Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 42

• Предыдущая
• 42/117
• Следующая

Тому в Фастові та фастовах знайти вулицю імені Євгени Вовкової не поталанить нікому, зате до біса вулиць і площ, названих «на честь» окупантів, тих, хто встановлював владу російського народу в Україні.

Можна здибати й у наших містах та селах вулиці імені Зої Космодем’янської, героїчної жінки, яка не має жодного стосунку до української історії, яка є символом мужності іншого, чужого нам, народу. Її жертва лягла в основу перемоги росіян у 1945 році, перемоги, жахливі наслідки якої ми, українці, відчуваємо і досі.

Нинішнє покоління українців мусить усвідомити, що жертва юної просвітянки з Фастова не лягла в підмурівок нинішньої держави, держави псевдоукраїнської, яка не тільки не захистила українців від зневаги на рідній землі, але й гнобить їх, розвіює їх по світах у пошуках кращої долі.

Мусимо зрозуміти, що держави, за яку полягла Євгена Вовкова, не здобуто. Зрозуміти і спокійно, без метушні та істерик, готувати себе до чину здобуття Української України, України, яка вдячно пригорне до свого серця чисті душі Євгени Вовкової, Марії Соколовської, Харитини Пекарчук, Христини Сушкової та інших — відомих і невідомих — українських козачок і козаків, кров яких мусить окупитися, бо в іншому разі немає сенсу в нашому існуванні.[10]

Данило Гунько повернувся зі Світової війни влітку 1918 року. Вважаючи, що своє вже відвоював, він не зголосився ні на гетьманську, ні на уенерівську мобілізацію. Думав, що вдасться пересидіти хуртовину.

Таких, як він, у ті часи було чимало. Бажання вберегти себе й призвело до того, що коли надійшов час боронити Україну від червоних російських банд, то захисників виявилося дуже мало. Наслідки не забарилися — в Україні запанували більшовики. Почалися масові грабунки та розстріли.

Людей убивали скрізь — по селах, містечках і містах. Насамперед карали на смерть тих, хто був в українській армії — чи Центральної Ради, чи гетьманській. Стріляли й тих, хто не хотів віддавати свого майна. Вбивали за іронічну посмішку, за несхвальну оцінку дій нових панів-«таваріщєй», убивали й зовсім безпричинно.

Навесні 1919 року червоні окупанти оголосили мобілізацію за чотири роки, але майже ніхто з українських селян не відгукнувся. Після полум’яних і демагогічних закликів з’явилися накази, в яких попереджалося про неминучі кари, які впадуть на голови тих, хто відмовиться стати на «защіту рєвалюциі».

По селах почалися облави.

Хто за віком підлягав мобілізації, мусив ховатися в лісах. Данило не таївся, бо його рік народження не призивали. Та влітку 1919 року прийшла і його черга.

Ця друга мобілізація для большевиків теж була невдала, бо практично ніхто не зголосився. Тоді в селах знову з’явилися людолови. Щодня відділи ЧК та червоноармійські загони виїжджали на полювання. Тих, кого ловили в селі, били і відправляли до в’язниці. Якщо когось знаходили в житі чи в лісі, розстрілювали без суду.

Данило Гунько переховувався на хуторі. Коли його повідомляли, що в сусідньому селі облава, негайно тікав до лісу. Та одного разу він втратив пильність і був захоплений зненацька.

Втеча через вікно в одній білизні закінчилася сумно — його таки вистежили на березі ставу. Один комуніст, розлючений спробою втечі юнака, намірився, не зволікаючи, відправити його «до небесної канцелярії». Випромінюючи із запалених очей люту ненависть, він заклав набій і вже приклав до плеча рушницю.

Та пролунала різка команда: «Атставіть!»

Розгніваний забороною розстріляти «дєзєртіра», більшовицький звір підбіг і рукояткою нагана вдарив хлопця по голові, а двоє інших почали бити кольбами рушниць…

Прийшов до тями Данило у власній хаті. Перше кого побачив — заляканих і вмитих сльозами сестер.

Запримітивши, що бранець отямився, більшовики почали допит, під час якого погрожували, засовуючи пістолет до рота, й били нагайкою так, що кров бризкала до стелі.

Потім його забрали з собою. Людолови поїхали на хутір, де, за їхніми даними, гуляло весілля. Хоча й була в них порожня хура, та Данилові, побитому і посіченому, наказали бігти. Коли він приставав, вершник бив нагайкою, приказуючи:

— Оце тобі Петлюра, а це — гетьман, а це — «самостійна».

Коли знесилений бранець упав на землю, до нього під’їхав комісар:

— Чаво ні хатім іті?! Вєдь сєйчас для вашева братца нєту падвод… Билі, каґда ми для вас падводи виґанялі, а сєйчас давольно с вамі іґратца!

Вилаявшись, він все ж дозволив вкинути полоненого до воза.

На хуторі справді буяло весілля. На нього посходилися і хлопці, які переховувались по лісах від мобілізації. Тут їх і накрили.

Може, тому, що на весіллі зібралося багато чоловіків, а загін ЧК був невеликий, комісар погодився на обіцянку хлопців «добровільно» прийти на 8-му годину ранку до волості. Прощаючись, комісар приобіцяв, що, хто порушить домовленість, того наступного разу буде розстріляно…

Данило ж ночував у волості.

У холодній було ще двадцять таких же невдах. На ранок ніхто з «весільних» хлопців не з’явився. Комісар лютував і зганяв злість на вже «мобілізованих».

О 12-й годині бранців під охороною відправили до Кременчука, до військового комісара, а той відразу засадив їх до в’язниці.

Сиділи два тижні.

Врешті Данилові пощастило втекти й дістатися додому, в рідне село Запсілля. Та одразу мусив переселитися до лісу. Невдовзі тут зібралася ціла ватага таких, як він. Жили в лісі два місяці, доки не прийшли денікінці. Тоді лише юнаки повернулися в рідні села — для того щоб підпасти під мобілізацію в Добровольчу армію.

У той час, коли на Лівобережжі панувала «ласкава та милостива» ЧК, коли не було дня чи ночі, щоб у великому гаї («Оґньовій рощі») не розстрілювали українців «усіх толків та напрямків» (бо український національний рух вважався контрреволюційним), на Україну з півдня насунулись полки денікінців. Більшовики заґвалтували і почали гарячково готуватися до оборони.

Був червень 1919 року. Білі доходили вже до «славного Донецького кряжа». Тоді червоні урочисто оповістили населення про добровільний вступ до Красної армії.

Минув тиждень, другий, але «ніхто з українців не пішов».

28 червня 1919 року комісари оголосили вже мобілізацію: 1896–1900 років народження включно. І знову в повітове місто Ромни на призов ніхто не з’явився.

Знову збіг тиждень, почався другий. Тоді більшовики знову оповістили про мобілізацію, загрожуючи страшними карами тим, хто не прийде на мобілізаційний пункт.

Це подіяло. І 14 липня на площі в Ромнах зібралось п’яти тисяч молодих селян. Наперед вийшли комісари і повели завзяту агітацію. «Але їх ніхто не слухав і кожного з них ганьбили та освистували». Комісари вимагали, щоб селяни йшли на станцію та сідали у вагони. Але селяни такого наміру не мали і почали непомітно розходитися. Несподівано на вуличках, що вели до площі, з’явились чекісти з кулеметами та рушницями.

Стало не до жартів. Ще хвилина — і конвойовані пішими та кінними більшовиками селяни рушили на станцію. Але, дійшовши до шляху, «що додому кожного веде, всі як один повернули праворуч». За півгодини станція з порожніми вагонами залишилася далеко позаду. Чекісти агітували та погрожували, але їх було мало для такої великої людської маси. Тому їх «не чули».

Дійшовши до гори, селяни оглянулись і побачили, що їх наздоганяє кінний загін.

Курява швидко наближалась. За якихось десять хвилин загін випередив людський потік і селяни побачили наведені на них кулемети «Шоша». А тут ще підоспів піший відділ чекістів. І селян, б’ючи прикладами рушниць, повернули до міста.

Вечоріло. Полонених вели вузенькими глухими вуличками передмістя до станції. Та несподівано для чекістів селяни через тини й брами кинулися врозтіч. Але не всім вдалося втекти.

• Предыдущая
• 42/117
• Следующая