаєте: а звідки взявся шалений патріот, переконаний український державник? Роман Миколайович твердить, що першопочатком стала жителька славного Гуляйполя Олена Антонівна Вінник, котра приїздила в Горлівку до сина. Їй часом і віддавали малого Романа. Заколисуючи його, вона співала «старі українські, козацькі пісні, яких знала безліч».

«У безмежно зросійщеній Горлівці, де, здавалось, вже ніщо українське не проросте, гуляйпільська дівчина епохи Національно-визвольних змагань, яка, напевно, не один раз напувала коней козацьких, та й самих козаків, стиха наспівувала думи, вгамовуючи голопуцька, — каже Роман Коваль. — Маю містичне переконання, ірраціональне відчуття, що саме ці пісні, увійшовши у мою підсвідомість, запрограмували мене…»

Не будемо критися, були, напевно, й інші причини. Закінчивши середню школу, Роман Коваль збирався був піти на історичний факультет Київського педагогічного інституту… Але на історичному факультеті вже навчався Андрій Коваль, старший брат. І мама Надія Василівна порадила: «Є можливість вступити в медінститут…»

Лікарської традиції в їхньому роду не було, втім, Роман подумав: «Чом би ні?» Погодився — і пізнав світ з іншого боку. Світ і людей. Ясна річ, у медінституті його вразила анатомка, — з її холодними трупами, вивернутими нутрощами і, скажемо так, специфічними запахом… А ще байдужість, інтегральний якийсь цинізм патологоанатомів, часом і лікарів… Звертаємо на це увагу, аби зрозуміли: щоденне спілкування зі смертю, споглядання того, як людина безповоротно переступає фатальну межу, дозволили згодом письменникові Ковалю без зайвої афектації змалювати сцени вбивства і насильства, котрі у читача непризвичаєного викликають болісну реакцію.

І хоч вивченню медицини Роман віддався серйозно, вже на першому курсі твердо знав, що буде письменником. Віра і переконання його були безапеляційні…

Перші теми підказала професія. Писати почав він про пацієнтів, їхні долі, звертав особливу увагу на зворотний бік життя. Багатогодинні розмови з пацієнтами-євреями спричинили появу кількох єврейських новел — «Бас-Амі Ріраховська», «Хава-Лея Левікова» та інші. Це були документальні оповіді про єврейське життя — у Черкасах, Пирятині, Києві… Тоді й народилося перше оповідання про епоху 1917–1920-х років, епоху, яка пізніше заполонила Романа Коваля. Тоді, на початку вісімдесятих років, і почав формуватися потяг до реального, а не підфарбованого життя, скрупульозної документалістики.

• 1/117
• Следующая