Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 2

• Предыдущая
• 2/61
• Следующая

Хлопчик дерся вгору бочком, припадаючи лівим плечем до схилу. Хапався обома руками за бур'яни. Один раз бадилина зламалася. Та щастя було цього дня з ним. Вже геть завалившись назад навзнак, він встиг вхопитись за стебло реп'яха!..

І от коли видерся на самісінький верх гори, замість того, щоб тікати вглиб ланів, він поспішив до краю гори. Він нічого не міг із собою вдіяти — так хотілось побачити, що там, біля опарини, робиться. Його нестримно тягло до урвища!

Побіг гребенем гори, ступаючи на тонку і хрустку крижану корку на снігу.

З галасом з реп'яхів злетіла велика зграя яскравих щигликів.

До самого урвища він не підійшов, а підповз навколішках. І тут відчув, що у нього зовсім задубіли пальці. Згадав, що запхав рукавиці в торбу. Та як не порпався в торбі, знайшов лише одну рукавицю, латану й перелатану.

Натяг її на лівицю, а правицю сховав за пазуху. Сорока завовтузилась і прихопила його дзьобом за мізинець. Але голосу не подала.

Тимко визирнув з-за реп'яха.

Згори крізь пасма пари було видно, як кінь намагається вибратись із води. Чогось він бився до того боку криги, де не було слідів.

Он, он двоє кіннотників спішились і по далекій дузі обходили опарину.

Йшли рятувати коня!

А зовсім під горою, той чорний, довгомордий, удвох із ще одним, викручував червоний кунтуш. Мокрий кунтуш став чорним.

Двоє інших гайдуків повідкривали свої перекидні торби і наче якимись одежинами витирали мокрих псів.

Двоє перших обережно наблизились до опарини з того боку. На їхню появу кінь голосно і жалісливо заіржав. Поклав голову на кригу.

Рятівник з першого розмаху засилив арканом голову коня. Та кінь чомусь шарпонувся, крутонувся, скинув голову і швидко занурився.

Гайдука, що тримав аркан, кинуло на коліна і поволочило до опарини.

Другий підскочив і вчепився в товариша. Вже перед самою водою сіконув захалявним ножем по линві. І вони обоє гепнулись на кригу. Підвелись і почали обтрушуватись.

Аж раптом один із гайдуків ліг пластом, другий опустився за ним і узяв його за ноги. Перший обережно, обережно дотягся до опарини і почав щось чи виловлювати у воді, чи знімати з облому крижини. Обернувся до свого товариша. І вони удвох поповзли від опарини.

За першим на кригу тяглась мокра зелена тканина. Тимко впізнав, хоч воно і мокре було, дороге зелене запинало дівчини-втікачки.

І знов Тимкові затерпли ноги від жаху — він уявив, як борсалась втікачка. І як її, як оце мить тому коня, затягло під кригу. Тимко зрозумів — це місце сатанинське. Бо ж коня затягло під кригу не по течії, а проти течії. Тимко тричі сплюнув через ліве плече, перехрестився і проказав ту потаємну молитву від сатани, що його навчив дід Пацюк.

Малий повернув назад по гребеню гори.

Але не ступив він і сотні кроків, як знов щось сталося із погодою, і до нього виразно долинули голоси людоловів.

Вони гукали, щоб невдалі рятівники коня поспішали, бо треба притьма вертати в село.

Тимко став навколішки і визирнув з-за бур'янів.

Чомусь вершники їхали снігом попід самими вербами. І собак взяли на руки.

На одному коні їхали обоє. Довгомордий вимоклий — у сідлі, а хазяїн коня примостився позаду.

Один із рятувальників підступився конем до довговидого:

— Отамане-пане! А часом отой цуцик… не палій?!. Га?..

— Тобі з похмілля привидилось…

— Е ні! Я добре запам'ятав сліди біля смолярні.

— Таке верзеш! Скільки часу пройшло — і ти ще ті сліди пам'ятаєш?!.

— Та хіба то час — два тижні? Та я їх як зараз бачу!

— Та чого ти виправдовуєшся перед паном-отаманом. Іди та подивись!

Затятий слідопит здибив коня і перекинув його через щітку срібної осоки.

Та не ступив кінь по кризі і двадцяти сажень, як крига під ним затріщала. Кінь встиг відштовхнутися задніми копитами і просто вилетів назад в осоку.

— Хлопці! — грізно наказав отаман, — досить дуріти! Швидше до старої відьми! Вона якраз піч розпалювала…

— А цей байстрюк?!! Він куди подівся?!! — не вгавав слідопит.

— Нікуди він не втече! Зараз собак треба рятувати. Собаки відпочинуть і поженуть слід!

І гайдуки погнали попід вербами коней.

Гнітючу тишу похмурого грудневого дня розшматувала стоголоса луна кінського чвалу.

Малий озирнувся назад. Звідси, з гори, було видно від краю до краю велетенську білу смугу Дніпра, сковану кригою і припорошену снігом.

І по тій смузі вгору по течії посувались три чи чотири чорні смужки.

Спочатку він не міг второпати, що воно таке. А потім згадав учорашню розмову нарубка з бабою.

— Зачекайте! Рибалки саньми везтимуть рибу. Ви до них і пристанете.

— Вони можуть нас виказати!.. Люди всякі бувають…

А дівка мовчала. Тільки зирила хижими чорними очима з-під зеленого запинала. Все лице запнула, а для очей щілину лишила. Ховала своє лице.

— Та не бійся! Це ж рибалки! Люди тверді і вірні. Козаки, одним словом. — І козаки, матінко, бувають різні. От за нами й гонять саме козаки…

— Та то ж панські козаки! А в нас козаки правильні, людські.

— Ні, матінко, немає в нас час. Та й крига товстенна, хіба не так?

— Твоя правда, синку. Та не поспішайте одні йти…

Тимко, грузнучи в незайманому снігу, поспішив по гребеневі гори, щоб швидше дістатись до битого шляху. А там сліди пропадуть. На затоптанім твердім снігу сліди читати важко. Але на заваді став терновий кущ. Та такий рясний, такий обсипаний сизими промерзлими ягодами, що не було ніяких сил утриматись. Так хотілось солодкого, просто трусило всього.

Рукавицею притримував гілочки, а лівицею оббирав рясні ягоди. Одну в рота, жменю до торби.

Сороку він витяг з-за пазухи і посадовив на кущ. Сорока теж заходилась коло тернин.

А малий відігравав у роті промерзлу ягоду, а потім висмоктував її пресолодку запашну м'якоть.

Згадав дідову пасіку, і, як не стримувався, а заплакав на повен голос.

Аж сорока скрикнула і знялась вгору. Покружила, крекчучи, над кущами, та й спустилась хлопцеві на плече. І почала потихеньку кінчиком дзьоба перебирати за вухом пасма його русявого волосся.

З повнісінькою торбою, аж його набік перехилило, хлопчик рушив подалі від Дніпра, від цієї сатанинської опарини, від п'яних роз'юшених людоловів. Йому було соромно, що він плаче, але він нічого не міг поробити — плакалось — і все! Йому стало страшно, що Батько дізнається, що він плакав і буде сварити. Він вирішив, що не брехатиме, чи було страшно, і чи не плакав. Але сам про це не розповість. Тільки якщо Батько спитає.

Він потроху заспокоювався і, смакуючи мерзлими тернинами, поспішив до тих пагорбів, за якими шлях на ярмарок.

Тимко поспішав вийти на широкий наїжджений шлях, щоб його сліди загубились у чужих слідах.

Він спробував спуститись у долину. Але сніг там лежав глибокий. Сніг пов'язував його рухи, забивався у халяви.

Тоді він знову подерся вгору.

Що вже проминув полудень, і пройшов час обіду, Тимко відчув по голоду.

Спинився біля заростей тернини. Обережно протисся в затишок між колючими нагонами. Присів навпочіпки на товстому шарі побурілої трави.

Вийняв з-за пазухи своє ледачу сороку. Вона струсонула пом'ятим пір'ям і злетіла на гілку, і там вже заходилася чепуритись.

А хлопчик видобув з глибини торби, з-під пістолів і старих онучок масну ганчірку із шматом, власне, кавалком жовтого нутряного сала і окраєць житнього хліба. Сало, хоч і без шкоринки, гірчило, однак так пішло, що Тимко ледь утримався, щоб не з'їсти все і лишити на потім.

Сорока теж ласувала ягодами.

Коли він знов рушив, сорока політала-політала над ним, поскрекотіла та й спустилась йому на плече і почала пощипувати за вухо. Тоді він сховав її за пазуху.

Саме тоді підвів голову і побачив той заповітний гайок.

І хоч сніг був ще глибший, він поспішив униз в улоговину. А в улоговині неширока, добре натоптана дорога.

• Предыдущая
• 2/61
• Следующая