Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 21

• Предыдущая
• 21/65
• Следующая

Всі враз обернулись і аж скрикнули!

На вихаючім рудім коні було два вершники — спереду, в сідлі, молодий козачок, а позаду той, вусатий дядько в брилі, тільки без бриля. І весь, весь, із голови до ніг, кривавий.

— Та він же здох! — Заволав могутній чолов'яга у білій свиті. — Його собаки загризли! Ну загризли!..

Вусатий дядько здоровенною лівою рукою схопив за лице козачка, а правою серпом перепилював йому горло.

Але найстрашніше було те, що лівої щоки в дядька не було — всім було видно оголені зуби верхньої і нижньої щелепи. З широкого верху рани тонкою цівкою прискала — Стріляйте! — Заволав чорнявий ватажок.

— Чоловіче! Він вже мертвяк. — Тихо сказав Омелько і закинув самопал за спину.

Але всі почули ці слова, хоч знову забрехали пси, тільки поборкані на сворі. І лише Омелько проговорив, як і козачок і його кривавий убивця скотились у траву.

А Омелько ні хвилі не гаяв — у два стрибки був біля ватажка «ловців» і став упритул до коня.

— Відпускаєш?!

— Віддай татарина і хлопчика! — Сичав ватажок, бо й відпустити списа боявся, а вдарити списом вже не міг.

— Татарина бери. Сина не віддам.

— Віддаси і сина, ще й коня! Усе візьмемо, і тебе також!

— Тоді тобі смерть! — Омелько стояв упритул до стремена ватажка і пронизливо дивився йому в очі.

І той від Омелькового погляду аж наче як завмер. І не бачив, що Омелько простяг руку під груди коневі і сильно, різко, коротко вдарив великим пальцем в потаємну точку.

— Не віриш, добродію ласкавий? Тоді спробуй зрушити коня!

І Омелько відскочив, просто відлетів, щоб чорнявий не дістав його гострим клюгом списа.

Швидко ступив до рейтарів і витяг їм із капшука угорського золотого. — Добре випийте, камрати! Мені треба поспішати — дорога далека!..

А чорнявий кляв і пробував зрушити свого коня з місця. Штрикав острогами коня, періщив нагаєм, шарпав за узду. Але кінь тільки здригався від болю всією шкірою, а з місця не рушав.

— Хлопці! Киньте Олексу і відьмака — обоє сконали! Хапайте запорожця! Він чаклун! Зброю до бою! — Волав чорнявий, а кінь його стояв на місці і важко дихав.

— Пане отамане! — Підвищив поважність ватажка Омелько. — Панове молодці! Не поспішайте! Дайте слово сказати! — Закричав козак і вже тримав напнутий лук і стрілу, наставлену на чорнявого.

— Сатана він! Не слухайте! — Не вгавав чорнявий ватажок.

— Перехрестись, тоді послухаємо! — Пробасив здоровило у білій свитині. — Як не вірите, доведеться перехреститись! — Омелько притис пальцями стрілу вже напнутого лука до рукометі. Відпустив оперення і перехрестився. — Ну кажи!..

— Слухаємо!

— Диви, справді, хрещений!..

— Панове молодці! Я віддаю вам татарина. А ви даєте мені вільний прохід. Живим мене ви не візьмете. Відступіть далі, ще далі, ще…

Омелько крутився, наставляючи стрілу і всі почали здавати коней.

Краєм ока побачив, що один з вершників ніби зробив рух, щоб спустити з повідця суку і пса.

— Псарю! Б'ю око! Ліве. — Гарикнув Омелько щосили. Псар від несподіванки відпустив свору і звільнена сука, мов звільнена пружина, полетіла до козака.

А на зустріч їй свиснула стріла і перекинула суку. Строката сука підскакувала в смертельних судомах, збиваючи хмару куряви із запорошеної трави.

Пес зупинився навпроти Омелька і загрозливо гарчав, але вперед не кидався.

— Панове молодці! Тепер вірите, що не схиблю?

Тут найманець Йорген підняв руку.

— Я не буду битись цей чоловік. Тут дуже темні сила. Беремо татарин — цей запорожець іде геть.

— Я не буду стрілять цей кнехт. Я писав контракт — я охорона пан сотник. Цей кнехт на пан сотник не нападає. Я не нападаю цей кнехт. Це порядок.

— Який він тобі кнехт?! Він чортів відьмак! — Ще злостився чорнявий ватажок, але якось мляво і невпевнено.

— Та заберімо татарина, і хай він собі під три чорти їде! — Басом виголосив найдебеліший вершник у білій свиті.

— А що я пану сотнику скажу? Він же мене поставив! А я що тепер?..

— Скажемо все, як було — всі тут засвідчать — завадила нечиста сила… — Щира правда — тут попа треба!

— А ми люди прості, грішні. Що ми можемо супроти диявола?

Чорнявий на ті слова замовчав, немов говорячи: «Робіть, що хочете. Я вмиваю руки!» Омелько тихо і непримітно дав наказ коневі опуститись на коліна.

— Не сумуй. Чекай терпеливо. — Прошелестів над головою турка.

Бранець поволі зліз із коня, але ступивши на праву ногу, зойкнув від болю і впав на закурену траву.

— У нього нога повереджена. — Пояснив Омелько панським «ловцям». А тоді малому тихо, ледь ворушачи губами. — Перелазь швидко наперед.

Сам переступив у сідло, високо задерши запилений львівський знаменитий чобіт.

Буланко зразу ж підвівся з колін.

— Синку! Тримайся міцно, бо пропадемо! — Просичав малому в потилицю. І голосно, весело викрикнув — Ауфідерзейн, камарати!

Свиснув, гикнув і з місця в чвал пролетів межи Йоргеном і Руді, що вони ледь встигли здати коней.

Коли втікачі відскакали може кроків на триста, позаду лупонув постріл, потім другий, потім третій. Та били в білий світ. Навіть і близько куля не просвистіла.

«Але ж у них чотири рушниці! — Гарячкове думав Омелько, направляючи коня ліворуч, ліворуч, щоб отуди на широкий луг вискочити, що за густими вільхами і вербами розстелився. — Господи! Спаси, сохрани і помилуй мене грішного, нерозумного!» І тільки останні слова подумки проказав Омелько, як лупонув гучний постріл. І водночас із пострілом довбонуло в ствол мушкета. Та так, що козак ледь не вилетів із сідла.

«Господи! На все твоя воля!» — Ледь не заспівав Омелько. Але навіть перехреститись не міг, а пообіцяв Всевишньому, що лише втече від панських псів, то прочитає всі ті псальми, що пам'ятає.

Буланко ось-ось доскаче, долетить до рівної зеленої скатертини велетенського лугу.

Мали б погнатися за втікачами, хоч і не їхня масть була, як кажуть, сьогодні. Сам би він, наприклад, не відступився б і продовжив погоню.

Ось Буланко домчав до зеленої, соковитої лугової, ніким не кошеної, ніким не топтаної трави. Повертаючи коника ліворуч, під захист велетенських верб, Омелько зміг на одну мить озирнутись через ліве плече. І схопило його око дивну картину.

З боку невидимого звідсіля шляху дрібною трюхою тяглася череда тих самих корів.

Омелько притишив біг коника і почав завертати по колу назад.

— Батьку! — Злякано закричав хлопчик. — Що сталось?!

— Не бійся, синку! Щось сталося, та тільки не з нами. — Дивися, що зараз там буде! Бачиш?

— Бачу! Корови до панських вояків біжать!

— Як бачиш, то тепер слухай!

І тільки Омелько проказав це, як зі схилу пагорба, де сталося собаче бойовище, понеслося таке коров'яче ревіння, мукання та стогін, що Буланко затремтів увесь і затупцював на місці.

А пес задер одновуху морду, роззявив ікласту пащеку і завив, заскиглив тоскно.

— Батьку! Мені страшно! Я боюся!

— Не бійся! Нехай наші вороги бояться! Давай отако ставай, я тебе підтримаю, і дивися. Це тобі ревище, щоб знав. Бачиш?

— Бачу! Корови обступили псів порізаних і того слугу і сатану в брилі…

— Синку, він не сатана. Він божевільний був. Він, певно, з горя збожеволів, що татари в полон його родину захопили…

— Батьку, батьку! Ті слуги відганяють корів списами, а корови на них пруть. Ой, німці пістолі підняли!

На узвишші лупонули постріли. Залементували гончаки. Ще страшніше, із смертельним відчаєм заревіли корови.

— От синку, не поталанило нам! Якби ті корови прибігли раніше, трошкитрошки, ми б і турка не віддали, і спокійно б собі від'їхали. Ну та, слава Богу, все одно вважай, що корови нас врятували від погоні. Ці панські похлібники не підуть нікуди, поки вони тіло того парубка не заберуть. Інакше їм родичі його не подарують… Ну, синку, повертаємо на схід.

Омелько тихо цмокнув губами, злегка потяг за узду, і Буланко полетів розмашистою легкою риссю квітучим сонячним лугом. Поруч із конем біг здоровенний одновухий пес. Він то занурювався в траву шовковисту, то наче виринав з неї, але ходу не притишував.

• Предыдущая
• 21/65
• Следующая