Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 12

• Предыдущая
• 12/65
• Следующая

— Ех, якби нам сьогодні вранці ці заступи… — Бідкався Омелько Баламут.

— Ми б ото людей по-людськи поховали. Нічого! У містечку переночуємо, зробимо запаси і повернемося на твій хутір і поховаємо… А потім поїдемо моїх хлопців шукати. Як знайдемо — поховаємо. А не знайдемо — панахиду замовимо.

У містечку люди сиділи один в одного просто на голові. Бо з усіх околиць таки встигло багато люду сховатись.

А Омелькові довго залога не відчиняла ворота — все сумнівались, а чи не привів козак на хвості ординців?

Коли козак із хлопчиком та собакою зрештою опинились за стінами, то на нього всі накинулись — що він бачив, що знає, де був? Все їм розповів Омелько. Хто голосив, як довідався, що сталося на хуторах, де жили їх родичі чи куми, хто приголомшено мовчав. Але всі вголос дивувались, як його сонного переніс від Гнилого Броду вірний Буланко за ніч на цілих шістдесят миль. Ділились із Омельком хто чим міг. Хоча видно було по людях, що вони тут не розкошували.

Та коли козак почав закликати чоловіків поїхати завтра на хутори та поховати замордованих, поволі товариство розсмокталося, наче його й не було. А жінкам самим з козаком не годиться бесідувати. То й вони порозходилися. Найдовше лишалася стара баба, все в малого розпитувала, що на їхньому хуторі сталося. Перед тим, як і самій піти, вона, не обертаючи лиця до Омелька, проказала:

— Не гнівися на людей. Тут люди залежні. Ми не козаки. Пани над нами, і слуги в них люті. На хуторах жили прийшлі люди. Вони нашому панові були, як кістка в горлі. Ніхто наче й не жене на панський лан, а всі підуть завтра панську пшеницю жати. Всі в нього в руці. І стережися — панські похлібники за кожним твоїм кроком стежать. По тебе сотник своїх гайдуків не прислав, бо, певно, в карти грає. Як програється та проспиться, зразу за тобою прийдуть. Бувай здоров, соколе! Хай тобі Бог помагає!

— Ходіть здорові, матінко! Спасибі за слово — а діло тепер моє.

Омелько зняв каптан. Поклав одну полу на призьбу.

— Лягай, синку, бо досвіта нам тікати… — прошепотів козак, обгортаючи другою полою хлопчика.

— А я не хочу спати, — ще тихіше прошепотів малий.

— Тоді пильнуй, чи підходитиме хто до коня. Зараз місяць ще в силі — добре видно.

Козак послабив підпругу Буланкові і щез у дверях корчми.

За останню «пулку» взяв сулію оковитої і почав частувати. Говорив усім: «Як все пропало, то хоч людей почастую і себе потішу. Ну, і хлопців пом'яну. Добрі були козаки. Упокой, Господи, їхні душі!» Коли товариство добре підпило, Омелько поставив корчмареві у заставу свій срібний пояс. За це корчемні гості, а серед них і стражники сотника, одержали відро оковитої. Гульня пішла справжня. І тоді Омелько забрав у корчмаря мідний добрий казанок, торбу солі, торбу борошна і баклагу горілки. — Ніхто не підступався до коня? — Прошепотів Омелько на вухо малому. — Крутились якісь двоє, та Бубка не підпустив.

— Ви в мене молодці! Тепер головне — вийти за стіну.

Тієї ночі Омелько був фортунний — тільки почало сіріти, він посадовив хлопчика на коня і підійшов до брами. Там куняло двоє підпилих стражів. Вони й відкрили браму без зайвих балачок.

— Батьку, ми їдемо до Гнилого Броду? Тоді я спатиму…

— Їй же, ти таки мій син! Спи! Не бійся — я тебе триматиму міцно….

Омелько тримав хлопчика міцно, а той, схиливши біляву голову на своє ліве плече, міцно спав.

Козак не став вертати на попередній шлях, що йшов через спалені хутори. Напевно знав: заїдуть на рідний хутір хлопчика — малий прокинеться. А цього не повинно бути. Зараз — подалі від згадок про біду. Зараз потрібне щось таке, щоб він не тільки не думав, а й не згадував про свою біду. Щоб не почав сам себе жаліти. Треба так його навчити, щоб інших жалів. І знав, і те добре пам'ятав Омелько з усіх своїх бойовищ і мандрів: хто починав себе жаліти — той швидше й пропадав. Думаючи отакі думи та пригадуючи всіх, із ким він поруч воював та мандрував і в Уграх, і в Сербії, і в землі мавританській, перебираючи в пам'яті їхні смерті й погибель, незчувся, як широкий шлях розійшовся на дві дороги.

Праворуч — просто на захід, ліворуч — стелилась дорога на південь.

Західна дорога золотавим пасом зміїлась межи лісистими пагорбами. Південна простелилась межи золотих ланів пшениці рівним попелястим пасом. Пшениця обсипалась.

Біля самісінької дороги на закурених будяках сиділа сила силенна горобців. Навіть не цвірінькали — так обважніли, так вола зерном понабивали. «Бач, скільки люди тяглися вчасно виорати, посіяти… А як вродило! І кому дісталось — горобцям, голубам та мишам… Де ж тепер тії славнії женці? Чи вже їх пригнали до степу?…» Омелько із серцем згадав, як він ото умовляв канівських молодців не приставати до литовського гетьмана, не найматись на війну проти царя. Хіба не він їм казав: «Ви всі підете за гетьманом, а татари наїдуть! У них тут скрізь вуха та очі… Хто з купців сам розповість, а яких вони підкуплять — вірменину та греку аби була дзвінка монета. А за що: за пораду, чи за зраду, чи за товар — без різниці. «Йому на те канівці та черкасці: «Тобі добре — он вам які єзі випали! Ви вже он скільки осетрів напластали. А в нас одні йоржі та червіньки. А жити якось треба…» Татари й наскочили! Правда, сюди — на розграниччя з Галичиною. Але хто знає: може, інша орда й на канівські села проскочила? І тепер там лютує і шматує Україну?!» Поки він так розмірковував, стерня і полукіпки скінчились.

Тепер обабіч дороги пшениця була геть витолочена, і далі в ній були витоптані ходи.

Омелько, не спиняючись, вдивлявся і вдивлявся в оті сліди копит, босих ніг і сліди-смуги, протягнуті в пилюці. І зразу бачив, де кого руками схопили, а кого де заарканили і на аркані по хлібу тягли.

У побитих, потоптаних хлібах ходили й пурхали голуби та горобці. Навіть перепілки безбоязно снували у сплутаній соломі.

«Прокляття нам, а птаству — бенкет! Тут горобці пшеницю жеруть, а там шуліки та ворони моїм побратимам очі видзьобують…» Здавалось, що дорога так і йтиме по рівному. Та ось почався ухил, і наче здалеку повіяло легенько прохолодою. Потім дорога ще більше нахилилась униз у глибоку долину.

Омелько насторожився. Спинив коня.

Пес зразу ж приліг у затінку від Буланка, поклав морду на лабети і висолопив довжелезного рожевого язика.

Просто над вершником пронеслися сизі голуби, жорстко, зі свистом, розбиваючи повітря.

На шум пташиних крил пес і не звернув уваги. Але ось нашорошив вуха, підвів морду і вмить скочив.

І тут внизу, в долині, з того боку, куди повівав вітерець, почулось мукання і ревіння.

Малий прокинувся раніше, ніж Омелько встиг його розбудити.

— Татари?!

— Побачимо, як подивимося. Тримайся добре!

Омелько ще на хвилю затримався, викресавши вогню та заправивши нота в курок самопалу.

Тихим переливчастим свистом пустив Буланка в розмашисту рись.

Коров'яче ревіння з правого боку з улоговини за пшеничним ланом посилювалось. Наближалось. Ніби хто гнав корови навперейми подорожнім. Тому Омелько пустив Буланка чвалом. І пес гнав за конем, ніби справді хорт.

Омелько обернувся і крізь жовтий туман гарячої куряви побачив корови, що важким чвалом вибігали на дорогу.

Людей ніде ніяких не було. Ні наших, ні татар. Нікого й нічого. Тільки корови гнали за ними по дорозі важким незграбним чвалом.

Налякано знялося обважніле від пшениці птаство.

— Ну, синку, попали ми з тобою.

Малий не міг визирнути з-за Омелька і злякано прокричав:

— Татари корови женуть!

— Корови самі біжать, бо не подоєні. У них вим'я запалилося. От вони й ревуть, щоб ми їх подоїли.

— Я вмію доїти. Давайте спинимося і подоїмо.

— Ні! Зараз не можна. Треба їх відвести туди, де є до чого припнути. Бо корови чужі, і їм страшенно болить вим'я. Почнеш доїти — ще сильніше болітиме. А воно скотина — може вдарити рогом.

• Предыдущая
• 12/65
• Следующая